Земля (збірник) - Кобылянская Ольга Юлиановна (версия книг TXT) 📗
Велика побожність і віра його скріпляли й утримували на дусі, й він тонув у ній всею своєю лагідною вдачею.
«Так Бог дав!» – потішав себе й силувався помиритися з долею. Другої, реальнішої розв'язки тої найстрашнішої події в житті він не дошукував. Інстинктом простої душі відчув, що інша була б йому нанесла горя, і він не переніс би її. Не в силі був би перенести. «А от, – толкував собі, – Сава був і при війську якийсь час, сидів у криміналі, – мимо нього ходили судді, він глядів на мури, за слідами його страшної події слідили люди, та проте він живе свобідний. Що його хоронить? Що розпинає над ним свої крила?
А Михайло не був тим, що він, інакше вів себе, та проте…
Але чому було так? Сила Божа хотіла так…»
Такі питання впивалися деякими часами в його душу до самої глибини й підкошували віру й терпеливість у терпінні, гнали силоміць по церквах і сповідях.
Найрадше заходив на прощу до святого Івана Сучавського й тут умлівав душею.
Чи не винен він сам тому страшному горю? Чи не був задобрим для Михайла, а застрогай для Сави? Тут і там доходила до нього чутка, що він був ліпший для Михайла, як для Сави, але, наскільки йому здавалося, його сумління було чисте. Він бажав добра для обох, але, може, він і винуватий? Господь один знає, в чім лежить вина. «Я темний чоловік, Отченьку! Най Господь простить мені, грішному! Я робив, як знав!» – починав при сповіді, як при втраті любимця свого, і велике, потрясаюче було каяння того, на вид тихого, ніби незначного чоловіка.
Сповідь приносила йому полегшу.
Потішений вертав назад і запрягався наново для ярма сірої, одностайної праці, до невмолимого труда.
– Один день, – говорив він, – один жаль.
Так минали дні для нього. Так мало вже бути до кінця його життя…
Метою його життя було тепер – дбати за Михайлову душу, за його душу бідних годувати, хлібом-сіллю спомагати і за свою і Савину провину благати Бога…
Від року Сава відокремлений.
Батько дав йому половину хати в селі, і там він зажив.
Мовчки ожидав він тої хвилі, як батько віддасть йому для нього – як думав – призначену пайку, а і пайку Михайла, та так само мовчки не сповняв батько його надії. Ні одним словом не докоряв він йому про смерть брата, ні одним поглядом не нагадував йому про нечуваний учинок; якась тяжка, невидима рука замкнула йому уста навіки в тій речі – лише землею не наділив його.
Тої чорної, пожаданої, дорогої землі, без якої йому годі було як слід проживати, в якій був би день і ніч грібав, життя своє добував, – її не давав він йому.
– Працюй, як я працював! – сказав йому, відділюючи половину хати. – Нехай робить, як я робив! – відповідав людям, що допитувалися його, чи не відділить Саві пайки, бо, як видно, сей збирається посватати Рахіру.
– Нехай працює! Нехай знає, як то є, як чоловік нічого не має, а відтак як сам доробиться тої землі!
І не поступився ні на ступінь від свого рішення.
– Землі? – шепотіла Марійка, з ненависті викривленими устами, і розсмівалася страшним сміхом. – Хіба на те, щоб ліг із нею в роті, та щоб вона його навіки здавила, як здавив мене через нього жаль на сім світі!
А відтак розщипувалися прокльони з уст нещасної матері на голову сина, так що волосся дубом ставало й тілом мороз пробігав.
Вона ненавиділа Саву.
Ціла її колишня любов до нього, яка свого часу зводила її з розуму, приневолила її забути старшого, наказала вигонити нещасну дівчину з сиротою, з самої дикої тривоги про нього, напружала до всяких вигадів рятунку при слідстві проти нього, яка проникала її душу до божевілля, – вона перемінилася тепер у найстрашнішу ненависть.
По своїм повороті з в'язниці оказував Сава свою байдужність проти родичів цілком явно. Здавалося, його любов до дівчини змоглася у в'язниці вдвоє, а з тим і витиснула всі інші почування в його серці. Він чув і бачив лише її.
Ледве що поступав до батькової хати, щоб поглянути за ним та за прибитою матір'ю, як уже й забирався наново до неї.
Покликала його мати по якій денній праці до вечері, він вступив у хату.
