Час жити і Час помирати - Ремарк Эрих Мария (читаем полную версию книг бесплатно TXT) 📗
Сонце припікало. В небі пливли величезні, блискучі хмари. Бліндаж пропах кров’ю і порохом. Трупи надворі почали розбухати. Хто міг, заснув. Ніхто не знав — відрізано їх чи ще існує зв’язок.
Надвечір вогонь подужчав. Потім раптово майже зовсім припинився. Вони повилазили з бліндажа, чекаючи атаки. Її не було. Минуло ще дві години. Ці дві години вимотали їх більше, ніж бій.
О третій годині ранку від дота не залишилося нічого, крім понівеченої маси сталі й бетону. Довелося вийти. Шістьох було вбито, трьох поранено. Треба було відходити назад. Пораненого в живіт удалося протягти кілька сот метрів, потім він помер.
Росіяни знов пішли в атаку. В роті лишилося тільки два кулемети. Всі залягли у воронці й оборонялися. Потім знову відступили. Росіяни гадали, що їх більше, ніж було насправді, і це їх рятувало. Коли залягли вдруге, вбило Зауера. Куля влучила йому в голову, і він помер відразу. Трохи далі вбило Гіршмана, коли той перебігав. Він повільно перевернувся і застиг. Гребер стягнув його у воронку. Він почав сповзати, а потім покотився на дно. Груди в нього були прострелені. Обшукуючи його кишені, Гребер знайшов закривавлений гаманець і взяв з собою.
Вони дісталися до другої лінії оборони. І згодом надійшов наказ відступати далі. Роту вивели з бою. Запасна позиція стала передовою. Вони знову відійшли на кілька кілометрів. В роті лишилося всього тридцять чоловік. Через день роту поповнили до ста двадцяти.
Гребер розшукав Фрезенбурга в польовому госпіталі. Це був нашвидкуруч обладнаний барак. Ліву ногу у Фрезенбурга розтрощило.
— Збираються ампутувати, — сказав він — Якийсь нікчемний асистентик. Нічого іншого не вміє. Я наполіг, щоб завтра мене вивезли. Краще нехай ногу спершу огляне якась тямуща людина.
Він лежав на похідному ліжку з дротяною шиною на коліні. Ліжко стояло біля відчиненого вікна. З нього було видно клапоть рівнини; на лузі цвіли червоні, жовті, сині квіти. Повітря в кімнаті було важке. Тут лежало ще троє поранених.
— Як там Рае? — спитав Фрезенбург.
— Поранений в руку. Кістка ціла.
— Він у госпіталі?
— Ні. Залишився в роті.
— Я так і думав. — Фрезенбург поморщився. Один бік обличчя в нього усміхався, другий, зі шрамом, лишився непорушним. — Багато хто не хоче в тил. Рае теж.
— Чому?
— Він у відчаї. Жодної надії. І жодної віри.
Гребер подивився на жовте, мов пергамент, обличчя.
— А ти?
— Не знаю. Спершу треба дати лад ось цьому. — І він показав на дротяну шину.
У вікно повіяв теплий вітерець з лугу.
— Чудово, еге ж? — мовив Фрезенбург. — Коли лежав сніг, ми думали, що в цій країні ніколи не буває літа. Аж воно раптом настало. Та ще й жарке.
— Так.
— Як там удома?
— Не знаю. У мене те й друге просто не вкладається в голові. Відпустка й оце. Раніше ще сяк-так. Тепер — ні. Надто різні світи. Я вже не знаю, де ж, зрештою, дійсність?
— А хто знає?
— Раніше я думав, що знаю. Там, удома, я ніби знайшов щось справжнє. А тепер не знаю. Все минуло надто швидко. І надто далеко це було від того, що діється тут. Там мені навіть здавалося, що я більше не буду вбивати.
— Це здавалося багатьом.
— Так. Тобі дуже боляче?
Фрезенбург похитав головою.
— У цьому свинюшнику знайшлося дещо таке, на що годі було й сподіватися: морфій. Мені зробили уколи, вони ще діють. Біль узагалі є, але немовби болить у когось іншого. Ще годину чи дві можу думати.
— Прийде санітарний поїзд?
— Тут є санітарна автомашина. Вона довезе нас до сусідньої станції.
— Скоро вже нікого з наших тут не залишиться, — сказав Гребер. — Ось і ти від’їжджаєш.
— Можливо, мене ще раз так стулять докупи, що я вернусь.
Вони подивились один на одного. Обидва знали, що цього не станеться.
