Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович (лучшие книги без регистрации TXT) 📗
Анка заплющила очі і відкинулась на подушку. Дихала важко, уривчасто. З останніх сил стискувала синову руку. Боялася хоч на мить випустити її.
Відпочивши трохи, стрепенулася. Заговорила знову, тихо, але виразно.
— Ненку, сину… рідний мій… Я знаю, як тобі важко звикнути до думки, що я… твоя мати… Я розумію тебе… Ти — відламана гілка, яку вітер заніс далеко від дерева… Ти й не пам’ятаєш того дерева, на якому зріс… А я пам’ятаю… твій перший крик… Потім лепет… Бачу і досі твої веселі чорні оченята… густий кучерявий чубчик… Пам’ятаю кожний твій крок від першого дня і до тої ночі, коли… коли… Потім наступили важкі часи… багато років пошуків… надій і розчарувань… І весь той час ти жив у моєму серці поряд із Златкою… маленьким чорночубим хлопчиком… з трьома довгими шрамами на ручці… Тому я так легко впізнала тебе після довгої розлуки… Бо ти ж моя плоть… кров моя…
Вона судорожно стиснула Сафар–беєві пальці. Широко розплющеними очима дивилася на нього, мов хотіла навіки запам’ятати кожну рисочку. Потім перевела погляд на Младена.
— Младене, — прошепотіла зовсім тихо, ледь чутно: видно, кожне слово коштувало їй неймовірних зусиль. — Младене, поклади свою… руку… на руку… нашого Ненка… Отак… Арсене, Златко… ви теж…
Арсен і Златка підійшли до ліжка хворої, виконали її наказ.
— А тепер покляніться… покляніться… що ніхто з вас ніколи… не підніме один на одного… руки… хоча і доведеться бути в різних станах… Заклинаю вас!.. Не піднімайте зброї на мого сина!..
— Клянусь! — тихо проказав старий воєвода.
— Клянусь! — глухо озвався Арсен, і до його голосу прилучилося легке, мов зітхання вітерцю, Златчине: — Клянусь!
Запала тиша. Німа, тривожна.
— Ненко, а ти?..
— Клянусь! — промовив з натугою Сафар–бей і опустив очі.
Арсенові здавалося, що за все своє життя, сповнене тривог, смертей і незгод, він ніколи не переживав тяжчої хвилини, ніж ця. Важко йому було дивитися на цих людей, в сім’ю яких він увіходив, на їхні муки й страждання. Його огрубіле в боях і неволі серце мимоволі щеміло від болю, а очі зволожувалися слізьми.
Младен мужньо тамував ридання, що клекотіло глибоко в грудях. Всі поопускали голови. Одна Златка не приховувала сліз.
— Не плачте, — прошепотіла Анка. — Не треба… Ми ж усі разом… однією сім’єю… Я така щаслива…
Голос її раптом обірвався. Рука вислизнула з руки Сафар–бея і впала на білу вовняну ковдру.
На крик Златки в колибу почали заходити гайдуки.
7
Поховали Анку на другий день опівдні. Винесли в тисовій труні на било — найвищий гребінь гори, що здіймалася над Планиною.
Вітер ущух, і хмари розійшлися. Сяяло сліпуче сонце. В голубому небі стояла безмовна тиша, а в ній спокійно, урочисто пропливали ширококрилі чорні орли.
З гори було видно всю Планину: далекі шпилі, приметені сліпучо–білим снігом, глибокі темні ущелини, густо–зелені соснові та смерекові праліси там, де не ступала людська нога, голі похмурі бескиди.
— Звідси тобі, Анко, буде видно всю Болгарію, — сказав Младен, перший кидаючи в яму грудку землі. — Дивися на неї, орлице моя! Слухай спів весняного вітру над рідною Планиною, шум зелених лісів у міжгір’ях, клекіт чистоводих дзвінких потоків… А як сколихнеться Планина, здригнеться земля — знай: живий твій Мла–ден, живі твої ясні соколи–гайдуки! То вони з шаблями та самопалами в руках знову кинулись до бою за волю коханої Болгарії!.. Чи так я кажу, братове?..
— Так, так, воєводо! Так, батьку наш! — відгукнулись гайдуки.
— Ну, то й кінчайте! Хай спить вічним сном наша мати!
На шпилі швидко виріс могильний горбик. Гайдуки витягли з–за поясів пістолі — і гірську тишу сколихнув грім пострілів. Трохи постояли мовчки і почали поволі спускатися вниз.
— Тату, ходімо, — сказала Златка, торкнувши батька за рукав.
