Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена (читать бесплатно полные книги TXT) 📗
В якийсь момент Редьці стало важко розбирати це щебетання, геть не характерне для малослівних людей цих місцин. Тому вона час від часу відключалася, лишаючись на крок позаду від того місця, куди скакав екзальтований міністр.
«Не без нашої скромної допомоги…» Гаразд: всі ці квазі-містичні навігаторства і кпини англійською — куди не йшло. А хто ж тоді писав їй листи дрібним почерком солов’їною?..
— …але найбільше ми реготали з розповідей Німа.
Тут Редька включилася й запитально підняла одну брову.
— Ага, ну так, так! Він же представився вам як Амі. Хі-хі-хі… — розбухлій екзальтації міністра, здається, мав настати кінець хіба разом із кінцем світу.
— Амі? Провідник?
Редьку раптом, наче током, лупануло параноєю: що й зараз вона на якомусь поліцейському підставному допиті. Що за…?
— Ага. Він-він, мастифів син. Ми ж його просили, як людину, дивитися за вами. Хоч він і дурний, як пластиковий корок — зараз же такими вина у Європі закривають здебільш? — але хоч якось мав прислужитися, він же…
— То він знав дорогу? — перебила його Редька.
— Ні, — посерйознішав раптом міністр. — Він не знав. Він в Індії живе, а тут у нього справді родичі. Тільки в низинах, далеко до кордону. Патріот на виїзді. Активний член діаспори. Хі-хі! — міністра знову понесло. Він навіть заходився покусувати свій кольоровий шарф. — Хіба ви не побачили його ще в літаку з Делі? Ага, ну так, тобі ж ми всі оці — (він обвів китичкою шарфа невизначене коло) — на одне лице.
Редька почервоніла.
— Ну принаймні були, — поблажливо додав він. — Так от. Найсмішніше, це коли він, бідака, не знав, як вас розвести в різні боки з їх військовим патрулем, про який вже знали в кожному селі — бездротовий телефон у горах працює найліпше. Зашвидко ви йшли, розумієш. Молодці, але перестаралися. І мало не зіштовхнулися лоб в лоб із ду-уже серйозними хлопцями. Тоді би вам нічо не помогло… — Міністр на секундочку засумував, але тут же вибухнув новим ентузіазмом:
— Так він тоді й побіг про вашу ту траву нещасну поліції розказувати. Там теж його кузен працює, до речі. Довго просив, щоби вас затримали, — вони зазвичай терпіти не можуть зв’язуватися з туристами. Посольства, міжнародні конфлікти — воно їм треба в їх селі?
В Редьки пересохло в роті.
— О, чай, до речі! — Міністр схопив дзвіночок і закалатав ним відчайдушно.
Прибігло одразу двоє хлопчиків. Один поставив перед Редькою чайничок і чашку, інший — тацю з якимось пундиками.
Редька, не дивлячись на свій уже хронічний голод, і не подумала торкнутися до їжі. В голові разом з кров’ю в скронях калатало одне: «Якого біса?!!»
— Ну а потім він намагався щось вам натякнути про завтрашній день і те, що все налагодиться, але чи то Його Високість не володіє низинним діалектом, чи ви, як переказував Амі, просто не почули його за власними церемоніальними вигуками мовою далекої України…
«Пішов ти на хуй!!!» — як тепер свіже, згадалося Редьці їх «дитсадківське» привітання Амі через тюремне вікно.
— …ну а тоді й взагалі якась жіночка втрутилася, там кожен кожному родич і у всіх є копії ключів. Бо ж підходить у селі й до тюрми, і до клуні, хі-хі-хі!!!
Дивний якийсь міністр, подумалось Редьці. І гумор у нього якийсь… занадто зрозумілий, і англійська ліпша, ніж у неї.
— Ех, я так завжди хотів навідатись до вас в Україну! — зненацька поміняв вектор розмови міністр. — І недалечко ж наче вчився, в Швеції!
«От воно і прояснилося…»
— Подумати — всього через кордон із Його Високістю! — міністр манірно ляснув себе по лобі. Більше би з його повадками пристало в Парижі вчитися, не вилізаючи з гей-барів, похмуро подумала Редька.
— Але хто ж міг знати? — з непідробним жалем зітхнув він. — Ніхто, крім, як не дивно, тебе.
Тут він схопився на рівні ноги (на зріст був заввишки сантиметрів сто п’ятдесят), злегка поклонився і рвучко вийшов геть, на ходу кинувши своє:
— Добраніч.
