Полтава - Лепкий Богдан (библиотека книг бесплатно без регистрации .txt) 📗
— Цьому ділу ще далеко кінця не видно, — завважив Галаган.
— Отож я і хочу, щоб було видно, — почав з притиском гетьман. — Мені треба знати, кому я рейментую і на кого можу числити, а на кого ні. Після ваших дотеперішніх заяв і присяг тут ніякого сумніву не повинно б бути, але ж бо бачу, що останні цареві успіхи нагнали декому страху, а на війні нема гіршого ворога, як страх. Тільки відважні і тільки на все готові можуть побідити, цього я, мабуть, і пригадувати вам не потрібую.
— Не потрібуєш, Іване Степановичу, — перебив Апостол. — Не потрібуєш. Ти знаєш нас, а ми тебе. Не одну ложку солі з'їли і тому-то й обиджати себе не дамо.
— Ніхто вас не обиджає, — гукнув Андріяш. — Самі ви себе обиджаєте, якщо про нікчемне життя замість лицарської смерті починаєте балачку. Кожухівський сказав, а я це повторюю, що нам усяку гадку про примирення з царем покинути треба, і хай буде проклятий, хто його брехливим маніфестам повірить. Чорт їх складав, а не чоловік. От як воно!
Ґалаґан вертнув собою на кріслі:
— Також політика! Каже, що не обиджає, і знову обидив. Який тут чорт про нікчемне життя балакав?
Андріяш покивав головою, аж йому чуб захитався.
— Гей, панове! З дітьми ви граєтеся, чи як? Та ж нині останній чура в обозі знає, що декому ласки царської забажалося. Військо чує, що думають старшини. І це найгірше. Бо в нас війська мало. Хай би старшини йшли, якщо котрий влесливим царським словам повірив, але війська ми й одної сотні не пустимо.
— Ого! — гукнув Ґалаґан. — Не пустите? А то ж то як?
— Спробуй а побачиш! — відповів, аж зубами заскреготав, Андріяш.
— До речі, до речі, панове! — заспокоював їх гетьман.
— Не пустить! Фі! — свистав Ґалаґан.
— Не пустить, — карлючкою на вус мотав Апостол.
— А щоб ви знали, що не пустимо! — почувся нараз голос Чуйкевїг-іа, але такий, що тамті лиш глянули на його і — принишкли, буцім знітилися у собі. Ґалаґанові тільки зморшки біля уст дрижали. Апостол перестав сіпати вус і кашляв…
По даху ніби чорти гуляли й реготалися «хі-хі-хі», Чуй-кевич стояв, як з білого каменя витесаний, одна рисочка йому не дриґнула, лиш очі від Апостола на Ґалаґана перебігали.
— Хто зі старшин втікати хоче, хай іде, але сам, хіба з чурою, так, щоб не бачило військо. Війська тривожити не вільно. Полева варта наладжена. Дезертирам смерть і смерть тим, що затіють змову. Ви собі того, панове, навіть у голову не кладіть, щоб дальше мали воду мутить. Вам усе давні часи навертаються на думку, так тії часи минули. Козаків не дамо, вони не цареві, а гетьманові, вони — українське війська.
Говорив, ніби спокійно і стримано, але слова його перетинали воздух, як меч.
Апостол глянув на гетьмана, що він на те.
Але гетьман мовчав.
Ґалаґан сопів. Плечі його здригалися. Ніби хотів щось казати, та не зважувався.
За вікнами буря гуділа. Шибки у вікнах жалісливо бриніли.
Аж о слово попросив Орлик. Всі відсапнули, почуваючи, що момент найвищого напруження минув. Політичний розум Орлика помирить непримиримих. Він звичайно снував з голови гадку, як нитку з повісма, рівно і гладко, без гудзків, і будь вона тонесенька, як павутинна пряжа, а не прорветься у його. Та ще знали, що Орлик любив мирити, а не підштовхувати одних на других.
— Не знаю, панове товариство, — почав, — з чого тут такий колот учинився. Дозвольте завважити, що нам ще до Термопілів далеко. Положення наше важке, але ж не безнадійне. Ще час балакати про смерть, а пора турбуватися життям. Велика війна великі зміни спричинити мусить. Так, як перед війною жили, по війні жити не будемо. Цього дійсно навіть у голову нема собі що класти. Його милість пан гетьман зі щирої душі бажає, щоб життя наше зробилося краще і свобідніше, щоб стало воно життям державного народу. Гадка велика і незвичайна, але здійснення її вимагає не менше великих жертв. Може, й Батурина замало… Так, так, панове, може, й Батурина замало!