— Ідіть. Я прийду потім, — тихо відповів воєвода.
Він стояв простоволосий, без шапки. Дивився вдалину, де небо зливалося з горами. В сухих почервонілих очах не було сліз, тільки світилися важка туга та гострий біль.
Всі зрозуміли, що воєвода хоче зостатися наодинці з дорогою могилою.
Арсен обняв Златку за плечі й повів з гори. Коли відійшли до першого крутого спуску, оглянувся. На шпилі, крім воєводи, лишився також Сафар–бей. На тлі ясно–голубого неба різко окреслювалися дві темні нерухомі постаті…
Тільки перед вечором Младен і Сафар–бей спустилися з гори до стану. Ніхто не знав, що відбулося там між ними, про що вони говорили. Сафар–бей минув колиби, зійшов на кручу і мовчки сів на засніжений холодний камінь. Було щось сумне і болісне у виразі його блідого стомленого обличчя, в журно похилених плечах.
— Драгане, пошли людей — хай проведуть його до Сливена, — коротко наказав воєвода.
— А як же…
Драган хотів спитати, чи зав’язувати знову очі Сафар–беєві. Але промовчав. Щось невловиме в погляді, яким дивився воєвода на сина, стримало його. Та Младен зрозумів свого молодого друга.
— Ні, ні, пов’язки не треба! — сказав поспішно. — Не треба… Я вірю… Не посміє він привести яничарів на могилу матері своєї.
ФІРМАН
1
Гамід сидів у кімнаті Сафар–бея на пухкому міндері і з зловтіхою дивився на збасамужену батогами спину старого Станка, підвішеного за вивернуті руки до стелі. Насупроти завмерли в чеканні нового наказу яничари — Карамлик і велетень Абдагул.
— Ти вже старий, бай Станко, а поводишся, як нерозумний підліток. Ай–ай–ай! — промовив Гамід спокійно. — Твоя вперта мовчанка свідчить якраз не на твою користь. Невже ти хочеш, щоб ми переламали тобі ноги, вирвали язика і випекли очі? Не змушуй нас робити це. Скажи, де подівся Сафар–бей!
— Не знаю, ага, — прохрипів Станко.
— Але ж сліди ведуть на твоє подвір’я, мерзенний гяуре! Як же ти можеш не знати?
— Вдесяте вам кажу: Аллах свідок, я не знаю, де подівся Сафар–бей!
— Тоді скажи, де шукати Якуба. Адже ти не можеш заперечити, що знайомий з тим розбійником!
— Я вперше чую це ім’я.
— Не кажи дурниць! Якуб увечері зайшов до Сафар–бея з вулиці. Його бачив аскер Карамлик. Але він не виходив звідти. Отже, не важко здогадатися, якою дорогою розбійник чи розбійники, викравши бюлюк–башу, залишили будинок. Тут не обійшлося без твоєї допомоги, старий собако!
— І все ж я не знаю ніякого Якуба, хай провалюся в пекло, якщо брешу!
Гамідові урвався терпець. Він вигукнув:
— Абдагуле, всип цьому ішакові ще! Може, тоді він стане розумніший і пригадає те, що з такою упертістю намагається забути!
Велетень Абдагул схопив болгарина за посивілий чуб, ударив у груди, жбурнув від себе. Знову засвистів батіг. Страшний біль спотворив обличчя старого.
— Нелюди! — прошепотів нещасний. — Сил більше немає терпіти…
Гамід подав знак припинити катування.
— Ну, говори!
— Дайте води.
Карамлик підніс до запечених, обкусаних губ катованого кухоль води. Старий жадібно припав до вінець. Втамувавши спрагу, деякий час мовчав. Затуманеним поглядом дивився на темне сите обличчя спагії.
— Я чекаю, — процідив Гамід. — Де подівся Сафар–бей?
Станко сплюнув з розбитого рота кров, заперечно хитнув головою. Обличчя його розпухло від побоїв, туго зв’язані руки задерев’яніли. Він втрачав останні сили. Коли б не вірьовка, якою його було підвішено до стелі, він упав би на підлогу, мов лантух.
— Я його і в вічі не бачив, ага.
— Брешеш! Ви викрали його з Якубом!
— Клянусь, я не маю честі бути знайомим ні з яким Якубом.
— Не велика честь бути знайомим з розбійником… Та все ж не крути: ти добре знаєш Якуба! Скажи — де він? Куди ви поділи Сафар–бея?
— Даремно ви катуєте мене, ага. Мені нічого не відомо ні про Сафар–бея, ні про Якуба.
