Причепа - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги онлайн TXT) 📗
- Тут жити нам вже не можна, моя кохана! - одказав Ясь, обнявши її за стан. - Я оце тільки що втратив місце управителя. Завтра тут житиме другий управитель. Моє добро все до решти заграбовано, опечатано. Мене обговорили, ославили, обписали перед князем. Я теперечки зостався без нічого, без шматка хліба, хоч бери торбу та йди жебрати прохачем. Одна ти тепер зосталася для мене на цілім світі!
Зося витріщила очі і вирвалась з його рук. - Ондечки слуги дивляться! Дивись! - говорила вона, одводячи од себе його руки, як він знов хотів обняти її
- То що! нехай дивляться! Ти моя, і я скажу так і перед богом, і перед людьми. Ти мені тепер зосталась одна втіха, одне щастя! їдьмо до Одеси! Там я горюватиму, хліб зароблятиму, тебе зодягатиму, хоч би самому прийшлось і голодати.
- Чого ж я з тобою поїду, мій пане? - сказала Зося якимсь вже чудним голосом. - Я… я не звикла… я не зможу призвичаїтись до… я не стерплю нужди, не зможу перенести вбожества, злиденного життя…
- То скочмо вдвох у Чорне море, обнявшись! Я з тобою ладен хоч би й пропасти! - промовив Ясь, упавши перед Зосею навколішки.
- Ні! - одказала вона, одвернувши трохи од його вид. - Я не маю жадної охоти вмирати, та ще так безглуздо! Мені ж не шістнадцять років! Я не дівчинка дурненька! Мій час романтизма давно минув. Але, ради бога, мій пане, не роби театру! ходімо в дальші кімнати. Прислуга дивиться.
Всі пішли в далеку кімнату і попричиняли двері.
- Що ж нам тепер діяти, що почати? - заквилив Ясь, простягаючи руки до Зосі, але Зося вже не наближувалась до його, не дивилась на його. Закусивши губи і притуливши до рота білесеньку пучечку, вона думала свою думу.
- Так ти не поїдеш зо мною? - спитав Серединський теж якимсь чудним голосом, неначе не своїм.
- Я мужня жінка, - одказала Зося, - я мати сім'ї; покину свою дочку, своїх дітей: піде поголоска.
- Але ж ви передніше про те нічого не згадували! - крикнув Серединський.
- То було колись. А тепер я… я… опам'ятувалась трохи. Будь, пане, щасливий! Шукай другої любові, шукай щастя деінде! і забудь про мене.
Серединський стиснув кулаки і аж заскреготав зубами. Аж тут саме одчинились двері і в світлицю ввійшов отець Хведор, блідий й страшний, страшніший за самого Серединського.
Завізши жінку й Ганю в заїзд у Кам'яному, вернувся він до управительської квартири і приніс під рясою ясенового, гнучкого та замашного заноза од ярма. Ввійшовши в ту кімнату, де була вся компанія, він миттю покрутив ключа в дверях і, витягти мережаного заноза, показав його Серединському, але, вглядівши, що дами зблідли, аж побіліли з переляку і попадали на канапу, він схаменувсь, а його рука ніби заклякла вкупі з занозом. Серединський побачив, що непереливки, оступився до кутка, уткнув голову в куток і ніби скам'янів. О. Хведор постояв, посваривсь занозом і знов повернув ключа в дверях і вийшов з покоїв. Не швидко всі опам'ятались. Ясь лежав на канапі і стогнав; дами кинулись до його ніби рятувати.
- В нас у Варшаві про таке й зроду не чувати! - кричала Теодозя, - В тюрму його! В тюрму! О боже, боже!
- Оце так халепа! - крикнула Зося.
Серединському стало сором перед дамами, перед Зосею, йому здалось, що дами вже піднімають його на сміх.
