Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович (книги онлайн бесплатно txt) 📗
«Пізніше, — оповідав отаман, — (я) стояв на Кічкасі (міст) і оперував проти відступаючого Денікіна».
Добровольча армія під шаленим тиском тисяч селянських ватаг притискалася до моря, а в причорноморські степи під кличами допомоги українцям вливався новий окупант — червоні москалі, які обіцяли визволити Україну від москалів білих…
«Освободітєлі» довго не барились і показали свою звірячу сутність. Тож повстанці Чорної Хмари дуже скоро повернули зброю проти них. «Билися з большевиками в районі Плавнів». Між станцією Жеребцем і Олександрівськом перервали шляхи й захопили каральний відділ, який їхав до Олександрівська, і винищили його. Між Катеринославом і станцією Синельникове козаки Чорної Хмари, переодягнені в червоноармійців, спинили потяг. Під час перевірки документів було заарештовано чекістів — одного латиша та шістьох євреїв. У с. Дмитрівці «спустили їх до порожньої студні». Але чекісти виявилися великими життєлюбами — вилізли та втекли.
Справедливість все ж перемогла: селяни наздогнали втікачів, добряче побили їх та повернули назад у криницю. Щоб більше не провокувати чекістів до втечі, вирішили трохи підсмалити їх: кинули до криниці соломи та підпалили її.
«В даному випадку, — коментував цей епізод ад’ютант Симона Петлюри Олександр Доценко, — шість замордованих повстанцями чекістів — жиди. Але чи можна в цих жорстоких розправах вбачати «юдофобство» українського народу? З більшим правом можна було б вбачати «українофобство» жидів у катуванні українських селян… Тим більше диким і ганебним виглядає перекладання відповідальності за антижидівські ексцеси (часто розлючених жидами ж комуністами) українських мас на Головного Отамана С. Петлюру…»
Якщо спочатку відділ Чорної Хмари складався виключно з піхоти, то згодом поповнився кінною сотнею на чолі з прапорщиком колишньої російської армії О. Курочкою з Олександрівська.
Піхотою командував поручник Петренко з с. Жеребець. Одну з піших сотень очолював вчитель із Кам’янки прапорщик Хоменко. Бунчужним повстанського загону Чорної Хмари був Гаврило Гордієнко. Всього загін Чорної Хмари налічував близько півтори тисячі козаків і старшин.
Тим часом українська армія відступила на захід. Чорна Хмара залишився в рідній місцевості та зосередився на нищенні більшовицького запілля, комунікацій і живої сили. Діяв за директивами особистого представника Симона Петлюри, видатного організатора українського підпілля на півдні України доктора Гелєва, македонця за національністю.
Намагаючись нав’язати контакти з Петром Врангелем, доктор Гелєв виїхав до Криму, а отаман Чорна Хмара продовжував бої проти більшовиків — аж «до приходу Врангеля».
Повернувшись, доктор Гелєв приніс вістку, що Врангель на українських повстанців дивиться як на потенційних союзників і розраховує на їхню підтримку під час наступу своєї армії.
Навесні 1920 року від Гелєва надійшов наказ, щоб під час переходу корпусу генерала Писарева через Дніпро в районі Олександрівська загін Чорної Хмари вдарив у спину більшовикам на правому березі Дніпра. Та наказ прийшов занадто пізно, вже тоді, коли врангелівські війська було розбито.
Настала черга і повстанців. Їх оточили з трьох боків, «а з четвертого був Дніпро». Вистрілявши набої, повстанці кинулися у воду. Хто вплав, а хто на рибальських човнах намагалися дістатися рятівного берега. Допливли далеко не всі: хтось потонув, а хтось загинув від куль. А хтось відсидівся у плавнях. Через Дніпро переправилося лише 318, і то переважно без зброї і одягу.
А було повстанців перед боєм 600.
Щоправда, «частина (їх) прорвалася назад».
Отаман мусив звернутися за допомогою до врангелівського генерала Писарева, який теж зализував рани після тяжких боїв із Красною армією. Той відповів, що одяг та зброю повстанці отримають лише за умови розформування свого відділу та влиття у підпорядковані йому частини. Не погодившись, Хмара відійшов із рештками свого загону до Катеринівки, де з допомогою селян вдалося одягтися та взутися.
