Мотря - Лепкий Богдан (читать книги без регистрации TXT) 📗
ЗИМОЮ — ГРІМ!
Від виїзду доньки Кочубей до жінки не відозвався. Сидів у генеральній канцелярії — урядував. Давно його таким сердитим не бачили. Навіть пера не були так застругані, як хотів. Побачив муху, що, мабуть, ще літом у його каламарі втопилася, і на ввесь Батурин бешкету наробив. Батогами грозив.
— Вам би так ніздря, як у Москві, рвати, то пильнували б діла, лінтяї, дармоїди!
З душею в п'ятах підступав старий канцелярський писар до його дверей.
На лівій руці ніс цілий жмут усяких урядових письм до підпису, бо Кочубей навіть за гетьмана не одно підписував, з дозволу гетьманського і в його відсутності.
Писар, ніби миш, легесенько пошкребтав до дверей. Тихо. Пошкребтав удруге, — ніщо. Чиколодком вказуючого пальця правої руки постукав.
— Увійти! — гукнув Кочубей.
Писар зашурав перед порогом підошвами своїх підтоптаних чобіт, хоч болота в цілім Батурині на лік не було, обтер пальцями ніс, хоч нежиту від десятьох літ не мав, переступив поріг і до одвірка прилип.
В чотири погибелі його зігнуло. Знав своє начальство…
Кочубей не обертався.
Писар стояв.
Вибила дванадцята година.
Кочубей піднявся з фотеля, шкурою критого, щоб трохи розпростувати крижі, і побачив писаря.
— Чого?..
Писар усіма чиколодками своєї правої, чорнилом поляпаної руки доторкнувся до канцелярської долівки.
— Письма вашій милості до підпису приношу.
Поклав на стіл папери і назадгузь до дверей відскочив.
Кочубей лист мало що не до самого носа підніс, — не довиджував трохи.
Читав. Не знайшовши ніякої похибки, підписався, аж перо затріщало.
Взяв другий лист і так само підписав, тільки жида під закрутом зробив, бо дуже рукою на перо наляг.
— До чорта з таким пером! — гукнув і кинув його в напрямі печі. Чорнильні цятки зазначили дорогу.
— Хто це такі пера у нас струже?
— Канцелярський помічник, Держирученко.
— Тиждень гільтая в канцелярії на ніч замикати, щоб перо гарно стругати навчився!
— По приказу милості вашої.
Кочубей дальше читав, аж знайшов коромисленне «і», замість двохраменного «й». «Ах ти, каламарська душе!» — гукнув.
Писар присів. Наставив спину, ніби просив: «На! Бийте!»
— Ти, йолопе старий, мабуть, щолиш на другім світі навчишся безпохибно писати. Іже, як «иже єси», ять, як «согрьшихь» — зрозумів?
— По приказу вашої милості.
— Каламарська душа, йорчик началословний! Писар повеселішав. Він знав, що коли Кочубей лається, то вже добре, а зле, коли він мовчить. Підступив кроком до стола і спитав:
— Як ваша милість зволили сказати?
— Йорчик началословний!
— Йорчик началословний… гі-гі-гі!
— Чого іржиш?
— Бо смішно, гостро так… А що воно, ваша милосте значить?
— Значить воно, що як йорчика в началі слова не треба, так і ти непотрібний у генеральній канцелярії і во все на світі.
Хтось постукав у двері.
— Увійти!
На порозі стояв канцелярський слуга.
— Її милість Любов Федорівна вже тричі по вашу милість присилали, щоб ваша милість їхали до двора, пильне діло якесь.
— У мене ще пильніше. Як скінчу, приїду… Геть!
Слуга задом відчинив собі двері. Мало ними не вдарив Любові Федорівни, що якраз у цей мент вхопила. Кочубей глянув на жінку.
Була зеленаво-біла, як гербова бумага.
Писареві рукою на двері показав, — щез. Пішов за ним і в сінях двері на ключ замкнув, щоб не підслухували, бо знав, що з жінкою тихої розмови не буває.
— Сідайте, милість ваша! — сказав, вернувши, і показав жінці на високу, шкурою криту канапу, витовчену, як сідало в старому повозі.
Любов Федорівна сіла і хустку до очей притулила. І
— Що таке? — спитав Кочубей.
— Наша Мотря…
— Що Мотря?
— Наша Мотря не доїхала до монастиря.
Кочубей взяв жінку за золочений гузик соболевої шуби і потермосив ним.
— Жінко! Ти не при умі!
— При умі я. Мотря не доїхала в монастир… Ігуменя казала… Вона в нас.
