Дім на горі - Шевчук Валерий Александрович (книги без регистрации бесплатно полностью txt) 📗
— Можна вмерти з нудьги, — голосно балакав князь. — Ті ляшки, що ваша милість рекомендував, цілковиті нікчеми. Я їх порозганяв, прошу пана, бо вони тільки й уміють жерти, пити і до чужих жінок око ставити.
— Це новочасний звичай, — ввічливо сказав Твардовський. — В кожного мостивого пана тепер цілі зграї ляшків.
— А чхати я хотів на ці звичаї! — вигукнув Долинський. — Теперечки і справді все міняється. Не встигнеш сісти до столу, як лізе туди ж таки слуга. Це вже псування звичаїв, пане Твардовський! Не встигнеш з господи вийти, а той кіт на підборах до твоєї жінки моститься.
— Але пан Долинський давній удівець! — Твардовський відчував задоволення: князь був у доброму гуморі, коли лаяв нові звичаї.
— Це я до прикладу, пане… А де це вельможного так довго носило? Мав до вас діло…
Твардовський умів приїжджати вчасно: слуги накривали столи. Цього разу в Долинського гостей не було, і Твардовський задоволено це відзначив.
— Німчика я теж спровадив, — сказав князь, усідаючись до столу й дивлячись на Твардовського із властивим собі презирством та насмішкою. Але Твардовський, коли треба, не мав почуття гумору, його обличчя лишалося поважне. — Німчик виявився надто розумний для мене. Тобто говорив такі мудрі речі, що я майже нічого в тому не тямив! — Долинський зареготав. — Що чувати у світі, пане Твардовський?
Слуги заставляли стіл м’ясивом та кашами. Твардовський не поспішав відповідати. Взяв шматок волятини і відкусив добрячий клапоть. За спиною стояв його слуга й ковтав слину. Твардовський повагом набрав м’яса у мису й сунув слузі. Той кинувсь у куток, і звідтіля почулося голосне чвакання.
— Я вже давно нікуди не виїжджав, — сказав князь. — Все ці клопоти, кат би їх погриз, все клопоти! А треба було б розігріти кров! Пам’ятаєте, пане Твардовський, що сталось у дворі Ганицьких? — Долинський зареготав. — Кого це там підстрелили?
— Кількох слуг, ваша милосте, — відповів Твардовський. — А що Меланка?
Питання було недоречне: пан Долинський побагровів. Нахилився через стіл до Твардовського і сказав злісно:
— То не Меланка, а вирвикорінь. Треба було б, щоб разом з нею згоріли і ви, пане Твардовський!
— Ваша милість забажали жінку гарячої крові! — незворушно відказав Твардовський, обсмоктуючи каплуняче стегно. — Я вам і вистарав її…
Князь зирнув на Твардовського, і його вуста покраяла всмішка.
— А ви, пане Твардовський, чи не закладаєте з чортом? Кажуть, з вас немалий чарівник?
— З мене ніякий чарівник, бо я добрий християнин, — серйозно сказав Твардовський. — Звісно, коли казати про кебету…
— Але ж, пане, їздите на цій нікчемній шкапі. Маєте порвані ронди, а про панові маєтки оповідають на дорогах вітри. Чи, може, ви так само мудрий, як той німчик, котрий і сам не розумів, що патякав?
Твардовський сидів за столом, як Бог. Пив пиво й спокійнісінько покліпував каправими очицями.
— Ваша милість, — прорік він байдуже, — теж абиякий пан. Хай і князь, але чи виїздите, ваша милість, каретою у вісім коней?
Долинський хапнувся за бік, де мала б бути шабля. Його обличчя наливалося кров’ю.
— Хочете, пане, — сказав він із притиском, — щоб ваша вельможність перекинулася догори ногами за дверима?
— Ні! — спокійно відповів Твардовський, кладучи собі в мису шмат лосятини. — Я хочу пограти з вашою милістю в шахи. Крім того, ваша милість цікавиться новинами. Є неабиякі, і заради них я й приїхав, бо шаную вашу милість не за статки, а за добру натуру й щедру душу.
Князь усміхнувся: йому подобався цей баламут. Мабуть, він справді має кебету. Часом приїжджає з доброго дива: пан Долинський чудово знає, що хоч і водить Твардовський за собою слугу, за душею в нього ні шеляга.
— А я вже хотів ставати з паном на ґерць, — сказав князь насмішкувато.
— У Звягелі, — відповів весело Твардовський, — на мене нарвався один ляшок. Я розпоров йому черево…
— Га-га-га! — реготав Долинський. — Ото пан такий герой! І що там, у тому череві, пан випоров?
