Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Білінський Володимир Броніславович (читать полные книги онлайн бесплатно txt) 📗
Ось вона, велич Московії XVII століття! Ця відстала держава на сотні років повела в безодню багато народів, підкорених на той час.
Імперські «оповідачі історії» геть забрехалися, намагаючись возвеличити своє минуле і виправдати право підкорення сусідів. Як бачимо, все це було не благом, а величезною шкодою навітьросійському народові.
І в громадянській розбудові суспільства спостерігалося величезне запустіння. Той же М. М. Карамзін ось як підсумував «успіхи» Московії в цьому питанні:
«Взагалі з XI століття ми (Московія. — В. Б.) не просунулися вперед у цивільному законодавстві, але, здається, відступили назад до первісного неуцтва народів у цій важливій частині державного благоустрою» [1, том V, с. 203].
Підсумовуючи матеріал, мусимо констатувати: державне утворення, засноване на неправді, розбої та грабежі, саме собою на щось достойне не перероджується.
Епілог
СУЧАСНІ СПАДКОЄМЦІ ЗОЛОТОЇ ОРДИ
Шановні читачі!
Автор не міг завершити свій роман-дослідження кончиною династії Рюриковичів. Ми мали б незакінчений твір. Він не відображав би зв'язку часів — XIII століття з початком XXI століття. Недоруйнована або напівзруйнована імперія завжди має в собі потенційну можливість відродження. І автор вважав своїм обов'язком показати велику спадковість не тільки у справах, а й у цілях нинішньої еліти й правителів Московії та давньої Орди. Вони ж бо й нині мислять по-золотоординськи.
Доки московська влада, московська еліта й російська держава не покаються за сотні років цілеспрямованого винищування народів: латишів, литовців, українців, татар, казахів, узбеків, калмиків, чеченців та всіх інших, — відродження самого російського народу не відбудеться. Московську державу і її владу й надалі вабитиме раніше вторована дорога. Лише Покаяння за вчинене дасть російському народові порятунок.
Однак чимало умів Московії відкидають думку про Покаяння в принципі. Вони з неабиякою ретельністю, з відвертим цинізмом та нахабством і нині проповідують необхідність «повернення втрачених земель».
Згадайте: велика татаро-монгольська імперія простиралася від стародавнього Китаю й Тихого океану до зелених Карпат і Дунаю. Війська хана Батия пройшлися по всій Східній Європі й Балканах. А з півночі на південь імперія тяглася від Льодовитого океану до Індійського. Війська Чингісидів підкорили не лише Китай, а й Сирію, Персію, Туреччину, Кавказ.
Після загибелі Великої Орди в 1502 році головним завданням спадкоємців імперії було повторне «збирання втрачених земель». Саме Московський улус Золотої Орди зумів за чотириста років частково відновити стародавню імперію. І не важливо, що династія Чингісидів змінилася династією ординського боярина Кобили. Мета, дух і «закони державності» Золотої Орди збереглися і в часи династії Романових-Кобиліних. І ця династія ставила перед собою мету «розколюючими ударами захопити Кавказ і Балкани, увійти в Константинополь, вийти на Середземне море та Індійський океан». У четвертому розділі автор подасть думки Катерини II щодо підкорення Персії, Туреччини й Балкан.
На превеликий жаль великоросів, імперія династії роду Кобили розвалилася 1917 року.
Уже більшовицькі потуги зі «збирання російських земель» ми спостерігали в XX столітті. Ось що заявив стосовно цього В. М. Молотов: «Своє завдання як Міністр закордонних справ я бачив у тому, щоб якнайбільше розширити межі нашої Батьківщини. І здається, ми зі Сталіним непогано впоралися з цим завданням». Не інакше! Справді, скільки землі прихопили, скільки народів підкорили: від Куби, Анголи й Мозамбіку — до Афганістану, Польщі й Монголії. Однак і радянська імперія, а по суті — відновлена імперія Чингісидів — розвалилася в 1991 році!
Нині в московській державі знову бродять хмільні думки про «втрачені землі», про «велике призначення Москви», про «геостратегічні інтереси» тощо.
Пропоную читачам простежити спадковість думок і діянь нинішньої московської еліти стосовно думок і діянь їхніх предків із Московського улусу Орди.