Редьці дуже хотілося думати, що гидливість на його пещеному лиці під час передостанньої фрази з отим «тебе» їй тільки привиділася.
— Добраніч так добраніч.
Редька знизала плечима й встигла навіть вхопити кілька пундиків, перш ніж тацю забрали прислужники.
Ніхто й не думав її проводити до спальні. Редька, поблукавши трохи коридорами, вийшла на вулицю.
Сутеніло дуже швидко, на вулицях вже майже нікого не було. Редька повільно побрела туди, звідки могла розпізнати шлях до омріяного теплого ліжка.
Втім чогось не спалося. І слухати строкатий дисонансовий хор своїх думок, лежачи з відкритими очима, Редьці теж було не під силу.
Коли усі вогні остаточно погасли й місто занурилося в темряву, пізно вночі, одне-єдине віконце в королівському палаці ще слабко світилося. Редька знову вийшла на вулицю й обіперлася спиною об стіну будинку навпроти. Темніли на тлі неба, тріпочучи на легкому вітрі, прапорці й фіранки над розписаними вікнами. То єдине віконце, вирішила собі Редька, то, певно, бібліотека. І в ній, надягнувши чиїсь завеликі окуляри й озброївшись великою кружкою солоного чаю, сидить зараз Дордже. Як він сидить, що він читає, і що на ньому тут, вдома, одягнуто, тепер вона зможе дізнатися лише в порядку загальної черги вірнопідданих Його Високості.
Редька зітхнула й повтикала в вуха ай-подові навушники. З музикою буде вже не так сутужно. Може.
Вибрала перший-ліпший трек із папки «українська автентика». Запихаючи плейєр назад до кишені, намацала в ній знайому металеву форму. Коли воно встигло сюди запхатися?
В долину в долину
Йой по калину
Блудила дівчина
Сім день ще й годину
Чо-с то ходиш дівче
Чо-с то блудиш дівче
Відай же ти дівчинонько
Мого сина любиш
Якби-м не любила
То би-м не ходила
Твого сина вірно люблю
Та й за него піду
Бери собі дівче
Коновочку масла
Відчеписи мого сина
Яка ж ти напасна
Яють ялають
Коника сідлають
А вже мого миленького
На віно збирають
Ой не плач дівчино
Ой не плач небого
Бери дасть милий
Коня вороного
Ой що мені з того
Коня вороного
Коли нема та й не буде
Мого миленького
Ой що мені з того
Що музика грає
Мій милий далеко
Не чує не знає
«Ось тобі й третя солена вода… — сумно посміхнулася Редька, витираючи ніж-ваджру від власних сліз краєм шалика. — Не забути би тебе віддати. Весільний подарунок все-таки. Та й сили ж, певно, вже тепер якраз достатньо».
Редька притисла теплий метал до щоки й, дочекавшись, поки він зовсім вихолоне на вітрі, повернулася до покою.
Уві сні Редька, занадто перейнявшись тим, у який спосіб передати ножа Дордже, зустріла Падмасамбхаву. У костяному костюмі на голе тіло, в химерному головному уборі, оточеного десятьма тисячами прекрасних дакіні, крихітних, як ельфи з дитячих кін. Постала ця вся пишна вертикальна процесія просто на битому шляху між камінням. Навіть уві сні Редьці здалося, що крім доріг їй більше нічого в житті і не бачити.
Кажуть, магічних істот треба питати чи просити про щось насправді для тебе важливе. А Редька, як із переляку, випалила, що не хоче передавати ґріґуґ через якихось слуг, а хоче бодай одним оком ще глянути на Дордже. Попрощатися, чи що. Тоді Падмакара, не припиняючи світитися, сказав:
— Відсікай цим ножем свою прив’язаність.
А на ранок громового ножа на подушці не було.
Редька, ще не розплющивши очей, полапала збоку на подушці, де він ще вночі точно лежав. Пальці спершу ухопили пустку і холод безлюдної половини постелі. Відтак іще щось невеличке й металеве. Редька розліпила очі й піднесла до них знахідку.
Якась собі деталь-не-деталь. Ключ-не-ключ. До повноцінної форми цьому предемету чогось явно бракувало. Надкушений якийсь. Мабуть, вирішила, більш-менш прокинувшись, Редька, таки колись був ключ. Інша половина йому явно б пасувала. Хоч би можна було прочитати, що мав на увазі той, хто карбував літери на заокругленні голівки. А так у неї була тільки цифра «6» і два написи півдугами: «bahuta g…» згори і «bа…» знизу. Більше нічого.