– Зараз дам вечерю, Саво! Я ось лише кулешу виверну на кружок! – Йому вже задовго було чекати. Махнувши рукою, хапав мовчки за капелюх і був уже при дверях.
– Не хочеш ждати? – питали його.
– Ні!
Ніхто не питав, куди йде. Кождому було звісно, куди веде вузенька стежечка садом, а за садом далі під ліс…
Від смерті Михайла ночував ледве дві-три ночі в тижні дома, інші – проводив у Григорія і в неї. Дома, здавалося, просиджував із найбільшою відразою і з усилуванням.
– Ходиш до Рахіри й хочеш її сватати, та не видиш, що витоптуєш мені дорогу до гробу! – докоряла йому іноді Марія. – А моя сива голова не має нікого, крім тебе! Михайликові заступила куля життя, – хто заступиться за мене та й за тата на старість у немочі? Він уже не встане! Не встане, щоб і тебе вирвати з кігтів твоєї доленьки!
На те його очі запалювалися неприязним блиском, і він відказував із відражаючою злобою:
– Прикличте собі його посмертними обідами, яких не щадите за його душу, та най вашу сиву кіску сплете, а мені нехай прірве дорогу до Рахіри! Він усе вас слухав; спробуйте! Вже доволі годували ви людей за його душу: різали дріб, безрогі, марнували хліба свого і купованого з міста, напували, чим знали. Час, аби прийшов уже подякувати за все! А до мене не мішайтеся!
На такі жорстокі слова прокидалася в її душі страшна ненависть, жаль до нього зростав у безмір, і вона мов із трійлом у серці оставалася.
Чим більше горнувся він до дівчини, тим більше огірчав її серце, тим більше ображував нетерпливу душу, що, крім любові до нього і його добра, не бажала більше нічого. Цілим єством, що перейняте було наскрізь лише ним одним, бажала його мати коло себе, хотіла, мов у нагороду, мати в себе за всі перебуті муки й жалі його, і знов цілковито, як малу дитину. Дрижала й розпадалася над ним, але він ледве глянув у той бік, як вона за ним побивалася.
До того й Рахіра дратувала її розшарпану душу.
Де й не здибле її, всміхнеться зухвало, кине їй услід обидне слово.
Раз здибала її Марійка в полі й обдарила добрими гупаками.
– Не лишиш мені хлопця, відьмо, будеш іще довго матригуною годувати та кров мою пити?
– Буду пити, доки мені схочеться; а вам зась до мене! – верещала вона на ціле поле. – Гадаєте, я Анна, що її ви з розуму звели? Чекайте ще, чекайте трохи!
Відтак за кождим разом, здибавши її, товкла злобно п'ястук о п'ястук і шепотіла:
– А що, сидить Сава коло вас на печі? Га? Настрашився вас дуже?
І Марійка умлівала душею, побачивши її вже здалека, й блідніла по самі уста. А рівночасно поневолі бурилася і її душа проти сина.
Сава був винен, що вона терпіла від тої розпусниці. Через нього було все те, якби не він, не було б того всього. Через нього відкинула й сиротину Михайлову, що Бог її мов на розраду подав, а вона й глянути на неї не хотіла.
Через нього тепер кругла сирота. Якби він хотів, покинув би ту негідницю, сидів би коло тата й мами й пильнував би їх, як ока в голові. Дівчат ще з десять зможе мати в житті, а тата й маму лише раз Бог дає. Лише їх мав, а вони лише ним дихали.
Він був усьому горю причиною, всім кривавим сльозам, якими переплакувала ночі. А він помимо того всього от що доводив. Ніби не бачив і не чув їхнього жалю й гризоти. Вони з жалю землі не чули під собою, а він був злий. Сміявся і підсвистував, коли мати плакала.
Байдужним поступуванням своїм немов протер очі її душі і її саму мов отверезив.
З часом дійшла до пересвідчення, що він наложив на брата руку. З часом… Там, на пустім полі, в бурдеї, що запався до половини в землю, без свідків і суддів, в найглибшій тишині й на самоті, дійшла до страшного висновку. В тихих, ласкавих ночах місячних, і коли з розкуйовданим волоссям і вогкими очима передумувала кождий поступок і вчинок свого одинака.
Не була вона так шляхетно сформована, як її чоловік, жадала для себе більше. І через те, що жадала більше, дійшла до сумних досвідів…
