Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович (книга регистрации TXT) 📗
— Будь ти проклятий на віки вічні!!! Не знати тобі ні добра, ані спокою ні на цьому світі, ані на тому!..
Невеличка фортеця між Стамбулом і Галатою,
Османська імперія,
26 жовтня 1563 року
— Щоб вас усіх розірвало, бусурмани, нехристі кляті!..
Роксолана нишком оглянула обличчя служників, що оточували її. Якщо хто й розумів крамольні промови страчуваного, то, принаймні, і виду не подавав, що розуміє хоча б одне–єдине слово.
— То що, отак і триває це неподобство?
— Так і триває, о хасекі!
— Невже з тих самих пір?..
— Саме так, о хасекі! Відтоді як нечестивого гяура відповідно до найвищого повеління скинули на вмуровані у фортечну стіну гаки, він висить там, зачепившись ребром, і без угаву кричить про щось.
— Про що ж він кричить?
Питання зависло у повітрі. Ну так, все зрозуміло: султанські служники, звісно ж, розуміють зміст крамольних промов приреченого на смерть, але повторити їх не наважуються, тому що тоді крамола злетить уже з їхніх власних вуст! А це — пряма смертельна загроза промовцеві...
— То про що ж?!
— Краще б тобі, о хасекі, не знати й навіть не чути цього лиходія.
«І навіть не чути...»
Ну звісно ж, оточуючі прекрасно усвідомлюють те, що улюблена єдина дружина повелителя правовірних виросла в тих самих землях, що й мерзенний злочинець. А отже, вона–то вже точно розуміє його розпачливі вигуки! Розуміє, але перевіряє кмітливість свого оточення... Ну гаразд! Припустимо, усі тут роблять вигляд, що лиходій викрикує щось неперекладне. Припустимо!..
— Невже ж цей гяур поводиться настільки зухвало від самого початку страти?
— Саме так, о хасекі! Ледь він упав на вмурований у стіну гак, як заходився викрикувати щось незрозуміле. І досі кричить.
— Четвертий день?!
— Четвертий день поспіль, о хасекі!
— Але ж це неможливо!!!
— Ти абсолютно права, о хасекі: справді неможливо. Гяур повинен був померти ще, принаймні, учора хоча б від спраги: все–таки висить під палючим сонцем без води, без їжі, зачепившись ребром за залізний гак...
— І що ж?!
— Як бачиш, о хасекі, клятий розбійник досі живий, чому — нам самим незрозуміло! Бо ж іще стільки крові втратив!..
— А його товариш?
— Той майже одразу помер.
— Ах, он як!
— Це не дивно: при падінні зі стіни інший гяур зачепився одразу ж за кілька гаків, тому й помер так швидко. Взагалі–то, обидва негідники цілком могли б залишатися живими до твого приїзду. Тому дивно не те, що один з мерзотників досі не випустив дух, дивно інше: як у нього вистачає сил викрикувати...
Служник зробив паузу, спідлоба глянув на Роксолану й докінчив обережно:
— Викрикувати слова, без сумніву, образливі для слуху правовірних.
— Так, напевно, вони образливі, — з робленою замисленістю мовила султанша і знов обернулася до фортечної стіни. Вишневецький, який висів на гаку, тим часом просторікував:
— Не перемогти вам, свиням триклятим, чесних православних християн! Всі ваші полчища будуть розбиті й розсіяні ще на підступах до земель наших, скільки б ви не намагалися взяти гору в мерзенних своїх намірах, тому що з нами Господь Вседержитель, до того ж сама Пресвята Богородиця покрила й землі наші, і все лицарство козацьке чесним своїм покровом...
Почувши таке, Роксолана ледь помітно наморщила куточки губ. Збоку можна було подумати, немовби султанша чимсь незадоволена або навіть розгнівана. Насправді ж за цією гримасою хасекі намагалася сховати задоволену посмішку. Отже, високошляхетний князь сам же й заговорив про вищі сили? Ну що ж, подивимося, як недоречно згаданий Вседержитель зараз же, негайно зрадить свого вірного, але явно непутящого раба!
— А спробували ви, ледарі, перешкодити розбійникові ображати слух правовірних крамольними промовами?
— Як не спробувати! Зрозуміло, спробували засіб вірний, надійний... Спершу відтяли йому праву руку до ліктя, потім праву ногу до коліна. Думали, після цього він швидко спливе кров’ю.