— Я сподіваюся, — мовив Фрезенбург. — Принаймні протягом цих двох годин, поки діє морфій. Інколи шмат життя може бути з біса коротким, правда ж? А потім починається інший, про який не маєш жодного уявлення. Це вже друга війна в моєму житті.
— А що ти робитимеш потім? Ти вже думав?
Фрезенбург мимоволі усміхнувся.
— Я ще певно не знаю, що зі мною зроблять інші. Буде видно. Я не вірив, що мені пощастить вибратися звідси. Думав, що гахне — і все. Тепер треба звикати до того, що мене гахнуло лише наполовину. Не знаю, чи це краще. Те здавалося простішим. Раз — і тебе вже не стосується все це свинство. Заплатив сповна, і годі. А тепер, виявляється, знов у цій мерзоті. Ми переконали себе в тому, що смерть усе спокутує і так далі. Це неправда. Я стомився, Ернсте. Хочу спробувати заснути, перш ніж відчую, що я каліка. На все добре.
Він простягнув Греберові руку.
— Тобі теж, Людвігу, — відповів Гребер.
— Звичайно. Тепер я пливу за течією. Примітивна жадоба до життя. Досі було не так. Але, мабуть, все теж було обманом. Невеличка надія все-таки жевріла. Та це не має значення. Ми вічно забуваємо, що самі собі можемо поставити крапку. Ми одержали це в подарунок разом з так званим розумом.
Гребер похитав головою.
Фрезенбург усміхнувся своєю напівусмішкою.
— Твоя правда, — сказав він. — Ми цього не зробимо. Краще постараємося, щоб усе це більше ніколи не повторилось.
Він ліг на подушку. Сили його, мабуть, геть вичерпались. Коли Гребер підійшов до дверей, Фрезенбург уже заплющив очі.
Гребер повертався у своє село. Бліда вечірня заграва ледве освітлювала небо. Дощ перестав. Грязюка просихала. На запущених полях буйно розрослися квіти і бур’яни. Фронт гуркотів. Кругом усе раптом стало зовсім чужим, усі зв’язки ніби обірвалися. Греберу було відоме це почуття: воно часто приходило до нього, коли він, прокинувшись серед ночі, не міг зрозуміти, де він. Ввижалося, ніби він випав із світу і сам ширяє десь у темряві. Це тривало недовго. Незабаром все ставало на свої місця. Але щоразу залишалося непевне, дивне почуття, що колись він не знайде дороги назад.
Гребер цього не боявся, тільки ввесь стискувався і наче перетворювався в крихітну дитину, яку покинули в безмежному степу, звідки знайти дорогу назад неможливо. Він засунув руки в кишені й озирнувся. Знайома картина: руїни, необроблені поля, російський захід сонця, а з другого боку — тьмяні спалахи фронту. Звичайний пейзаж, і від нього крижаний холод безнадії стискав серце.
Він намацав у кишені листи від Елізабет. В них жило тепло, ніжність і солодке хвилювання любові. Але це не було спокійне світло, що освітлює затишний дім; це були оманливі болотні вогники, і що далі він ішов за ними, то глибше засмоктувала його трясовина. Він хотів засвітити це світло, щоб віднайти шлях назад; але він засвітив його до того, як було збудовано дім. Він засвітив його серед руїн, і воно не прикрашало їх, робило ще сумнішими. Там, на батьківщині, він цього не розумів. Він пішов за вогником, ні про що не розпитуючи, і ладен був повірити, що досить лише одного — йти за ним. Але цього було мало.
Він відмовлявся від правди, доки міг. Не так просто було її збагнути; все, на що він хотів покластися, що мало його підтримувати і надихати, ще далі відкидало його назад. Та цього було мало. Воно лише хвилювало його серце, але не підтримувало. Маленьке особисте щастя тонуло в бездонній трясовині загального нещастя і відчаю.
Він дістав листи Елізабет і почав їх читати; червоне призахідне сонце освітлювало сторінки. Він знав їх напам’ять, але все-таки ще раз перечитував їх, і знову відчував себе ще самотнішим, ніж раніше. Одне було надто коротким, друге тривало надто довго. Це була відпустка, а життя солдата вимірюється не відпусткою, а часом на фронті.
Він знову заховав листи. Він поклав їх разом з листами батьків, які одержав у канцелярії. Який сенс копатися в цьому? Фрезенбург мав рацію: все треба робити крок за кроком. Не варто братися за розв’язування світових проблем, коли тобі загрожує небезпека. «Елізабет! — подумав він. — Але чому я думаю про неї, як про втрату? Адже ось її листи! Вона жива!»