Серединський спахнув, неначе протверезивсь, схопився з канапи, одчинив двері, повипихав усіх чотирьох дам з хати і запер за ними двері…
Вийшли дами на подвір'я, аж коней їх, подарованих Ясем, вже нема! До слуг - ніхто на їх не дивиться, ніби й не чує їх питання. Один тільки хлопець озвавсь та й каже: «Утікайте собі швидчій, а то ще й вас позапечатують тут в покоях». Мусили вони самі, підобгавши довгі хвости та вихаючи ними, йти до міста пішки та шукати, де їх віз в заїзді. Там старі панни найняли жидівські коні і поїхали шукати щастя по дворах лисих кавалерів, а Зося одна вернулась пішки, на своїх батьківських, до господи.
- Що це ти так швиденько з мандрівки? - питав її Лемішковський спокійно, без сміху, без жартів, але з колькою іронією.
Зося мовчала, роздягалась та озиралась на обидва боки. Вона вже боялась чоловіка, боялась, щоб він часом не дав їй штовхана в бік або попотиличника.
- Чи приймали та вітали добре вас у Серединського? - питав далі Яким з легким осміхом, - чи були й музики, й танці? А де ж оце подівались наші милі, наші кохані сестрички? де ж наша варшав'янка?
Зося мовчала і чепурилась коло дзеркала.
- А я думав, що ти оце даси драла кудись до Одеси або й далі, та й перехрестився.
Зося ледве вдержала сльози, кусала губи од злості, одначе мовчала.
- А я думав, що ти вже десь потонула з Серединським у Чорному морі або й опинилась десь за морем! А ти, бачу, вигулькнула з води! - сказав Лемішковський, - сказавши це навмання.
Зося не втерпіла й заридала.
- Ти звір, а не людина! - промовила вона. Зося впала на канапу і почала хлипати та голосити так здорово, почала так побиватись, що Якимові стало її шкода.
- Цить уже, цить! Тобі й плакати, й шкодувати не варто. Сиди ж нишком та сивій тишком. Може, сива коса принесе тяму у твою голову. А дітей мені не паскудь! Чуєш? Щоб тими паничами не тхнуло в моїй господі, аніже! Час дочку давати заміж.
- Дочка твоя так тебе ненавидітиме, як і я ненавижу.
- Добре вивчила та напутала свою доньку! Добрим хвалишся!
Швидко після того між жидами й по селах пішла чутка, що о. Хведор побив занозом Серединського так, що він не міг сісти на стільці.
Тимчасом отець Хведор наближався з недужою дочкою до Нестеринець.
- Звеліть погоничеві їхати через економський яр, - просила Ганя матір. - Нехай хоч перед смертю побачу те місце, де я була колись така щаслива.
З'їхали вони на економський яр. Ганя підвелася на повозці, окинула оком увесь зелений яр, сад, гай навкруги, економську хату і заголосила. Все стояло, все зеленіло, як і давно колись. Вона побачила ту доріжку в садку, звідкіля вона часто виглядала Яся, те віконечко, коло котрого вона колихала в колисці свою дитину, той став, де купалась, ту стежку по яру, кудою вона, з милим попліч, так часто ходила гуляти.
- Ой мамо, мамо! Нащо було нам виїжджати звідсіль! Я, певно, тута й досі була б щаслива, була б здорова!
- А хто ж його знав, що багатство матиме для його таку гублячу силу! - одказав батько. - Гроші, панство заворушили в йому шляхетську пиху і запагубили й його, й тебе… А при бідності той душок у йому дрімав, мов пришиблений, приборканий.
Приїхали вони додому. Надвір повибігали всі сестри, всі обнімали, цілували Ганю, знесли її на руках з великим плачем. З усього села сходились молодиці, котрі знали Ганю ще панною. Всі плакали, всі шкодували й жалкували за нею.
- А ми вам, Ганю, не радили виходити заміж за пана! - говорили молодиці. - Де вже пак! чужий рід, чужа сторона, - все не те, що своє!
Все на світі розвивалось, росло, розцвітало, а Ганя чахла, сохла, в'яла і все поглядала в вікно, чи не приїде Ясь до неї, чи не схаменеться, чи не верне їй любові, живоття. Їй здавалось, що вона б одужала, що до неї вернулося б згасаюче живоття, якби він приїхав до неї, пожалував її.