— І що ж?
— Не подіяло: обидві нанесені розбійникові рани закрилися незбагненним чином, немовби їх хтось припік!
— То може, хтось і справді припік?!
— Що ти, о хасекі!!! Хто б насмілився...
— А зробити ще щось намагалися?
— Зрозуміло, так.
— І які ж успіхи?
— Сама подивись, о хасекі!
Співбесідник обернувся, щоб подати умовний знак комусь невидимому. Негайно перед Роксоланою виросли троє лучників. Діловито, без усякого поспіху вони зайняли позицію для стрілянини, перевірили стан своєї зброї, дістали із сагайдаків стріли, ретельно прицілилися й...
І тут сталося щось непоясненне: коли запущені стрілками смертоносні жала неслися до фортечної стіни, щоб упитися в тіло невгамовного розбійника й покінчити з ним раз і назавжди, раптовий порив вітру відхилив їх трошечки вліво... відхилив зовсім мало... але цього виявилося досить, щоб одна стріла встромилася в тіло давно померлого шляхтича П’ясецького, дві ж інших із дзвінким стукотом ударилися об кам’яну кладку.
Невдала спроба розстрілу, зірвана безневинною витівкою природи, украй розвеселила страчуваного, і він закричав радісно:
— А–а–а, бусурмани погані!!! Що, підчепили Байду гаком під ребро й думаєте, ваша взяла?! А спробуйте–но Байду вбити!!! Нічого у вас не вийде, нехристі, як не намагайтеся!!! Будьте ж прокляті навіки разом з вашим жалюгідним Аллахом ви, чорти безрогі!..
Майже одразу з боку моря долинули радісні вигуки. Обернувшись туди, Роксолана зрозуміла причину шуму: на галері, що привезла її, біснувалися прикуті до весел веслярі. Імовірно, то були полонені козаки. Можливо, деякі з них служили під проводом князя Вишневецького, знали його особисто — от і раділи тепер, що їхній колишній очільник навіть у вкрай безнадійному для себе стані примудрився продемонструвати свої чарівницькі здібності.
Що тут скажеш: характерник — він і є характерник!..
— О хасекі, ти бачила?! Бачила?! — загаласували перелякані служники, безглуздо тикаючи відстовбурченими пальцями в напрямку страчуваного негідника.
І тут хтось вимовив напівшепотом фразу, після якої всі миттєво принишкли:
— Урус–шайтан... Це не людина, а справжній шайтан...
— Стріляйте! Негайно стріляйте ще раз!!! — гримнула султанша, обернувшись до блідих лучників. — Стріляйте, доки не вб’єте цього бандита!..
Трусячись від переляку, лучники попадали на коліна.
— Стріляйте!!!
Вони тремтіли всім тілом, але не рухалися з місця.
— Забрати це падло! Стратити!!!
— Помилуй, о хасекі...
— Тоді стріляйте, негідники, боягузи кляті!!!
Цього разу погроза подіяла: лучники знову прицілилися, вистрілили... і знову ганебно промахнулися!!!
Та що ж це таке?!
Тепер іще виразніше зі стіни долинув демонічний регіт Вишневецького, перемежований вишуканими прокльонами на адресу Великого Аллаха і всіх правовірних, а з боку моря лунало ляскання бича наглядача, який втихомирював галерників, що веселилися дедалі більше.
— Урус–шайтан, кажеш?..
Роксолана обвела служників настільки дивним поглядом, що всі вони мимоволі зіщулилися й затремтіли, миттєво згадавши, що й саму дружину володаря правовірних позаочі також називають виплодком пекла. Справді, по всьому виходило, що от зараз і тут, біля стін турецької фортеці на чорноморському узбережжі зіштовхнулися два демони, породжені у загадковому заморському краї. Звідти Османська імперія черпала незліченну кількість витривалих рабів і галерників, звідти ж работоргівці привозили чарівних наложниць для втіх вищої знаті. Все це так... але от зрозуміти й остаточно скорити загадкові заморські землі дотепер чомусь не вдавалося — хоча, здавалося б, уся правда ісламу, вся сила Великого Аллаха й пророка його Мухаммеда, всі досягнення цивілізації й витонченої арабської культури були на боці османів!..
