Туманність Андромеди - Ефремов Иван Антонович (читать книги онлайн полностью без сокращений .txt) 📗
— Мабуть, не тому, — втрутився Мвен Мас, чутке вухо якого здалеку вловило слова Дар Вітра. — Це протест людини проти невблаганного часу.
— Осінній смуток? — з відтінком глузування спитав Рен Боз, посміхаючись очима до товариша.
— Ви помічали, що осінь помірних широт з її сумом люблять саме люди найбільш енергійні, життєрадісні, які глибоко все відчувають? — заперечив Мвен Мас, по-дружньому погладивши плече фізика.
— Правильне спостереження! — захопилась Веда.
— Дуже давнє…
— Дар Вітер, ви на полі? Дар Вітер, ви на полі? — загриміло звідкілясь ліворуч згори. — Вас кличе в ТВФ центрального будинку Юній Ант! Юній Ант кличе. У ТВФ центральної будівлі…
Рен Боз здригнувся і випростався.
— Можна з вами, Дар Вітер?
— Ідіть замість мене. Ви можете пропустити виліт. Юній Ант любить показати по-давньому пряме спостереження, а не запис, — у цьому вони зійшлися з Мвеном Масом.
Космонавт мав потужний ТВФ і гемисферний екран. Рен Боз увійшов у тиху круглу кімнату. Черговий оператор клацнув вмикачем і показав на правий боковий екран, де з’явився схвильований Юній Ант. Він пильно оглянув фізика і, зрозумівши, чому нема Дар Вітра, кивнув Рен Бозу.
— Я теж хочу дивитися відліт. Але зараз провадиться позапрограмний прийом-шукання у попередньому напрямку й діапазоні 62/77. Підніміть воронку для спрямованого випромінювання, зорієнтуйте її на обсерваторію. Я перекину промінь-вектор через Середземне море прямо на Ель Хомру. Ловіть трубчастим віялом і вмикайте гемисферний екран. — Юній Ант подивився вбік і додав: — Швидше!
Досвідчений у прийомах вчений виконав наказ за дві хвилини. В глибині гемісферного екрана виникло зображення гігантської Галактики, в якій обидва вчені безпомилково пізнали здавна знайому людині туманність Андромеди, або М-31.
У найближчому до глядача зовнішньому повороті її спіралі, майже в середині лінзоподібного в ракурсі диска величезної Галактики, спалахнув вогник. Там відійшла система зірок, — безсумнівно, велетенський рукав завдовжки з сотню парсеків, що здавалася крихітною шерстинкою. Вогник почав рости, і одночасно збільшувалася “шерстинка”, в той час як сама Галактика зникла, розпливаючись за межі поля зору. Потік червоних і жовтих зірок протягся впоперек екрана. Вогник став маленьким кружком і світився на самому кінці зоряного потоку. З краю потоку виділилась оранжева зірка спектрального класу К. Навколо неї закружляли ледве помітні цятки планет. На одній з них, зовсім закривши її, розташувався кружок світла. І раптом усе закружляло в червоних звивинах і мерехтінні летючих іскор. Рен Боз заплющив очі…
— Це розрив, — сказав з бокового екрана Юній Ант. — Я показав вам спостереження минулого місяця з запису пам’ятних машин. Перемикаю на відбиття прямого прийому.
На екрані все ще кружляли іскри та лінії темно-червоного кольору.
— Дивовижне явище, — вигукнув фізик. — Як ви пояснюєте цей розрив?
— Потім. Зараз відновлюється передача. Але що ви вважаєте дивним?
— Червоний спектр розриву. У спектрі туманності Анд-ромеди — фіолетове зміщення, тобто вона наближається до нас.
— Розрив ніякого відношення до Андромеди не має. Це місцеве явище.
— Ви думаєте, що випадково їхня передаточна станція винесена на самий край Галактики, в зону, ще більш віддалену од її центра, ніж зона Сонця в нашій Галактиці?
Юній Ант окинув Рен Боза скептичним поглядом.
— Ви готові до дискусії в будь-який час, забуваючи, що з нами говорить туманність Андромеди з відстані чотирьохсот п’ятдесяти тисяч парсеків.
— Це так! — знітився Рен Боз. — Ще краще сказати — з відстані півтора мільйона світлових років. Повідомлення відправлено п’ятнадцять тисяч століть тому.
— І ми бачимо зараз те, що було послано задовго до льодовикової епохи і виникнення людини на Землі! — Юній Ант помітно полагіднів.