— Хто?
— Ігуменя.
Вузькі Кочубеєві очі розширилися нараз, губи відчинилися, волосся полізло вгору.
— Як? — крикнув не своїм голосом. — Ти п'яна!
— Твереза я, Василю Леонтійовичу, Бог мені свідком, нічого в устах не мала. Мотрю гультяї якісь біля перевозу пірвали.
— Пірвали? Мотрю?!
— Пірвали й увели з собою, — хлипала Любов Федорівна.
Кочубей зірвався на рівні ноги. Трутив крісло, жбурнув каламарем до стіни, папери рвав…
Жінка за руки його вхопила.
— Проч, бо вб'ю! Як скажену суку, розірву тебе, ти, ти, ти!..
Підніс кулаки над жінчиною головою, як Мойсей скрижалі, і — тримав.
Любов Федорівна присіла. Почуття вини пригнуло її, — уперве, відколи з мужем жила.
Побачив це Василій Леонтійович і, замість спустити руки на голову жінки, запустив їх у своє волосся:
— Мотре! Мотре! Мотре!
Кочубеїха навколішках стебла перед ним.
— Убий мене, убий, я тому винна!
Відсунув жінку від себе і, як вітер, пустився по кімнаті. Ходив, ходив, ходив…
Любов Федорівна з острахом водила за ним вибалушеними очима.
Перший біль минув.
— Встань! — промовив Кочубей до жінки.
Встала.
— Сідай! Сіла послушно.
— Хто пірвав Мотрю? — питався, вдивляючись в неї.
— Не знаю.
— Але прогнати рідну доньку — то знала! Знала, — ти!
— Я її не проганяла. Ти згодився.
— Мовчи! — гукнув Кочубей.
Любов Федорівна глянула, чи це він, чи ні? Ніколи не бачила його таким. Не пізнавала.
— Без серця жінка ти, без серця. В тебе серце, як маятник у годиннику, кивається, але нічого не чує. Камінь ти носиш якийсь, а не серце.
Кочубеїха ридала.
— Не слинь! Не вірю в сльози твої. Неправдиві вони, нещирі. Хто пірвав Мотрю?
— Не знаю, Василю Леонтійовичу, не знаю. Але Богом моїм, во тройці Св'ятій Єдиносущим клянуся, що коли б Господь умилосердився над нами і вернув нам її, то доброю буду для неї, і ласкавою, і не одно прощу, чого не прощала передше.
— Правду говориш, жінко?
— Так мені. Боже, допоможи отнині і во віки віков.
— Амінь! — доповів Кочубей і Розп'яття зі стола взяв, що між двома свічками стояло.
— Поцілуй хрест святий! — сказав грізно. Поцілувала.
— Пам'ятай же, щоб не зломила присяги! От що!
— Ні, не зломлю.
— Гаразд! — І знову спитався: — Хто пірвав Мотрю?
— Ігуменя казала, люди якісь, чужі, незнайомі. Нашим жінкам такого страху нагнали, що обімліли. Били їх. У монастирі хорі лежать.
— А наш візник? Гайдуки наші де?
— Нема.
— Змова. Ніщо друге, лиш змова. І він знов пустився по кімнаті.
— Коли б які розбишаки задля викупу пірвали Мотрю, то вже повідомили б були мене і сказали би, де маю гроші покласти, коли б негодяї, прелюбодії, то побили б людей наших і Мотря боронилася б. Були б сліди… Тут змова і тільки змова, щоб вона не пішла в монастир. А Мотрин чура де?
— Нема!
— Ось, бачиш, і він теж там. Його, де не посій, там уродиться.
І Кочубей заспокоївся трохи. Думав тільки, хто тую змову міг учинити. Чуйкевич? Не посмів би… Гетьман?.. Неможливо… Хто ж би такий?.. Може, сама Мотря?..
І тої гадки вчепився Кочубей, як потопаючий бритви. Хотів, щоб так було. Це відповідало би її вдачі. А для нього тому було б добре, бо Мотря, щоб охоронитися перед неславою, мусіла б віддатися за Чуйкевича. І щойно тоді був би спокій.
Заспокоєний пішов прикази давати, щоб гінці на всі сторони світа бігли і шукали Кочубеєвої Мотрі, котру якісь негодяї у дорозі пірвали. Вибрав довірених людей і назначив високу нагороду…
РОЗМОВА
Під одною стіною дубова скриня, різьблена і залізом кута, під другою — секретарик заморський, старосвітський, в котрім кожне покоління знаходило нові скритки зі старими грішми і з тайними записками предків.
