Щоденник моєї секретарки - Капранови Брати (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗
Казино Жорика знаходилося буквально за два квартали, і Володя пригальмував біля офісної його частини.
— Заїдь на стоянку. Підемо разом.
— Добре. Добре.
Слухняність мого водія і без того була бездоганною, а під час критичних ситуацій вона ще й зростала.
У коридорі Жорикового барлогу ми зупинилися. Настав час втілити у життя другий пункт мого плану.
— Знаєш, де тут чорний хід?
— Звісно, — Володар Колес навіть знизав плечима — мовляв, ображаєте.
— Добре. Тепер скажи, у твого тестя є гараж?
— У тестя? — здивувався Володя. — Є.
— Так от. До машини не підходь, залиш її тут. Візьми таксі, повернися до офісу, забери звідти ящики з документами і відвези до свого тестя в гараж. Зрозумів? Дивись, щоб за вами ніхто не вчепився.
— Та без проблем.
— Так. На тобі ключі. Офіс закриєш, ключі мені привезеш. Я чекатиму тут.
— Без проблем.
Розумію, що цей план був не найкращим. Бо, за великим рахунком, навіть мій шофер міг виявитися завербованим Ґенеком чи навіть ментами. Особливо враховуючи його гебешно-ескортне минуле. Але інших варіантів поки не було. Доводилося вибирати з можливого.
— Давай.
Я проконтролював напрямок Володиного руху, щоб він бува чогось не наплутав, а потім постукався до Жорика.
— Здоровенькі були, Георгію Ісаковичу!
— Доброго здоров’я й тобі. Як Ірочка? Усе добре?
— Ірочка добре, дякую. А от усе — не дуже добре.
— Ну, Ірочці вітання. Скажи, що я за неї переживаю.
— Дякую. Вона теж до вас дуже добре ставиться, — оці вже мені китайські церемонії!
— А по людинці твоїй ніяких нових відомостей не надходило?
— Та поки тихо, — я видобув мобільний телефон. — А давайте, я прямо зараз Ґенеку зателефоную, щоб ми разом почули, що він скаже.
Старий авторитет тільки мовчки покивав.
— Євґене Олександровичу, доброго дня ще раз!
— Привіт.
— Вітання вам від Георгія Ісаковича.
Генерал відбувся мовчанкою, але я сказав:
— Дякую, передам.
Мій розрахунок будувався на тому, що Ґенек в курсі Жорикових зв’язків у силових структурах і розуміє, що зараз я, як то кажуть, не відходячи від каси, перевірю всі його відомості. А уникнути цієї розмови при свідкові не вдасться — адже тоді я матиму право підозрювати, що він сам усе це організував.
— То як, вам вдалося щось довідатися про мою людину?
Генерал зітхнув:
— Це — не наші. Я перевіряв. І не ментовські. Там усе складніше, але схоже, що це не вони.
— Ви впевнені, що не ваші? Може, приховують?
— Сказав, не наші, значить, не наші. А про решту у тебе є кого спитати.
Генерал натиснув відбій.
— Ну, що там?
— Каже, не їхні.
Жорик крекнув.
— Розумієш, Сергійку. Так, як мені розповіли люди, ані МВС, ані прокуратура тут теж ні до чого.
— Як це так?
— А отак.
— І що це означає?
Старий злодій сумно похитав головою:
— Бачиш, Сергійку. Зараз у Донецьку силовики зовсім від рук відбилися.
— Відбилися від рук?
— Так. Київ ні за що мають. Справ своїх нагору не світять. Вказівок не слухають. Роблять тільки те, що їм у Донецьку сказали.
— Відокремилися?
— Точно. Відокремилися. Вони там давно самі свої справи ведуть, людей закривають, коли захочуть, судів і прокурорів не слухають. А зараз взяли нову моду до Києва їздити і тут забирати людей по своєму, донецькому закону.
— Тобто?
— А чого ти дивуєшся? Посвідчення у них, як у всіх. Беруть, кого схочуть, і везуть до себе. Там закривають і пресують. Бо влади київської для них нема.
— То ви хочете сказати, що моя людина…
— Вони забрали. Вони. Ти через Київ її не достанеш.
— А що ж тоді робити?
Жорик замислився.
— Добра людина? Цінна?
— Дуже цінна, Георгію Ісаковичу.
— Тоді це тільки Павлик може допомогти. Тільки Павлик. Треба, щоб він пішов особисто до Віктора Федоровича. Може, так воно вирішиться.
— Паша?.. Це варіант.
— Варіант, Сергійку, варіант. Тільки як ти в такій ситуації будеш до Павлика звертатися? Тяжко буде тобі звертатися.
Чому це тяжко? Я подивився на старого бандита, не розуміючи сенсу його слів. Здається, я пропустив щось важливе.