Твардовський, однак, коли треба, не мав почуття гумору.
— Я вибив йому з рук шаблю, — сказав він незворушно, — і випустив з нього тельбухи… Але я не про те. Я про новину, яку привіз вашій милості, — він схилився над столом і засипів, віючи на князя перетравленим м’ясивом та вином. — Ваш лютий ворог за тиждень вибирається у Луцьк до своєї рідні…
Долинський захоплено скочив.
— Ота свиня — Ходачківський? То це ж чудова новина, пане Твардовський!
— Я два дні не злазив з коня, щоб якнайшвидше сповістити її вам.
— О, я пана не забуду! — забігав Долинський. — У мене, пане, зовсім застоялася кров, і я вже давно думаю, як би її розігріти!
— Радий посприяти вашій милості, — схилив голову Твардовський.
— Може, складете зі мною компанію? — запитав глумливо князь. — Такий славний ґерцівник, так славно порете животи…
Вуста Долинського розповзлися, показуючи щербаті зуби, а очі стали вузькі.
Пан Твардовський сидів незворушно. Долинський тим часом реготав. Брався за живіт і тицькав пальцем у співтрапезника:
— Я порву собі через вас тельбухи, пане Твардовський! — гукав він фальцетом. — Ні, з вас таки славний вояк і лицар!
Твардовський уже дивився на Долинського зизом.
— Даремно ображаєте, ваша милосте, — сказав він сухо. — На жаль, мене чекають невідкладні справи, а коли б не це… я й справді не відмовився б доказати панові силу своєї шаблі.
Князь перестав реготати.
— Сподіваюся, не супроти мене, пане? — ошкірився він.
— Чи б зміг я таке подумати? — так само сухо відказав Твардовський. — Я б доказував силу своєї шаблі на ворогах вашої милості…
Долинський підійшов до Твардовського й ляснув його по плечах.
— З вас добрий шляхтич, — сказав миролюбиво. — Я б навіть узяв вас собі за підчашого.
— Була б мені честь, — сказав пан Твардовський, схиляючись. — Але поки що я волію сидіти на власних добрах.
Пан Долинський здивовано витріщився.
Коли заводились у Твардовського гроші, його починала змучувати спрага. О, та спрага, вона зведе його колись зі світу! Недаремно покинув він і рідну стріху, лишивши жінку напризволяще — бог дітей їм не дав, — і пішов волочитися.
Тепер, коли виїжджав від Долинського, в його чоботях було вдвоє більше талярів, на які міг купити й два коня, але йому про те думати не хотілося — вже допікала спрага. Недалеко був Звягель, а для спраглого там місце знайдеться завжди. Стара Ганна, що хазяйнувала у корчмі, була запобіглива перед усіма, в кого бряжчало в кишені. Вона побачила світу, пошепки переказували, що не проти вона й повідьмувати, а коли всі співали пісень, і від себе доливала грубого голосу, викликаючи такі веселощі, що хотілося випити вдвоє. Дасть пан Твардовський грошей і слузі, той піде в простішу корчму і теж віддасться тій-таки пристрасті, яка палила слугу не менше, ніж пана. Вони обоє вдосталь наспляться під столами, аж доки не засвистить у кишенях вітер і доки Твардовський знову зачухає голову, думаючи про завтрашній день. Але він не страшився завтрього — знав, що завжди потрібний там чи тут і таки заробить; — хоч і пив, але тямки не тратив і мав зовсім некепську звичку слухати, про що балакають навкруги. Адже в шинках зачинаються всі оборудки, крім того, пани, хоч і знали непевну вдачу Твардовського, ніколи не зважали на нього — в шинках людські мізки забиває хмільна пара і кожен наче обгороджується кам’яною стіною. Ніхто і в гадку не кладе, що пан Твардовський, який хропе під столом, має одне око розплющене, а одне вухо насторожене. Через це не одному з уроджених фатально не щастило в його задумах та оборудках, через це гультіпака й розбійник Ясинський так учасно переймав по дорогах переїжджих. Не один з панства мав і з Твардовським пильні справи і не звіряв тих справ навіть близьким собі — хто ж бо знав, що Твардовський живе для всіх відразу? Його мовчазний, як риба, слуга теж знав що до чого, — пан Твардовський до всього зовсім не був скупий. Слуга мав добре око й вухо, його коло знання — в іншому осередку: терся поміж міщан та козаків. Тож Твардовський міг вряди-годи гордо всміхнутися, їдучи на своєму потертому коні: хто зна, чи вже таку нікчемну роль грає він у житті? Воєводи й старости навіть гадки не мали про таке суперництво, але їх те, як і пана Твардовського, не обходило.
