В країні дрімучих трав - Брагин Владимир Григорьевич (бесплатные онлайн книги читаем полные версии txt) 📗
Думчев раптом зупинився і вигукнув:
— Поліно Олександрівно, що ж це таке? Що пізно, а що не пізно? Як дізнатись, як угадати?
Питання це: “Що пізно, а що не пізно?” — очевидно, опанувало усе його єство. Скільки болю й страждання було в його голосі, коли він вимовляв ці слова!
Та ось він замислився, замовк. А потім просто й упевнено сказав:
— За будь-яких обставин я дізнаюсь, що пізно і що не пізно. І почну все спочатку!
— Сергію Сергійовичу, — майже благаючи сказала Поліна Олександрівна, — чи не повернутися нам додому?
— Ні, ні! — вигукнув Думчев, зупиняючись. — Доповідь відбудеться! І рівно о шостій годині вечора!
І знову вони пішли.
А небо було високе, голубе. Легкий вітрець приносив з моря хвилі тепла. Довкола було хороше, спокійно і тихо. Але Думчев, очевидно, стомився.
Поліна Олександрівна запропонувала:
— Чи не доїхати нам на машині?
Думчев відмовився: він не стомився. І вони знову пішли. Так дійшли до того місця, де від шосе відходить до бази Райхарчоторгу путівець.
Тут Думчев зупинився:
— Поліно Олександрівно, я справді трохи стомився. І добре було б відпочити! Тут недалеко альтанка.
— Яка альтанка?
— Ось поряд, ліворуч, за тим гаєм.
— Але ж це далеко!
— Зовсім близько! І тут-таки, біля альтанки, — Країна Дрімучих Трав. Там я прожив усі роки!
— Сергію Сергійовичу, — уже благала Поліна Олександрівна, — повернімося додому!
Думчев похитав головою:
— Доповідь відбудеться!
Поліна Олександрівна присіла на якісь колоди, що лежали край дороги. Думчев машинально сів поруч. Він весь час чомусь дивився туди, в бік гаю, де була альтанка, і мовчав. Потім раптом сказав:
— Час!
Спробував підвестись. Але забракло сили. І Думчев майже впав на колоди.
СИМФОНІЯ БАРВ
Я сидів у світлій палаті лікарні, де лежав хворий Думчев. Тут же чергував лікар.
Лише одному мені було зрозуміло, про що говорив Думчев у маренні.
То він запитував себе: “А чи добре до коника приросла голова цвіркуна?” То кликав гостей до себе, у візерунчастий будинок, і водночас ніяковів: гості бачили перед собою лише дупло. Потім раптом гірко-гірко скаржився, що знову стає дедалі менший, а дорога під його ногами розтягується, довшає без кінця-краю. І весь час тягнув, рятував павука з пастки мурашиного лева: “Він гине, гине, мій друг, мій верблюд! Допоможіть! Допоможіть!”
Коли ніч закінчилась і зійшло сонце, хворий забувся, замовк.
Головний лікар лікарні — жінка (очевидно, хірург; руки швидкі, впевнені, міцні) уважно вислухала мої тривожні запитання про стан здоров’я Думчева і сказала:
— Ми лікуватимемо хворого тривалим сном.
Багато я хотів сказати лікареві і про самого Думчева і чому він для мене такий дорогий. Але говорити про Країну Дрімучих Трав? Хто повірить мені?
— Ви хочете ще про щось запитати? — звернулася до мене лікарка.
— Ні!
Я не поїхав з Ченська. Оселився в селищі поряд з лікарнею і послав у Москву кілька телеграм. Одну до театру, про те, що змушений затриматися на кілька днів у Ченську. Другу — Калганову з повідомленням про хворобу Думчева.
Щодня я приходив до лікарні.
— Чи не прокинувся хворий?
— Ні, не прокинувся. Стан непевний.
Я стомився від пережитого. Жив, не вірячи в усе те, чому сам був свідком, чекаючи видужання Думчева.
Одного разу ввечері, вийшовши з лікарні після чергових відвідин хворого, я побачив, що під вікнами палати Думчева стоїть якась людина. В сутінках я не міг добре розгледіти її, але ясно побачив, як людина пройшла вздовж білого корпусу лікарні, а потім знову повернулася під вікна палати Думчева. Так повторилося кілька разів. Стало зовсім темно і, дещо спантеличений, я пішов додому. Думчев не прокидався. І ось знову в сутінках я застав під вікнами Думчева ту саму невідому людину. Вона без кінця ходила вздовж стіни лікарні і поверталася до вікна палати.