— Зачекайте. Мені тяжко звертатися до Паші? Не йому до Яника, а мені до нього?
— Ну а як же? Тобі. Звичайно, тобі. Бачиш, як у Ірочки невчасно все це з Ларочкою сталося.
— У Іри з Ларисою?
Ага! От чому він про мою дружину так докладно випитував.
— Так. А ти, Сергійку, хіба не знаєш?
Оце ще мало мені проблем. Іще одна — Ірка посварилася з Ларисою! При їхніх стосунках це було не дивно. Моя дружина навіть згадки про Пашину половину не переносила. А та навзаєм всю голову чоловікові проклювала, аби він гнав з каналу цю «шваль», яка перетягує на себе всю популярність. Проте я ніколи не сприймав трагічно цієї антипатії — жінки взагалі не дуже люблять одна одну, а мужики натомість завжди можуть домовитися.
— Ну, в Ірки з Ларисою вже багато чого було. Все це ми якось пережили.
— Ну й добре. Значить, і це, дай Боже, переживемо.
Від цих слів мені стало тривожно, точніше, ще тривожніше.
— Георгію Ісаковичу, що сталося? Просто я щойно з аеропорту. Навіть додому не заїжджав і ні з ким не розмовляв.
Старий нахилився і дістав з-під столу пляшку води.
— Ти попий водички. Це тільки здається, що взимку не треба водичку пити. А нирочки, їх промивати треба, знаєш як? Треба пити водичку цілий день аж до вечора, а ввечері вже не треба. Тоді каміння не буде, і запалень не буде.
— Дякую, — я слухняно відкоркував запропоновану пляшку.
— А з Ірочкою трапилася нехороша історія. Вони з Ларочкою бійку затіяли. Прямо на телеканалі в приймальні.
Мамочко моя!
— Ларочка хотіла обличчя їй роздерти, а насправді вийшло навпаки. Мені казали, що у неї самої обличчя дуже подряпане. А в Ірочки голова розбита, бо Ларочка її за волосся об підлогу била.
Напевне вигляд у мене був той іще, бо Жорик ще раз наполіг:
— Ти пий водичку. Пий.
І поки я ковтав з горлечка, він продовжив:
— Кажуть, Ларочка проходила поруч із приймальнею і почула через відкриті двері, як Ірочка розмовляє по телефону. Кажуть, вона про неї щось говорила, а Ларочка говорить, що про Павлика.
На цьому місці оповіді я захлинувся водою, бо до мене нарешті дійшло, про що розповідав Жорик. А він підвівся з місця, поліз до шафи і запропонував мені серветку.
— Дякую, Георгію Ісаковичу. Дякую.
— Тому я думаю, що тобі звертатися до Павлика буде незручно. Він, ти знаєш, інколи дуже прислухається до Ларочки.
Нічого собі! Ні, звісно, Паша не зовсім підкаблучний, бо інакше моя дружина давно б уже завершила телекар’єру. Але й проявляти дива героїзму, допомагаючи мені, домагатися зустрічі з Прем’єром, щоб врятувати Сапулу, він навряд чи буде. Спустить питання на гальмах, цим усе й завершиться.
— Цікаву історію ви мені розповіли. Цікаву.
Як іще можна було назвати те, що відбулося? Не казати ж вголос усе, що я думаю про цих скажених сук. Жорик — людина патріархальна, родинні цінності для нього понад усе.
— Ну, яка вже була, Сергійку, таку й розповів. Від себе нічого не додав, все лишив, як чув.
— Так тут і додавати нічого не треба, — я сумно посміхнувся. — А от якби ви додали, що все вигадки, я був би дуже вдячний.
Жорик тільки мовчки по-старечому розвів руками.
— Ну добре, Георгію Ісаковичу. Побіжу я. Ви іще, будь ласка, по моїй людині попитайте. А раптом це все-таки хтось із наших? А може, й на донецьких якісь ходи відшукаються.
— Попитаю, звичайно попитаю.
— Дякую.
Опинившись у коридорі, я дістав мобільний і набрав дружину, але потім передумав і, не чекаючи гудків, натиснув на відбій. Ну що насправді я можу їй сказати по телефону та ще й з чужого офісу? Розбірка почекає до дому.
Володаря Колес поки не було і щоб не світитися перед імовірним хвостом, я влаштувався почекати біля заднього виходу з офісу. Ситуація зайшла у глухий кут. Якщо все те, що сказав Жорик, — правда, якщо вони й справді мають у Донецьку приватних ментів і приватні тюрми, якщо вони забрали Катьку туди, у мене не лишалося жодної можливості діяти. І єдиний шлях порятунку перерізала моя дорогоцінна дружина своїм невиліковним ідіотизмом.
