Ґарґантюа і Пантаґрюель - Рабле Франсуа (е книги .TXT) 📗

Як на мене, стара жінка вже тому сивілла, що посивіла. Ну, ходімо з Богом! На Бога, ходімо! Чолом, брате Жане! Візьми на прощання мій гульфик!

— Гаразд (сказав Епістемон), піду і я, але попереджаю: почне вона щось прорікати й чарувати, я вас кину на порозі, і поминай як звали.

Розділ XVII

Як Панурґ розмовляв з панзуйською сивіллою

Три дні забрала дорога. На третій день їм показали дім віщовниці — він тулився на узбіччі гори, під крислатим каштаном. Вони без перешкод упали в халупу, під солом'яною стріхою, похилу, порожню, закурену.

— Ба! — сказав Епістемон. — Геракліт, великий скотист і темний філософ, нітрохи не здивувався, впавши в таку оселю, а своїм вихованцям та учням пояснив при цьому, що боги домують тут не гірше, ніж у препишних палатах. І мені здається, що сама така хатчина була у преславної Гекали, де вона приймала юного Тесея; такою була й хижка Прея чи Енопіона, куди не погордували зайти підживитися й заночувати Юпітер, Нептун та Меркурій і де вони, на спілку, скували Оріона, відливши зі своїх горнців.

У кутку біля печі побачили вони бабцю.

— Та це ж (гукнув Епістемон) сивілла, ота стара баба в Гомера: ?? ???????. [253]

Бабуня була хирюща, у лахах, сама снасть, беззуба, з каправими очима, шмарката горбачка, аж тлінна, і варила юшку з зеленої капусти, кинувши туди жовтий кришеник сала і стару шпикову кістку.

— От гадство! (мовив Епістемон) Сіли ми маком. Жодної відповіді ми з неї не виб'ємо. Ми не взяли з собою золотого обушка.

— А я (озвався Панурґ) дечого прихопив. У бесагах у мене є такий золотий обушок: кілька дзвінких побрязкачів.

З цим словом Панурґ віддав чолом бабі, підніс їй шість копчених бичачих язиків, повний горщик кускуса, боклагу з трунком і баранячу калитку, напхану новенькими бренькачами, ще раз віддав чолом, а відтак надів на підмізинець гарного золотого перстеника, пречудово оправленого баським жабником. Потім коротко пояснив їй, чому прийшов, уклінно просячи її почаклувати і сказати, який буде його шлюб.

Баба якийсь час мовчала, задумано жуючи пеньками, далі присіла на днище перекинутої бодні, взяла три старих веретена й заходилася крутити-вертіти їх туди-сюди; потім лапнула за їхні вістря, вибрала найгостріше, а два інших поклала під ступку на просо.

Після чого взяла самопрядку і повернула її дев'ять разів: на дев'ятому колі кинула її і вже тільки стежила, не торкаючись, за нею доти, доки коловроток не зупинився.

Далі я побачив, як вона скинула з ноги одну з дерев'янок (званих у нас сабо), накинула на голову хвартушок, наче піп свій нарамник перед тим, як правити обідню, і підв'язала його під шиєю ветхою, рябою, смугастою шматкою. Отак убравшись, вона добре ковтнула з боклаги, дістала з баранячої калитки три грошини, засунула їх у три горіхові шкаралупи, а шкаралупи поклала на денце перекинутого горщика з-під пташиних пер і тричі обмахнула мітлою піч, відтак кинула у вогонь півв'язанки вересу й суху лаврову галузку. Потім мовчки стала дивитись, як усе це палає, і скоро переконалась, що дрова горять без тріску і пуку.

Тоді вона зарепетувала як на пуп, вигукуючи якісь варварські слова, що дивно якось кінчались, аж Панурґ несамохіть сказав Епістемону:

— Достолиха, мене вже тіпає! Боюсь, що це якесь характерство. Вона мовить не по-християнському. Дивіться, та вона виросла на чотири ампана, як цим хвартушком накрилась. Чого це вона так жвакає щелепами? Навіщо поводить плечима? Чому мляскає варґами, наче та мавпа, трощачи раків. У мене в ушах дзвенить. Це, не кажи ти, завиває Прозерпіна. Чого доброго, з'явиться чортівня. Тьху, бридота! Тікаймо! Хай ти западешся, я вмираю зі страху! Не люблю нечистої сили. Вона мене дратує, вона мені гидка. Тікаймо! Бувайте, пані, красно вам дякую! Я не женюся! Нема дурних!

Тут Панурґ шаснув з хати, але бабця його випередила, вискочивши з веретеном у руці у присадок. Там росло фиґове дерево. Стара тричі поспіль труснула його, а потім веретенцем на восьми опалих листочках написала кілька коротких віршиків. Відтак пустила листочки за вітром і мовила:

— Хочте, шукайте, зможете, найдіть: там написано, який шлюб вам суджений.