Тим часом Красна армія продовжувала наступ. Врангелівці відкочувались на південь, слідом за ними помандрували і козаки Чорної Хмари. Не беручи участі в боях, на возах дісталися Генічеська. З огляду на те, що лісів, де можна було б переховатися, тут не було, вирішили відступати далі — по Арабатській стрілці.
Селяни ж, не бажаючи віддавати своїх синів до врангелівської армії, яка оголосила мобілізацію, приводили їх до табору повстанців. За короткий час Чорна Хмара прийняв до загону близько півтисячі юнаків. «Врангель, побачивши це, видав одповідні накази про поліпшення долі українських повстанців».
Отак, уникаючи боїв, дісталися Криму та рушили у бік Феодосії. Отаман направився до начальника гарнізону. Російський генерал дуже здивувався появі в його районі українських повстанців. І обурився. Та почав вимагати, щоб вони повернулися на фронт.
Отаман, людина рішуча і, напевно, безцеремонна, не знітився. І попрохав зв’язати його по прямому дроту з генералом Григорієм Янушевським, колишнім генералом УНР, котрий перебував тепер у Севастополі, у стані Врангеля. Янушевський повідомив, що «йому доручено формувати українську дивізію», і запросив відділ прибути до Севастополя. І повстанці рушили до Севастополя. Та трохи не встигли: в «ґородє русской слави» почалася панічна евакуація і потяги, загативши колії, зупинилися. «Я остався одірваний од генерала Янушевського. Тут оперували зеленівці і орловці проти Врангеля, я хотів залишитися теж, але не знав (їхнього) відношення до (українських) повстанців та й вирватися з кримських воріт було тяжко».
Отаман вирішив евакуювати відділ разом із врангелівцями. За дозволом звернувся до штабу командувача. Але генерал Михайло Фостіков (кубанець-лінієць) наказав їхати до Керчі.
До Керчі, звідки евакуювались донці, отаман і не думав їхати. Тож вирішив повертатися до Феодосії, звідки згідно з планом мали евакуюватися брати-кубанці. До Феодосії на прохання керівника військового відомства кубанського уряду, генерал-лейтенанта Івана Ґулиґи Петро Врангель мав прислати п’ять пароплавів, але прибуло лише два — «Дон» і «Володимир».
Ситуація в Феодосійському порту була революційна. «Багаж вантажили без прийнятого порядку, — згадував останній кубанський прем’єр Василь Іванис, — «по протекції», а цінні товари (кубанського) уряду лежали на березі й розкрадалися. Лише частина їх, завдячуючи енергійним урядовцям, попала на пароплав; а майно спекулянтів, що терлися біля старшого офіцерства, вантажилося і навіть охоронялося… (На пароплав) в першу чергу впускалися «руські люди»… Люди товпилися на березі… На пароплав уже не пускали… З відчаю ті, що їх не впускали, намірялися розстріляти пароплав із гармат».
А тут ще 29 жовтня 1920 року, надвечір, з’явилися українські повстанці Чорної Хмари. Відділ нашвидкуруч приготувався до евакуації. «Але пристань була оточена проволокою, — згадував отаман Чорна Хмара, — ми її порубали шаблюками і прибули на пристань. Шлики поховали, а тим часом 4 чоловіки кинулося до пароплава і з палуби кинули мені шнури, я виліз по шнуру до перегруженого пароплава. Козаки тим часом лишалися на березі. Потім вони одіпхнули кубанців, захопили в свої руки пароплав і туди перенеслися».
Слід сказати, що на корабель «Володимир» було «напхано до 12000 людей, хоч він розрахований на 5000 пасажирів, а на «Дон» прийняли нормальне навантаження, бо на ньому їхав Фостіков. Кубанці, котрих не взяли на кораблі, помандрували з донцями до Керчі, де якась частина сіла на кораблі, що були призначені для донців. Останні посідали всі, а кубанців залишилось на березі декілька тисяч — «на розправу большевикам».
Уже у відкритому морі генерал Хоткевич наказав явитися всім командирам частин до нього. «Пішов і я туди, — розповідав отаман. — Тут уже зібралися самі полковники та генерали. І я собі ближче просунувся. Всі підходили і записували, скільки вони мають людей, щоб одержати харчі. Я тоді й собі підійшов і заявив, що я є командир партизанського отряду. Тоді генерал Хоткевич почав кричати і допитуватися, яким чином я попав на пароплав. Я заявив, що таким правом, як і всі…»
