Дракула - Стокер Брэм (читать книги регистрация .txt) 📗

Коли я пообіцяв заплатити за його інформацію і дав йому завдаток, він розповів, що двічі їздив у Карфакс і в будинок на Пікадиллі й перевіз із будинку в Карфаксі до Пікадиллі дев’ять величезних скринь, «одну важчу за іншу», повозом із конем, найнятим для цієї справи.

Я спитав його, чи може він назвати номер будинку на Пікадиллі, на що він відповів:

— Добродію, я забув номер будинку, але стоїть він поруч із великою білою церквою, чи чимось таким, це невеликий будинок. Він старий і порохнявий, хоча не настільки, як той, з якого ми вивезли ті бісові скрині.

— А як ви потрапили всередину, якщо обидва будинки порожнювали?

— Там був один старий, який чекав на мене в будинку в Перліті. Він допоміг мені підняти скрині й поставити їх на підводу. Я вибачаюся, але той старий був найдужчим чолов’ягою, якого я тільки зустрічав, і це при тому, що він був старий, із білими вусами, ще й такий худющий, що навіть не відкидав тіні.

Ця фраза змусила мене здригнутися.

— Він піднімав свій кінець скринь так, ніби у них був фунт чаю, тоді як я надривався і віддувався, хоча я далеко не курча.

— А як ви потрапили до будинку на Пікадиллі? — спитав я.

— Там був той-таки старий. Напевно, він виїхав із Карфакса і дістався Пікадиллі раніше за мене, бо коли я подзвонив у двері, він сам відчинив мені двері й допоміг перенести скрині в хол.

— Всі дев’ять? — спитав я.

— Так. Першим рейсом я перевіз п’ять скринь, а другим — ще чотири. Це була каторжна робота. Я навіть не пам’ятаю, як дістався домівки.

— А скрині залишилися в холі? — перервав його я.

— Так. Там великий хол, і крім скринь, там нічого не було.

Я зробив іще одну спробу наблизитися до мети:

— У вас були ключі від дому?

— Ні, не було потреби ані в ключах, ані в чомусь іншому. Старий джентльмен відчинив мені двері й замкнув по мені, коли я поїхав. Останнім часом у мене не дуже добре з пам’яттю. Це все через пиво.

— А не можете пригадати номер будинку?

— Ні, сер. Але з цим у вас не виникне жодних труднощів. Це високий будинок із кам’яним причілком, аркою над ним і високими сходами, що ведуть до дверей. Не забуду цих сходів, по яких я тягав ті скрині разом із трьома волоцюгами, які зголосилися заробити мідяк. Старий джентльмен дав їм по шилінгу, а вони, побачивши, що їм заплатили так багато, заходилися вимагати ще. Але він схопив одного з них за плече із таким виглядом, ніби збирався спустити зі сходів, і тільки потому вони із лайкою пішли.

Я подумав, що за таким описом міг би знайти той будинок. Отже, заплативши своєму приятелю за інформацію, я вирушив на Пікадиллі. В мене з’явилася нова болюча думка: граф міг, а це було очевидно, перенести скрині з землею власноруч. Якщо це так, то часу обмаль, бо коли він розповсюдить певну кількість скринь, а це він може зробити будь-коли, то ми не простежимо шлях кожної з них. Біля цирку на Пікадиллі я розрахувався за кеб і пішки вирушив на захід. За Джуніор Констит’юшинел я натрапив на будинок, який мені описав Блоксем. Я не мав сумнівів, що це і є чергове лігво Дракули. Будинок мав такий вигляд, ніби в ньому дуже довго ніхто не мешкав: на вікнах лежав шар пилу, віконниці підняті, рами почорніли від часу, фарба полущилася. Було помітно, що не так давно на балконі висіла велика табличка з написом. І хоча зараз чиясь недбала рука її зірвала, проте дошка, на якій трималася табличка, ще залишилася. За балконними перилами я побачив якісь зняті таблички; їх необроблені краї побілішали. Я зробив би велику справу, якби спромігся поглянути на табличку з оголошенням, бо у ній, можливо, ключ до того, хто є власником будинку. Пригадавши свій досвід щодо оцінки і придбання нерухомості в Карфаксі, я подумав, що якби знайшов колишнього власника, то міг би з’ясувати, кому нині належить будинок.

