Вірнопідданий - Манн Генрих (книги онлайн без регистрации полностью .TXT) 📗
Раптом він помітив, що пропустив запитання пані фон Вульков і що всі мовчать, чекаючи на його відповідь. Він озирнувся, шукаючи допомоги, але зустрів тільки невблаганний погляд великого портрета: блідий і скам’янілий, в червоному гусарському мундирі, рука при боці, кінчики вусів коло самих очей, і холодно блискаючий погляд через плече! Дідеріх затремтів, похлинувся чаєм, пан фон Бріцен поплескав його по спині.
Якусь даму, що до цього часу тільки старанно їла, почали просити щось проспівати. Всі перейшли до музичної зали, де поділилися на групи. Коло дверей Дідеріх крадькома витяг годинника, але раптом почув за спиною кахикання господині.
— Я знаю, любий докторе, що ваш час належить поважним обов’язкам і що ви офіруєте ним заради нас і нашої легкої, я б сказала, занадто легкої розмови. Мій чоловік чекає на вас, ходімте.
Приклавши пальця до уст, вона пішла вперед коридором, через порожній передпокій… Тихенько постукала. Відповіді не було, і вона боязко подивилася на Дідеріха, який також зніяковів.
— Оттохен, — сказала вона, ніжно притулившися до замкнених дверей.
Кілька секунд вони прислухалися, потім грізний бас прогримів ізсередини:
— Ніяких Оттохенів! Скажи своїм дурням, щоб хлистали чай без мене!
— Він такий заклопотаний справами, — прошепотіла пані фон Вульков, трохи бліднучи. — Боротьба з недобромисними елементами підриває його здоров’я… На жаль, обов’язки господині кличуть мене до моїх гостей, лакей доповість про вас. — І вона спурхнула геть.
Дідеріх довго й марно чекав на лакея. Нарешті з’явився дог Вулькова; величезний і гордий, пройшов він повз Дідеріха і почав дряпатися в двері. Відразу ж ізсередини пролунало: «Шнапс! Сюди!» — після чого пес відчинив двері. Він забув їх зачинити, то ж Дідеріх також дозволив собі прослизнути до покою. Вульков сидів у хмарі диму біля письмового стола, повернувши до дверей свою широченну спину.
— Добридень, пане президенте, — уклонившись, сказав Дідеріх.
— Ти теж уже навчився балакати, Шнапс? — запитав Вульков, не обертаючись. Він склав якийсь папір, повільно закурив нову сигару…
«От зараз», — подумав Дідеріх. Але Вульков знову почав писати. Цікавість до Дідеріха виявляв тільки собака. Очевидно, він уважав, що гість тут ще менш доречний, ніж у вітальні, його зневага перейшла у ворожість: вишкіривши зуби, пес обнюхував Дідеріхові штани, — якщо це ще взагалі можна було назвати обнюхуванням. Дідеріх нечутно, як тільки міг, переступав з ноги на ногу, а дог гарчав грізно, але тихо, знаючи добре, що більшого не сміє дозволити собі за приявності хазяїна. Нарешті Дідеріхові пощастило поставити між собою і своїм ворогом стільця, вчепившися за якого, він тепер і крутився то повільніше, то швидше, весь час на сторожі перед стрибками Шнапса. Якось Вульков повернув голову, і Дідеріхові здалося, що він посміхається. Нарешті собаці гра набридла, він підійшов до хазяїна і почав лащитися, потім ліг коло ніг, кидаючи сміливі погляди мисливця на Дідеріха, який втирав піт з лоба.
«Підла тварюка!» — подумав Дідеріх, і зненацька все в ньому заклекотіло. Від обурення і гіркого диму йому забило дух і, стримуючи кашель, він думав: «Хто я такий, щоб дозволити так глузувати із себе? Мій останній мастильник не стерпів би цього від мене. Я — доктор! Я — радник! Цей неотесаний мужлай потребує мене більше, ніж я його!» Все, пов’язане із сьогоднішнім візитом, стало перед ним тепер у якнайгіршому світлі. З нього сміялися, це щеня, лейтенант, ляскав його по спині! Ці солдафони і вельможні гиндички весь час балакали про свої безглузді справи, а він сидів як дурень! «А хто годує цю нахабну голоту? Ми!» Його погляди, його почуття — все раптом розпалося в Дідеріхових грудях, і з уламків бурхливо вирвалося полум’я ненависті. «Шкуродери! Шабле-бряжчателі! Чванлива наволоч!.. Коли ми покінчимо з усією бандою…» Кулаки стискалися самі собою, в нападі німої люті він бачив усе поваленим, розвіяним: керманичів, армію, чиновництво, всіх носіїв влади і її саму, владу! Владу, яка топче нас і чиї копита ми цілуємо! Проти якої ми безсилі, бо всі любимо її! Яка в нас у крові, бо покірливість у нашій крові! Ми — атом її, безмежно мала молекула чогось, що вона виплюнула!.. Зі стіни напроти, з-за сизих хмар диму, дивилося її бліде обличчя, залізне, визвірене, блискаюче. Дідеріх у несамовитому самозабутті підняв кулака.
