Чумацький шлях - Малик Владимир Кириллович (книга жизни .txt) 📗
— Та дров нарубано — ого-го! Аби ви жили стільки!
— Ну, то принеси води!
— Води в діжці повно, пане!
— Хай тобі біс! З тобою не зговориш! Свіжої води — тобі сказано!
— То так би зразу й сказали,— буркнув Грицько і прочинив двері, все ще не виходячи в коридор.
— Та не стовбич під дверима! Не підслуховуй!— гримнув Пухляков.
— Не вашого батька дитина! Я такої звички не маю!— огризнувся Грицько.
Пухляков кинувся було за ним, щоб дати потиличника, але перед самим його носом з грюкотом двері зачинилися.
— Тьху!— плюнув спересердя Пухляков і повернувся до Луші.— Ти вже тут?
— Та вже ж! Ви ж наказали зачинити мене в холодну! За віщо?
Пухляков сів у фотель, погладив гарячою долонею лисину. Все ще був злий.
— За брехню!
— Яку брехню? Коли я брехала? Кому? — Луша почервоніла, випнула наперед, через стіл, свої пишні груди і гнівно блиснула білками.
Пухляков аж сторопів від такої відсічі, а ще більше від несподіваної жіночої краси й сили, яких він раніш не помічав у завжди одягнутої в свитку наймички. Тепер вона була в сорочці та запасці, що чітко окреслювали її ставну постать. Гм! Дурний був Хуржик, що знехтував такою дівчиною. Сама набивалася! А він, йолоп, закохався, бач, в іншу! Гм! От і докохався! І собі віку вкоротив, і синові!
Ці думки нагадали йому, для чого звелів привести сюди Лушу. Служба — передусім! І він прибрав поважного вигляду.
— Лушо! — мовив грізно. Я підозріваю, що ти знаєш значно більше, ніж сказала мені на попередньому слідстві!
— Про що ви?— Луша відкинулась на спинку стільця і почала бліднути.
— Про пожежу і твою причетність до неї!
Дівчина знову спалахнула.
— Яку причетність? Що ви мені шиєте?— Вона випросталася.
— Я нічого не шию,—спокійно відповів Пухляков, відзначаючи в думці, що, по всьому видно, не вона підпалювала хатину, але хто підпалював, вона, очевидно, знає.— Просто я щойно бачив Василів труп і подумав, що ти більше знаєш, ніж кажеш.
— То це правда, що Василь загинув? — скрикнула Луша.— А я думала, що то все брехня! Мені Грицько розповів...
— Це правда. Василь утопився!
— Утопився! Бідолашний хлопець! Цього й треба було чекати! — знову вигукнула Луша.
— Отже, ти бачила, як він підпалював хатину? Кажи!
— Я не бачила!— відрізала вона поспішно.
— Ні, бачила! І ти боїшся признатися, бо й сама винна в тому, що сталося!
— В чому ж я винна?
— Ти могла вчасно покликати людей, підняти тривогу, врятувати Хуржика! Ти цього не зробила, бо хотіла і його, і Катриної смерті! Ти сподівалася, що Василь залишиться живий, а їх не буде. От...
— Що— от?
— От і настане свято на твоїй вулиці! Ти подумала, що залишишся з Василем і зумієш знайти стежку до його серця... Чи не так? Адже ти нівроку собі — гарна дівчина! Чом би йому, коли Катрі не стане, не кинути оком на тебе? Хіба не так ти думала? Одно забула, що такі речі пахнуть Сибіром! Тож краще буде, коли ти розповіси мені правду — як було! Нічого не втаївши!
— Авжеж!— хмикнула Луша.— А ви мене, рабу Божу, якраз і влечете гарненько в Сибір! Туди, де Макар телят не пас! — Вона міцно стулила рожеві губи.
Пухляков підвівся, накинув на двері защіпку.
— Ви для чого це?— Луша схопилася з стільця, підозріло глянула на нього.
— Щоб ніхто не чув і не бачив нашої розмови! — Він став проти неї, присадкуватий, лисий, кирпатий, на ситих сизих щоках його кучерявилися рудуваті, з проблисками сивини бакенбарди. — Чуєш? Щоб ніхто не чув і не бачив!
— Я розумію... Я нікому... нічого...— пролепетала злякано Луша, бо вид судді був справді такий, що в неї затремтіли коліна.
Пухляков підійшов ближче, взяв її за плечі, пильно заглянув в очі.
— Скажи мені, ти бачила, як Василь підпалював хатину? Тільки правду?
Він так стиснув їй плечі, що Луша аж поморщилася від болю. Мимо своєї волі, вона видавила з себе:
— Бачила.
— Як він палив?
— Засунув під стріху ківш жару.
— А потім?
— Підпер кілком двері.
— А далі?
— Кинувся тікати — як оглашенний!
— Там підняла крик, що горимо.
— Але не зразу підняла крик, а перегодя, коли вже спалахнув дах!