Червоні лінії стали крутитися повільніше, екран потемнів і раптом знову засвітився. Похмура плоска рівнина ледве вгадувалась у тьмяному світлі. На ній були розкидані дивні грибовидні споруди. Ближче до переднього краю видимої ділянки холодно поблискував гігантський, за масштабом рівнини, голубий круг з явно металевою поверхнею. Точно по центру круга висіли одні над одними великі подвійноопуклі диски. Ні, не висіли, а поволі піднімалися все вище. Рівнина зникла, і на екрані лишився тільки один диск, опукліший знизу, ніж зверху, з грубими спіральними ребрами на обох боках.
— Це вони… вони!.. — наввипередки вигукнули вчені, пригадуючи, як схожі зображення з фотографіями і кресленнями спіралодиска, яку знайшла тридцять сьома експедиція на планеті залізної зірки.
Новий вихор червоних ліній — і екран згас. Рен Боз чекав, боячись одвести свій погляд хоч на секунду. Перший людський погляд, який доторкнувся до життя і думки іншої галактики! Але екран так і не спалахнув. На боковій дошці телевізіофону пролунав голос Юнія Анта:
— Повідомлення перервалося. Чекати далі, витрачаючи земну енергію, не можна. Вся планета буде вражена. Слід просити Раду Економіки поза програмою приймати повідомлення вдвоє частіше, але це буде можливим не раніше як за рік після затрат на вирядження “Лебедя”. Тепер ми знаємо, що зореліт на залізній зірці звідти. Коли б не знахідка Ерга Ноора, то ми взагалі не зрозуміли б побаченого.
— І він, той диск, прийшов звідти? Скільки ж він летів? — мовби сам себе спитав Рен Боз.
— Він линув мертвим близько двох мільйонів років через простір, який розділяє обидві галактики, — суворо відповів Юній Ант, — поки не знайшов притулку на планеті зірки Т. Очевидно, ці зорельоти влаштовані так, що сідають автоматично, хоч тисячі тисяч років ніхто живий не торкався важелів управління.
— Може, вони живуть довго?
— Але не мільйони років, це суперечить законам термодинаміки, — холодно відповів Юній Ант. — І, незважаючи на колосальні розміри, спіралодиск не міг нести в собі цілу планету людей… розумних істот. Ні, поки що наші галактики не можуть ще ні досягти одна одної, ні обмінятися повідомленнями.
— Зможуть, — упевнено сказав Рен Боз і, попрощавшись з Юнієм Антом, пішов назад, на поле космопорту.
Дар Вітер з Ведою і Чара з Мвеном Масом стояли трохи збоку від двох довгих рядів тих, що проводжали зореліт. Усі повернули голови до центральної будівлі. Мимо безшумно промчала широка платформа, супроводжувана помахами рук і — що люди дозволяли собі в товаристві тільки в виняткових випадках, — вітальними вигуками. Всі двадцять два чоловіки екіпажу “Лебедя” були на ній.
Платформа під’їхала до зорельота. Біля високого пересувного підйомника чекали люди в білих комбінезонах, з сірими від утоми обличчями — двадцять членів комісії в справі вильоту, складеної в основному з інженерів — працівників космопорту. Протягом останньої доби вони перевірили за допомогою машин для обліку предметів усе спорядження експедиції і ще раз випробували справність корабля тензорними апаратами.
Як було заведено ще на світанку зореплавання, голова комісії доповідав Ергу Ноору, якого знову обрали начальником зорельота і експедиції на Ахернар. Інші члени комісії поставили свої шифри на бронзовій дощечці з їхніми портретами та іменами, вручили дощечку Ергу Ноору і, попрощавшись, відійшли вбік. Тоді до корабля ринули всі присутні на полі. Люди вишикувались перед мандрівниками, пропустивши їхніх родичів і друзів на вільний маленький майданчик підйомника. Кінопрацівники фіксували кожний жест астронавтів — остання пам’ять, що лишається рідній планеті.
Ерг Ноор здалеку побачив Веду і, заткнувши бронзовий сертифікат за широкий пояс астрольотчика, стрімко підійшов до молодої жінки.
— Як добре, що ви прийшли, Ведо!..
— Хіба я могла зробити інакше?
— Ви для мене — символ Землі і моєї минулої юності.
— Юність Нізи з вами назавжди.
— Я не скажу, що ні за чим не шкодую, — це була б неправда. І насамперед жаль Нізу, своїх товаришів та й самого себе. Надто велика втрата. У це повернення я по-новому полюбив Землю — міцніше, простіше, безумовніше…