Але тут загарчав пес, а з-під Вулькова пролунав громовий шум, довгий гуркотливий тріск — і Дідеріх злякався. Він не міг зрозуміти, що це був за припадок. Будова ладу, знову споруджена в його грудях, уже тільки ледве-ледве стрясалася. Пан урядовий президент заклопотаний важливими державними справами. Треба дочекатися, поки він зверне увагу на тебе, а потім виявити свої добромисні погляди і налагодити свої справи…
— Ну, докторчику? — сказав пан фон Вульков, обертаючись разом із стільцем. — Що у вас нового? Ви стаєте справжнім державним мужем. Сідайте-но на це почесне місце.
— Тішу себе надією, — пробелькотів Дідеріх. — Дечого я вже домігся для справи націоналізму.
Вульков пустив йому густу цівку диму прямо в ніс, потім наблизив до нього своє вилицювате обличчя із жвавими цинічними очима.
— По-перше, ви допевнилися того, докторчику, що попали в радники. Яким чином, цього ми не будемо торкатися. В усякому разі для вас це було не зайве, бо ваша фабрика, кажуть, ледве животіє.
Дідеріх здригнувся, а фон Вульков розкотисто засміявся.
— Облиште! Ви своя людина. Як ви гадаєте, що це я тут писав?
Великий аркуш паперу зник під лапою, яку він поклав на нього.
— Я прошу у міністра дрібничку для одного доктора Геслінга в нагороду за його заслуги в справі поширення добромисних поглядів у Нецігу… Ви цього від мене, мабуть, не чекали? — додав він.
Дідеріх, засліплений і ніби здурілий від радості, уклонявся, як накручений, зі свого стільця.
— Я, справді, не знаю, — пробелькотів він. — Мої скромні заслуги…
— Всякий початок важкий, — сказав фон Вульков. — Та й це тільки маленьке заохочення. Ваша промова на процесі Лауера була непогана. Ну, а ваша «слава» його величності під час дебатів про каналізацію зовсім сполохала антимонархічну пресу. Вже у трьох містах завдяки цьому порушені справи про образливі вихватки на адресу його величності. То ж ми повинні вам подякувати.
Дідеріх вигукнув:
— Найвища нагорода для мене в тому, що моє скромне просте ім’я згадується з «Локаль-Анцейгері» і потрапило перед найясніші очі!
— Ну, беріть сигару, — закінчив Вульков, і Дідеріх зрозумів, що тепер почнеться ділова розмова. Ще в розпалі високих почуттів у нього виникла підозра, чи не має ласка фон Вулькова якоїсь особливої причини. Намацуючи грунт, він сказав:
— Місто, напевне, все ж таки відпустить кошти на будівництво залізничної колії до Раценгаузена.
Фон Вульков витяг шию.
— Ваше щастя. Бо ми маємо дешевий проект, за яким Неціг залишається зовсім осторонь. То ж подбайте про те, щоб ваші колеги порозумнішали. Тоді ви зможете подавати струм до маєтку Квіцін.
— Цього магістрат не хоче, — Дідеріх рухом попросив поблажливості. — Місто має на цьому збитки, а пан фон Квіцін нам не платить податків… Але тепер я радник, і як націоналіст…
— Цього я не допущу! Інакше мій кузен пан фон Квіцін просто збудує для себе електричну станцію, це йому коштуватиме дешево — ви що собі думаєте, до нього міністри приїздять полювати. І тоді він понизить ціни і в самому Нецігу.
Дідеріх випростався.
— Я маю твердий намір, пане президенте, на лихо всім ворогам, високо тримати в Нецігу прапор націоналізму. — Потім, стишивши голос: — Одного ворога, і вельми небезпечного, авжеж, ми можемо позбутися: це старий Клюзінг із Гаузенфельда.
— Клюзінг? — Вульков зневажливо посміхнувся. — Та я з нього мотуззя сукаю. Він постачає папір для окружних газет.
— А може, він постачає ще більше паперу недобромисним газетам? Це, пробачте, пане президенте, мені відомо краще.
— «Нецігська газета» в націоналістичному відношенні стала тепер надійнішою.
