Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Паолини Кристофер (книга читать онлайн бесплатно без регистрации .TXT) 📗
— Мені важко уявити якоїсь більшої честі для себе! Дякую тобі, друже! Ти навіть не підозрюєш, як багато для нас зробив.
Ерагонові вже час було йти, тож він вибачився і став потроху задкувати до виходу, парируючи кожне «дякуємо» господарів своїм чемним «нема за що».
Коли юнак урешті-решт опинився на вулиці, він іще раз уважно оглянув «Доміа абр Вірда», а потім перевів очі на сонце. До повернення Сапфіри залишалось не так уже й багато часу, проте його було цілком достатньо, щоб залагодити ще о/дну важливу справу. Та спершу Вершник вирішив забігти до свого намету й сховати там «Доміа абр Вірда», аби часом її не пошкодити, вештаючись табором.
«У мене є книжка», — задоволено подумав юнак і, притуливши її до грудей, хотів був іти, як раптом до нього підскочив Блодхгарм разом з іншими ельфами.
Мені потрібен меч!
Надійно сховавши «Доміа абр Вірда» у своєму наметі, Ерагон тут-таки вирушив до арсеналу варденів — великого відкритого павільйону, де зберігалося безліч списів, мечів, луків і арбалетів. Тут також була купа дерев'яних ящиків, завалених щитами й обладунками. Дорожчі кольчуги, захисні сорочки, шапки й штани висіли на збитих докупи дерев'яних дошках, а на одній зі стін, сяючи, ніби поліроване скло, висіло кілька сотень шоломів. Поміж ящиками за невеличкими робочими столами сиділи майстри, що виготовляли нові стріли, а також лагодили ті, чиє оперення пошкодилось під час битви на Палаючій рівнині. Павільйоном весь час сновигали люди: дехто приносив зброю та обладунки, що потребували ремонту, дехто ніс готову зброю в різні кінці табору, а новобранці зачаровано роззиралися навсібіч, не знаючи, на чому спинити око. Серед усієї цієї метушні повагом походжав чоловік, що його якраз і сподівався побачити Ерагон. Це був Фредрик — неперевершений зброяр варденів.
Коли Ерагон у супроводі Блодхгарма увійшов до павільйону, всі змовкли, проте за мить знову взялися до своєї справи, хоч Вершникові й здалося, що після його появи гамір трішки вщух. Фредрик привітав гостей помахом руки й поспішив їм назустріч. Він був убраний у свій незмінний костюм зі шкури вола, що смердів не менше, аніж сама тварина, будучи живою й не надто переймаючись власною чистотою. На його широкій спині висів великий дворучний меч, руків'я якого визирало з-за правого плеча зброяра.
— Убивце Тіні! — вигукнув він. — Чим можу служити тобі в цей чудовий день?
— Мені потрібен меч, друже.
У кудлатій бороді Фредрика миттю засяяла посмішка.
— Я ледь не луснув з цікавості, гадаючи, чи прийдеш ти до мене? Бо коли ти вирушив до Хелгрінда без меча, то я вже був подумав, що ти знаєш якусь бойову магію, здатну замінити справжню зброю.
— На жаль, іще не знаю.
— Але мене це не засмучує, адже гарний меч потрібен кожному воїну, байдуже, володіє той магією чи ні… Бо врешті-решт усе закінчується поєдинком, у якому може виручити тільки сталевий друг. І я більш ніж певен, що війна з Імперією закінчиться аж тоді, коли якийсь сміливець встромить отому триклятому Галбаторіксу меч у самісіньке серце! Б'юсь об заклад на свою річну платню: навіть у такого великого мага, як Галбаторікс, який здатен випатрати будь-кого з нас, ніби рибину, помахом одного пальця, обов'язково має бути меч! Адже ніщо не може зрівнятися з тим, коли ти відчуваєш в руці міць доброї сталі. Не змовкаючи, Фредрик провів Вершника й ельфа до кількох мечів, що зберігались окремо від решти.
— Якого меча ти хочеш? — поцікавився він. — Якщо мені не зраджує пам'ять, то твій Зарок був одноручним і мав лезо завширшки у два великі пальці… Маю на увазі свої великі пальці… А його форма була зручною для того, щоб одночасно різати й колоти, чи не так? — Ерагон ствердно кивнув головою, і майстер-зброяр, крекнувши, заходився по черзі витягати мечі й вимахувати ними в повітрі. Потому він з невдоволеним виразом повертав їх на місце. — Ельфійські мечі зазвичай тонші й легші за ті, що робимо ми та гноми, бо вони виплавляють сталь за допомогою якогось закляття. І якби ми робили свої мечі такими ж тоненькими, то вони б не протримались у бою жодної хвилини. Може, вони б і не зламалися, але напевно зігнулися б і вищербились так, що ними й сиру не наріжеш. — Фредрик зиркнув на ельфа: — Я ж правду кажу, ельфе?