В лікарні мені сказали, що невідомий старий чоловік просив допустити його до хворого, довго і настійно умовляв, щоб йому дозволили вночі чергувати біля хворого. Та головний лікар пояснив, що в лікарні досить кваліфікований медичний персонал, сторонньої допомоги не потрібно і що хворому забезпечено належний догляд.
Довідавшись про це, я відразу ж попрямував до невідомого і гаряче потиснув йому руку. Це був старий актор, автор уже відомих мені записок.
За три дні Думчев прокинувся. Він побачив біля себе Поліну Олександрівну, старого актора, Явдоху Василівну, яка тримала в білому вузлику якісь гостинці.
Ми всі мовчали, не знаючи, з чого почати розмову. Ми так і промовчали б відведений для відвідувачів час, та раптом Думчев почав уважно вдивлятися в обличчя Булай.
— Ви хочете мені щось сказати, Сергію Сергійовичу?
— Я пригадую… — сказав Думчев, ясно й чітко вимовляючи слова. — Зараз ви, Поліно
Олександрівно, схилили голову наді мною зовсім так, як багато років тому. Море, літаючий снаряд, що впав, і я на піску… Я підвіз голову і — побачив вас.
— Я тоді була молода…
— Я зараз вас бачу такою, якою ви були тоді.
Сльози набігли на очі Поліни Олександрівни. Вона непомітно витерла їх рукою.
Уважно, зосереджено вдивлявся Думчев у риси її обличчя. А сльози знову й знову набігали на очі старої жінки. Думчев ласкаво дивився на неї. Вони мовчали.
Пізньої осені крізь дощ і сльоту часом несподівано й яскраво прогляне сонце, зовсім не осіннє. І раптом зеленим, яскраво-зеленим здається той чи інший жмут трави. Рукою б доторкнутися, посидіти б, заритися в траву… Зовсім весняна трава! Тепло розливається у повітрі. І дощик здається сміливим, задерикуватим. Весна, весна надворі. І хочеш дякувати осені за це весняне тепло.
Я згадав це, коли дивився на Думчева і Булай. Спала на думку давно забута мною мелодія, згадав я і слова:
…Гуркіт літака увірвався в палату. Думчев про щось спитав. Про що? Я не розчув його слів.
Булай голосно пояснила:
— Це прилетів літак з Москви!
— Як з Москви? Не вірю! Таку відстань… — проказав Думчев.
— Відстань? Яка ж це відстань для літака? До Москви всього…
— …до Москви більше тисячі, тисячі верст!.. А я… Я ж хотів, щоб бабки і мухи навчили…
Ці слова він вимовляв із злою насмішкою, з гіркою іронією над самим собою, за якою людина іноді приховує велике нещастя.
Ми всі вийшли в сад. Я посидів на лавочці. Короткі тіні дерев спокійно тяглися одна до одної. Там і тут маячили халати хворих.
Потім повернувся до палати. Десь у коридорах лікарні розмовляли. Я почув чийсь голос, що видався мені знайомим. Ось усе затихло. А тепер голоси зовсім близько.
Двері палати розчинилися навстіж. На порозі стояв фізик Калганов. За ним зайшов його асистенті. з невеличким чемоданчиком у руці.
— Здрастуйте, Сергію Сергійовичу! — сказав Калганов і кивнув нам головою.
Він широко і розмашисто присунув стільця і сів біля ліжка Думчева.
— Хто ви такий? — спитав Думчев.
— Фізик Дмитро Калганов.
— Не пригадую. Не знаю… Калганов?
— А я подарунок привіз вам з Москви!
— Який подарунок?
— Бач! Допитливий який! А от візьму і. зовсім піду! — засміявся Калганов. — І не дізнаєтесь, який у мене подарунок для вас.
— А я стану біля дверей і не пущу! — вже засміявся у відповідь Думчев.
Калганов відкрив чемодан.
Він клав перед хворим на столик, стілець і навіть на край ліжка якісь дуже легкі пакунки, загорнуті в чорний папір.
— Що ж це таке? — вигукнув Думчев.
— Облицьовувальний матеріал! Майбутнє облицювання будинків!
— Не розумію! Про що ви кажете?
— А знаєте, Сергію Сергійовичу, що в цій чорній упаковці? Тут пластинка такої ж товщини, як товщина лусочки метелика.