На Пікадиллі не було нічого, що допомогло б мені з’ясувати необхідну інформацію, тому я обійшов будинок із тилу, щоб подивитися, чи зможу я там щось дізнатися. Я спитав одного чи двох грумів і помічників, яких зустрів поблизу, що вони можуть розказати про порожній будинок. Один із них сказав, що до нього нещодавно в’їхали, але хто саме, він не знає, і додав, що на будинку донедавна висіла дошка з оголошенням «Продається», тому, можливо, агенти з продажу нерухомості з фірми «Мітчелл, сини й Кенді» зможуть щось повідомити мені, бо він пригадав, що бачив назву фірми на дошці. Я не хотів видатися своєму інформаторові надто зацікавленим чи викликати в нього підозру, тому, подякувавши йому вже звичним чином — дзвінкою монетою, поволі побрів геть. Насувалися сутінки, наближаючи осінню ніч, тому я не гаяв часу. Дізнавшись із довідника адресу фірми «Мітчелл, сини й Кенді» в Берклі, я незабаром опинився у їхній фірмі на Саквілл-стріт.

Чоловік, який прийняв мене, мав настільки ж гарні манери, наскільки був мовчазний. Він одразу ж сказав, що будинок на Пікадиллі, який під час нашої розмови він назвав «маєтком», уже проданий, і він вважає, що розмову вичерпано. Коли я запитав у нього, хто придбав будинок, він широко розплющив очі і, трохи помовчавши, відповів:

— Його продано, сер.

— Вибачте мені, — сказав я так само ввічливо, — але в мене є виняткові причини, щоб дізнатися, хто саме придбав цей будинок.

Він знову помовчав, але цього разу довше, і ще вище звів брови.

— Будинок продано, — знову лаконічно відповів він.

— Не хочете сказати мені більше? — спитав я.

— Ні, не хочу, — відказав він. — Справи клієнтів «Мітчелл, сини і Кенді» в надійних руках.

Вочевидь, він був іще той педант, і не було сенсу сперечатися з ним. Я подумав, що в чужий монастир зі своїм законом не пхаються, тому сказав:

— Ваші клієнти, сер, щасливі, бо мають такого надійного охоронця своєї конфіденційності. Я також професійний повірений у справах.

І я передав йому свою візитівку.

— У даному випадку я дію не з цікавості, а за дорученням лорда Годалмінґа, який хотів би знати дещо про ту нерухомість, яка, як йому було відомо, нещодавно продавалася.

Ці слова змінили ситуацію. Він відповів:

— Я був би радий прислужитися вам, якби міг, містере Гаркер, а особливо я б хотів прислужитися його світлості. Ми одного разу надавали йому невеличкі послуги з винайму кімнат, коли він був іще високоповажним Артуром Голмвудом. Якщо хочете, ви можете залишити мені адресу його світлості, а я пораджуся з керівництвом щодо вашого питання й у будь-якому разі повідомлю його світлості сьогоднішньою вечірньою поштою. Можливо, ми зможемо трохи відступити від наших правил і надати необхідну інформацію його світлості.

Я хотів зробити з нього друга, а не ворога, тому, подякувавши, залишив йому адресу доктора Сьюарда і пішов. Надворі вже стемніло, а я був стомлений і голодний. Я випив чашку чаю в кафе-кондитерській і наступним потягом виїхав у Перфліт.

Коли я повернувся, всі були вдома. Міна була стомлена і бліда на виду, але вдавала з себе жваву і веселу. У мене стислося серце на думку, що я все приховую від неї і тим самим змушую її хвилюватися. Дякувати Богу, це буде останній вечір, коли вона просто спостерігатиме за нашими нарадами і відчуватиме жагучий біль через те, що ми замовчуємо від неї наші плани. Мені знадобилася вся сила волі, щоб дотримуватися мудрого рішення тримати її подалі від нашого жорстокого завдання. Здається, вона цілком змирилася, і ще, схоже, сама суть завдання збридилась їй, бо якщо при Міні щось випадково зронюють із цього приводу, вона мимоволі здригається. Я радий, що ми вчасно ухвалили рішення щодо Міни, бо за такої реакції і з нашими новими знаннями про дії графа участь у справі стала би мукою для неї.

Я не міг розповісти іншим про сьогоднішнє відкриття, поки ми не залишилися самі. По обіді ми трохи помузичили задля того, щоб зберегти ілюзію, ніби все чудово, а потім я відвів Міну до її кімнати і залишив готуватися до сну. Моя люба дівчинка була зі мною ще ніжнішою, ніж зазвичай; вона пригорнулася до мене, ніби хотіла затримати, але я мав багато про що повідомити іншим, тому пішов. Дякувати Богові, те, що ми вирішили не обговорювати з нею нашу справу, не вплинуло на стосунки між нами.