— Авжеж, людино, — відповів Блодхгарм своїм мелодійним голосом.
Фредрик задоволено кивнув і став оглядати лезо наступного меча, проте вже за мить роздратовано пожбурив його на місце.
— Маю тебе попередити, Убивце Тіні, що будь-який із цих мечів буде важчим за той, що його ти мав раніше. Гадаю, це не є аж така велика проблема, проте кожен зайвий грам, на жаль, уповільнює швидкість удару.
— Дякую за попередження, — відповів Ерагон.
— Та я хвилююсь не тільки за тебе, — пояснив Фредрик. — Я тут для того, щоб урятувати якомога більше варденів від смерті й допомогти їм убити якнайбільше солдатів триклятого ГалбаторіКса. Це гарна робота, і я її люблю. — Оглянувши всю купу, він перейшов до наступної, що лежала під горою прямокутних щитів. — Знайти підходящий меч не так-то вже й просто. Він має бути продовженням твоєї руки, так, ніби виріс із твого власного тіла. Тоді тобі не доведеться думати, як саме слід завдати удару. Ти будеш рухатись, підкоряючись інстинкту, так само, як це робить чапля, завдаючи удару дзьобом, або як дракон, четвертуючи когось своїми пазурами. Ідеальний меч — це частина твого тіла: він зробить усе, що ти схочеш.
— Ти говориш, як поет.
Фредрик, схоже, трохи зніяковів, проте знизав плечима й вів далі:
— Я обираю зброю для чоловіків, що мають вийти на поле бою, ні мало ні багато, а двадцять шість років. Усе це стало частиною мене самого, і щоразу, коли я це роблю, від мене залежить людське життя. Вручивши комусь із них алебарду, я думаю про те, чи вижив би він, отримавши замість неї булаву. — Фредрик трішки помовчав, тримаючи один із мечів у руці, а потім глянув на Ерагона: — Ти хочеш битися зі щитом чи без нього?
— Ясна річ, зі щитом, — відповів Ерагон. — І хоч я не завжди можу носити його із собою, мені дуже важко уявити якийсь надійніший захист від ворожого меча.
Фредрик постукав кісточками пальців по руків'ю меча, а потім посмикав себе за кінчик бороди.
— Гм-м… Гадаю, що найзручніше тобі буде битися з не дуже довгим мечем, адже тоді можна скористатися будь-яким щитом, починаючи з маленького й закінчуючи великим. Це має бути меч середнього розміру, яким легко орудувати однією рукою. Водночас він мусить мати елегантний вигляд, аби з ним було не соромно з'являтися на всілякі церемонії. Та найголовніше полягає в тому, що він має бути міцний… Такий міцний, щоб ним можна було відбитися від цілого загону ургалів, — мовив Фредрик і тут-таки скривився. — Дарма Насуада уклала угоду з цими чудовиськами. Навряд чи ця угода довго протриває. Надто вже по-різному дивимось ми на цей світ. — Зброяр похитав головою. — Шкода, що тобі потрібен всього лиш один меч. Чи, може, я помиляюсь?
— Ні-ні. Ми із Сапфірою надто багато мандруємо, щоб тягати за собою півдюжини мечів.
— Авжеж, ти маєш рацію. До того ж, такому воїну, як ти, потрібен тільки один меч. Я називаю це «прокляттям іменного меча».
— Що саме ти маєш на увазі?
— Кожен великий воїн, — відповів Фредрик, — молодіє мечем, що зазвичай має ім'я. Він або сам його називає, або ж його якось нарікають співці-поети, коли воїн виходить переможцем із битви. А вже потому він просто зобов'язаний ним битися. Адже саме цього від нього всі й чекають. Якщо він битиметься без меча, то товариші по зброї обов'язково спитають, де він, і можуть навіть образитись, подумавши, що воїн-герой соромиться свого успіху. А крім того, їм буде дуже прикро, що нін відмовляється від привітання, яке вони для нього приготували. Може, ти й не повіриш, але благородний ворог не почне бою, аж доки воїн не візьме свого славетного меча. Коли ти переможеш Мертага, вардени відразу ж захочуть дати твоєму мечу ймення й відтоді сподіватимуться завжди бачити його в тебе на стегні. — Розповідаючи, зброяр підійшов до третьої купи. — Я ніколи не думав, що матиму нагоду обирати зброю для самого Вершника! Це, певно, найвизначніша подія за той час, що я працюю у варденів.