З цим словом рушила до своєї барлоги, стала на порозі і, піднявши сукню, нижню спідницю й сорочку аж під пахви, заголила паністару. Узрівши теє, сказав Панурґ Епістемону:

— Ненько моя рідненька! От воно, сивіллине лігво!

Аж це прибила за собою двері і більше не показувалась.

Тут вони кинулися шукати листочків і відшукали їх на превелику силу, бо вітер порозкидав їх по кущах усієї долини. Порозкладавши листя до ладу, вони прочитали таке римоване віщування:

Розділ XVIII

Як Пантаґрюель і Панурґ по-різному тлумачили вірші панзуйської сивілли

Підібравши листя, Епістемон і Панурґ вернулися до двору Пантаґрюеля чи то радісні, чи то непишні. Радісні тим, що вернулися додому, а непишні від важкої дороги, нерівної, кам'янистої і незручної. Дуже докладно розповіли вони Пантаґрюелеві про свою подорож і про те, яка з себе сивілла. Насамкінець вручили йому фиґові листочки і показали віршований напис.

Пантаґрюель, прочитавши віщування, зітхнув і сказав Панурґові:

— Розумію ваш настрій. Пророкування сивілли прямо викладає те саме, що нам уже вказала ворожба за Верґілієм, а заодно і ваші власні сни, а саме: що жінка вас зганьбить, що наставить вам роги, бо зійдеться з іншим і від нього зайде в тяж, що оббере вас до нитки, що лупитиме і дратиме шкуру з вас живого і надіб'є якогось там вашого бебеха.

— Ви тямите (озвався Панурґ) в принесених нами передбаченнях, як свиня в ласощах. Даруйте, що так висловився, але це спересердя. Сприймайте все навпаки. Ось вислухайте гарненько.

Стара мовить: достоту як щось приховане не витягнеш на люди, так само чесноти мої і високі прикмети марнуватимуться доти, поки я не женюся. Я не раз від вас же чув, що високий уряд і посада зриває з людини всі покрови, виказує всі її таємниці. Коротко, досить людині почати чимось заправляти, як ви дізнаєтесь напевне, що вона за одна і чого варта. Отож поки людина житиме своїм життям, вона для вас зоставатиметься схованою під габою. Ось що означає перший двовірш. Адже не станете ви доводити, що честь і добра слава добропорядної людини висять на голій у самодайки?

Другий вірш мовить: малжонка моя ходитиме груба (а це ж і є найвище блаженство всякого шлюбу), та не мною. Хай тобі грець, я думаю! Вона понесе гарнесенького опецька. Я вже зараз кохаю його безтямно, впадаю коло нього всією душею. Ох, це козя! Тільки-но його побачу, тільки-но почую його белькотання, де й подінуться всі найбільші і найгризькіші гризоти! Дяка цій бабусі! Далебі, я їй покладу з моїх сальмійських доходів добру ренту, тільки не поточну, як у цих прицюцькуватих, забитих зубрінням бурсаків, а консолідовану, як у цієї шанованої професури на університетських катедрах. Бо, по-вашому, виходить, що малжонка моя носитиме мене в утробі, що вона мене зачне і сплодить і що про мене казатимуть: «Панурґ — другий Бахус. Він двічі народився. Він воскрес, як Іполит, як Протей, сплоджений вперше Тетидою, а вдруге матір'ю філософа Аполлонія, як обидва Палики, народжені у Сицилії, над річкою Симета. Його дружина була ним вагітна. Він оновив старезну мегарську полінтокію і Демокрітів палінгенез? Дурниця! Не хочу і слухати!

Третій двовірш мовить: малжонка смоктатиме мого ріжка. Ну, й на здоров'я! Ви, звісно, здогадалися, що це той дрин із припонцем, який почеплений у мене між ногами. Присягаюсь і прирікаю — дрин цей буде завжди у мене сочитися і стояти. Вона так легко його не висмокче. Я його завжди щедро настачу, на голодній пайці у мене він не сидітиме. Зате ви побачили тут якусь алегорію і тлумачите її як злодійство і крадіжку. Сам я на таке пояснення пристаю, воно мені до вподоби, ось тільки розумію його інакше. Либонь, з доброзичливости до мене ви тлумачите все так, як мені не з руки, а звідси і натяжки: люди вчені, ті кажуть, що кохання дуже сором'язливе і що любов, не любов, як вона не боїться. Одначе (по-моєму) у цьому злодіяцтві, як доводять многі давні латинські письменники, солодкий плід любощів, і зривати його треба, на вимогу Венери, спотиньга і крадькоємці. Ви поцікавитесь, чому? Бо жирувати треба потай, десь між дверми, на сходах, за килимом, тишком-нишком, на розв'язаному снопі, на догоду кипрській богині (і тут не відперти її закид), та тільки не на сонці, за словами циніків, не під ліжковим наметом, не під коштовним балдахином, не з перепочивком і на привіллі: з пурпуровим єдвабним обмахалом, з султаном з гиндичих пер від мух, і щоб любаска при цьому не копирсалася в зубах соломинкою, висмикнутою з сінника.