Ще раз послухаємо старі пісні московитів в оновленому, сучасному виконанні.
Отже!
Усі ми знаємо байку про триголового Змія ГЬринича. Скільки люди не відтинали страшних «голів», виростали нові, і Змій далі чинив свої чорні діла. Все тривало доти, доки людина не знайшла засіб боротьби зі Змієм. Цим засобом став чарівний меч. Лише чарівним мечем людина зуміла відітнути вогнедишні голови великого чудовиська.
Щось подібне відбувалося і з Російською імперією. Скільки разів її не руйнували, а вона завжди відроджувалася в іще більш жорстокому єстві. Люди не здогадувалися застосувати проти імперського чудовиська чарівний «меч», яким в історії завжди була правда. Лише великою, всеосяжною правдою можна навіки знищити це імперське чудовисько.
Разом і спробуймо встановити цю історичну Правду.
«У Генеральній прокуратурі вивчають можливість притягнення Жириновського до кримінальної відповідальності» [39, с. 1–3].
Так і не притягнули.
А причиною була його книга «Останній похід на південь», видана накладом 75 тисяч примірників московською друкарнею № 13.
Пропоную читачам разом погортати цю книгу, аби пізнати «великі» думки Володимира Вольфовича, які так сподобалися російським реваншистам:
«У мене вже почалася вироблятися власна геополітична концепція. Я не хочу їй давати своє ім'я, припустімо, формула Жириновського, але останній «похід» на південь, вихід Росії до берегів Індійського океану і Середземного моря — це справді завдання порятунку російської нації» (с. 63).
Зверніть увагу: слово «похід» взято в лапки, тобто автор розуміє — йдеться не про похід-прогулянку, а про похід-війну.
Ми ще переконаємося в тому, що свою «формулу» Жириновський поцупив у династії Романових. Але Бог із ним, підемо далі.
«Виникла ідея останнього «походу» — останнього тому, що це, напевно, буде останній переділ світу, і його потрібно вчинити в стані шокової терапії, раптово, швидко, ефективно» (с. 64).
І після цих слів кажуть: ні, Жириновський не фашист. А такий собі пустун!
Раніше цитувалися слова Молотова, так, саме того Вячеслава Михайловича, і ви переконалися, наскільки вони ідентичні в своїх помислах — царі, молотови й жириновські.
Але повернімося до Володимира Вольфовича:
«Останній похід» на південь. Як я мрію, щоб російські солдати омили свої чоботи теплою водою Індійського океану і назавжди перейшли на літню форму одягу. Легкі черевики, легкі штани, гімнастерки з короткими рукавами, без краватки, з відкритим коміром, легкі пілотки. І маленький сучасний російський автомат, який випускає Іжевський завод. Ці автомати значно кращі, ніж УЗІ. Щоб будь-який взвод російських солдатів міг навести порядок на будь-якому просторі» (с. 66).
«… ми зробимо цей останній «похід» на південь. Він дуже потрібний нам, це саме ті ліки, які необхідно прийняти. Ліки не завжди бувають солодкими. Може, це не сподобається комусь у Кабулі, в Тегерані, в Анкарі. Але мільйонам людей від цього стане краще» (с. 67).
Зрозуміло, кого має на увазі Вольфович під «мільйонами людей». Але ні казахам, ні українцям, ні білорусам, ні литовцям, ні іншим народам від цього завоювання не «стане краще». Та й росіянам — ще подумати! Адже скільки не росла вшир Російська імперія, людині в ній краще не жилося. Навпаки, ще дужче посилювалися репресії й синдром уседозволеності. Цілі народи Російської імперії підлягали негласній асиміляції й знищенню. Згадайте калмиків, інгушів, чеченців, турків-месхетинців, українців, литовців, латишів.
Згадайте примусово хрещених у православну віру поволзьких татар і чувашів.
«Наша армія виконає це завдання. Це буде спосіб виживання нації загалом, це буде основою для відродження російської армії. Нові збройні сили можуть відродитися лише в результаті бойової операції. Армія не може міцніти у 316 військкоматах і казармах. Їй потрібна мета, завдання» (с. 70).