— Я так злякалася, що й голос втратила, а язик затерп...
Пухляков відпустив її — ущипнув за щоку.
— Цього досить, щоб упекти тебе в Сибір! Цілком досить! Замість того, щоб вихопити ковша з-під стріхи, щоб відкинути кілок від дверей, ти втекла і не зразу почала кричати, не зразу покликала людей...
— Та й не було вже нікого! Лише кілька жінок, що залишилися прибирати... Що вони могли зробити?
— А потім вину звернула на Катрю! Це твоя друга провина — лжесвідчення! А за це — тюрма! Хіба ти й цього не знала?
— Не знала.
— Хіба не чула в церкві: не лжесвідчи! Як же не знала? Ні, не викручуйся — не викрутишся! Ти винувата кругом! І за це тебе треба судити! — Голос Пухлякова шипів зловісно.— Ти хотіла спалити Катрю! Безневинно!
Луша зіщулилася, злякано зиркала на суддю. Лице її помертвіло.
— Я нікому не хотіла зла,— прошепотіла одними вустами.
— А що ж ти хотіла?
— Я хотіла трохи щастя: не бути наймичкою, а господинею, вийти заміж, мати діток... Що більше треба?
— Навіть згодна була піти за старого Хуржика?
— А чому б ні? Хіба він старий? Не старший за вас!
Пухляков було розкрив рота, щоб щось сказати, та так і
завмер з роззявленим ротом. Обличчя його порожевіло, а в очах зажевріли малинові жаринки.
— Ти... Ти хочеш сказати, що я теж не старий задля тебе? — спромігся нарешті він на слово.
— А скільки вам?
— Сорок п’ять.
— А дідичу Милорадовичу було шістдесят, коли він удруге оженився, молодій — дев’ятнадцять... І нічого—живуть!
Пухляков поплямкав губами.
— Гм, ти розумна дівчина, Лушо. І все знаєш... Милорадович був вдівцем?
— Так.
— А діти?
— Не тільки діти, а й онуки вже були...
Пухляков задумався. Пройшовся по кімнаті. Потім рвучко повернувся, взяв дівчину пальцями за підборіддя і пильно заглянув в очі.
— А за мене... ти пішла б? Я теж удівець... А дочка вийшла заміж... Ну?
Луша зашарілася. Чим далі, тим більше краска заливала її обличчя.
— А суд?
— Який суд?
— Ви ж хотіли мене судити!
— Ат! — зневажливо відмахнувся суддя.— Це все в моїх руках! Ну, то як?
— Господи! Ще й питаєте!— прошепотіла Луша у знемозі, враз зрозумівши, що і суд, і тюрма, і Сибір, які так грізно нависли було над нею, вмить розтанули, віддалилися і раптом блиснув промінь надії.
Вона ледве трималася на ногах. Пухляков підсунув їй стілець.
— Сідай, Лушо, та поговоримо тепер по душах... Отже, як я зрозумів, ти не проти того, щоб піти за мене, незважаючи на чималу різницю в роках? Чи так це? Відповідай коротко і чітко — так чи ні?
Лушине серце забилося частіше, на щоках виступив рум’янець, а очі блиснули радістю. Звичайно, не такого чоловіка їй хотілося — лисого, вайлуватого, мов лантух, та й старого і рудого, але ж зате — суддя, і вона стане судіїхою! Су-ді-ї-хою! Боже! Чи думала вона про таке?
— Так,— шепнула вона, ледве стримавшись, щоб не вигукнути на всю кімнату.
— Гаразд. Це вияснено. Але є ще одна заковика...— Пухляков і не помітив, що збився на суддівський тон.— Бачищ — я не можу отак запросто одружитися з тобою...— Він зробив паузу, а Луша вся внутрішньо напружилася, аж випросталася.
— Чому? Я не рівня вам?— спитала різко.
— Ти розумна і здогадлива дівчина,— похвалив її Пухляков, злегка червоніючи. — І це полегшує моє завдання пояснити тобі — чому?
— І не треба! Я все розумію!— ще різкіше сказала Луша.— Якщо не можете, то відпустіть мене — та й по всьому!
Пухляков схопив її за руку.
— Ні, ні, ти не так мене зрозуміла... Бачиш — я не хочу зайвих розмов...— В його голосі появилися благальні нотки, а потім в очах заблискотіли хитрі іскринки.— А давай-но ми зробимо так, Лушо. Ти сьогодні ж залишиш службу у дяка і перейдеш до мене служницею... Я давно живу одинаком. Правда, мені допомагає по господарству Грицько. Та який з нього помічник? Дров нарубає, груби натопить, води принесе... А мені потрібна справжня господиня в хаті. Ось ти й будеш нею. Спочатку ніби наймичкою, а там і поберемося... Ну, як? До мене? Чи в суд? Не забувай, що на тобі є вина! І не мала! Ну?