Старшини слухали, журливо пронизуючи очі. Лубенський полковник, Зеленський, раменами здригав; не знати було, чи він зітхає, чи плаче. Орлик шанобливо розглядався кругом.
— Всі ми любимо Україну, але ж бо любов любові не рівна, оден корчує ліс, щоб засіяти пшеницю, а другому кождої деревинки жаль. Так декому з нас жаль тих жертв, яких війна від України жадає. Міркує собі: «А може б, без них обійшлося?» Я перший до такого гріха признаюся; ще недавно я так собі гадав. Його милість пан гетьман знає…
Гетьман притакнув головою.
— А тепер, — продовжав Орлик, — бачу, що годі, і вже про мир навіть жадної думки не маю. Він прийде, як скінчиться війна. Але нам її не спинити, бо ця війна — це не забаганка наша, а конечність.
— Конечність? — перебив Орликові Ґалаґан. — Коли б Карло сидів у Швеції, так і війни не було б. Заманулося йому лицарських пригод, Александра Македонського вдає. І якого це біса нам в ту авантюру встрявати?
— Його милість король Карло робить те, що мусить. Він продовжує політику свойого діда. Балтійське море замале, щоб на йому двох панів панувало. Шведи бачать, що Москва до того панування пре, і боронять свойого моря. Утратять його, так з великої держави стануть народцем, відділеним від решти Європи чужим морем. А великою державою зробиться Москва. Це не комедія, панове, у якій король Карло ролю Дон Кіхота грає, а політична драма, в котру й нас історія втягнула. Король Карло, як я сказав, продовжує ролю свого діда, а його милість, пан гетьман, йде по слідах, які намітив Богдан Хмельницький. Інакше й бути не могло. Стати по стороні царя — це значить пособити йому, щоб Москва зробилася великою державою і запанувала зразу над Балтійським, а тоді і над Чорним морем. Але ж бо не забуваймо, панове, що в такій імперії місця для вільної України немає.
— І бути не може, — доповів Зеленський.
— І бути не може, бо імперія мусить бути суцільна, з одною армією і одним ладом, інакше вона розлетілася б.
— Авжеж, — притакнув генеральний осавул Максимович. — Чим більше хазяйство, тим пильніше його доглядай, бо й не зчуєшся, коли втратиш.
— Цар, — говорив дальше Орлик, — ще не виграв війни, ще не поборов короля Карла і не збудував великої Росії, а вже він загадав скасувати останки тих свобод, якими всі ми так дорожимо і за які голови наші покласти готові. Це не страхи на вас, панове, це суща правда. В нас є докази на те, що цар загадав скасувати гетьманщину і завести такий лад, як у Москві.
— А вибрав же гетьманом Скоропадського, — завважив Ґалаґан.
— Вибрав на час, поки не скінчить війни. Невже ж ми хлопчики, щоб не розуміти цього?
— В універсалах впевняє, що вольностей наших не нарушить.
— Універсали пишеться так, як треба, універсал — це не Євангеліє.
— Але ж бо слово царське?
— А котрий же то цар свого слова дотримав?
— На чиєсь же слово покладатися треба.
— Покладатися треба на свою власну силу і на свій розум, котрого ніякі маєтки в світі не заступлять. І якщо ми в теперішній війні тієї сили і того розуму політичного не виявимо, так тоді і з нашою волею попрощаймося на довгі часи.
— Може, й на віки, — додав Максимович.
— Може, й на віки, — залунало кругом,
— Важких часів дожили ми, панове.
— Такого ще не бувало.
— Ні, не бувало.
Апостол повернувся до стіни. Горленко хусткою обтирав лице, ніби йому нараз чогось-то дуже горячо зробилося, як улітку. Ломиковський зітхав, аж крісло під ним тріщало.
— Так, так. Головне — то розум, — притакнув.
— Піпер — розумна голова, чорт його не взяв, — підхопив котрийсь.
— Довкола нього світ вертиться, — пригадав Горленко те, що про Піпера газети писали.
— І Карло політичний чоловік, хоч молодий.
— З такими не пропадеш.
— Куди москалям до шведів!
— З москалів насміхаються в Європі.
— Подумати, де Швеція, а де Москва, а Карло на Москву іде.
— Ще й турків проти царя рушить, — славили шведів козаки.
— В тім танці два кінці, — спинив те славословіє Апостол.
