Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович (книги онлайн без регистрации txt) 📗
Що ж було основним, що визначало цю конференцію, яку проводив державний секретар Стеттеніус і його помічники Нельсон Рокфеллер та Клейтон?
Якщо відкинути словесну лузгу й дипломатичне припудрювання, то стає зрозумілим, що основне, чого домагався Вашінгтон від латиноамериканських республік, зводилося ось до чого: визнання головної ролі Сполучених Штатів на півночі континенту (необхідно для Уолл-стріту в його боротьбі проти ділків лондонського Сіті), створення єдиного генерального штабу всіх армій Американського континенту і, нарешті, підготовка такого договору, який гарантував би континент від агресії.
Чиєї? — одразу спитав себе Штірліц. Хто тоді може вдарити? Гітлер був приречений, крах рейху вирішили бої під Сталінградом та Курськом. Японія? І це неможливо. Що вона могла без Троїстого союзу? Протистояти всьому світові було не під силу державам могутнішим, куди вже їй?
Отже, замість Панамериканського союзу, який міг вважатися як адміністративно-правова унія, створювалася воєнно-політична організація, а це кричуще суперечило статуту Організації Об'єднаних Націй, яка мала ось-ось зібратися в Сан-Франціско.
Хто стояв за спиною такого плану? Яким корпораціям Уолл-стріту була вигідна сама ідея воєнно-політичного союзу на півдні Американського континенту, керованого з Вашінгтона? Рокфеллеру, що прибув до Мексіки? Безумовно. А кому ж іще? Чи був хтось проти?
Штірліцові стало тепер ясно й те, що Вашінгтон вже тоді підготував блок, слухняний його волі, блок, чиї голоси в Організації об'єднаних Націй утворять прецедент сталої більшості, яким цілком можна маніпулювати в інтересах тих, хто має намір у майбутньому визначати політику в світі.
Штірліц проаналізував і таке складне питання, як тодішнє ставлення Сполучених Штатів до Аргентіни, де влада нестримно котилася в руки Перона, вихованого на німецькій воєнній доктрині, шанувальника Гітлера, Муссоліні та Франко. Як професіонал, він не міг не віддати належного тій таємній роботі по «прив'язуванню» до себе Буенос-Айреса, яку провели американські політики. Експерти державного департаменту точно зважили на амбіційність полковника, не скидали з рахунку потенціальної економічної могутності величезної країни і особливостей національного характеру, тому в резолюції, яку прийняли щодо Буенос-Айреса (Аргентіна була єдиною країною, яка прислала своїх представників до Мексіки), висловлювалося лагідне побажання, щоб послідовники Перона узгодили свою зовнішню політику з політикою інших республік у питаннях ведення війни проти держав Осі. Формулювання було єлейно-стримане, хоч Аргентіна виявилася єдиною країною на півдні Америки, яка все ще підтримувала дружні стосунки з рейхом, книжки Гітлера, як і раніше, поширювалися в магазинах «ABC», на екранах кінотеатрів демонструвалися фільми третього рейху, геббельсівська «Фелькішер беобахтер» продавалася в газетних кіосках поряд з «Вашінгтон пост», «Юманіте» та «Пуебло», а посол Ріббентроп влаштовував прийоми, на яких з'являлися вищі чини адміністрації.
Стеттініус пояснював цей тур вальсу навколо Аргентіни тим, що без участі республіки в союзі американських «братів» концепція єдності Західної півкулі могла бути порушена. Але насправді не тільки це визначало одностайність, з якою таку резолюцію було прийнято в Чапультепеці. Річ у тім, що ті ж Чілі, Парагвай та Монтевідео боялися невтримної економічної експансії північного «брата», тоді як саме Аргентіна була якнайтісніше зв'язана з банками Великобританії; як завжди, в дію вступав закон чисел — дві сили краще, ніж одна, протиріччя між Вашінгтоном і Лондоном (хоч і мова одна, й культури близькі, але гроші в обігу різні!) дасть змогу республікам півдня континенту лавірувати між гігантами. До того ж можновладці у Сантьяго, Монтевідео й Асуньйоні були поінформовані, що Перон не має наміру віддавати на заклання німецькі капітали, отже, зберігалася третя (фінансова) сила, а вона найбільш бажана, бо поїш пани (містери та сеньйори) б'ються, холопам (кабальєро, хентес) можна жити, є до кого притулитись.
Наприкінці березня сорок п'ятого року Буенос-Айрес відповів Вашінгтону, що Аргентіна приєднується до рішень конференції і з «метою співробітництва, щоб відбити акти агресії з боку будь-якої держави, спрямовані проти будь-якої американської держави», оголошує про початок війни з Японською імперією; оголошується війна й Німеччині — але як союзниці Японії, яка була основним противником Сполучених Штатів на океанах.
Такий маневр дав змогу Вашінгтону протягти Аргентіну в Організацію Об'єднаних Націй, що було викликом усім, хто повинен був засідати в одному залі з посланцями тих, хто відкрито заявляв у ту пору про свою симпатію до Осі; це допомогло державному департаменту сприяти Буенос-Айресові встановити дипломатичні відносини з тими, з ким він вважатиме за потрібне, незважаючи на те, що сорок шостий рік був роком виборів, коли більшість населення країни відкрито стояло за дружбу з усіма державами, що внесли вирішальний вклад в антифашистську боротьбу.
Таким чином, Штірліц збагнув, що весною сорок п'ятого на поверхні політичного моря видніли лише невеличкі рифи, а вулканічну гірську гряду, складену з гігантських піків, було приховано тишею неозорого мовчання.
Він позначив для себе проблему Чапультеиека як одну в найцікавіших, бо там ще не було — під тиском Сполучених Штатів — обговорено питання про відносини латиноамериканських республік з профашистською Іспанією, і перейшов до аналізу нового блоку питань, який він почав з вивчення стенограми допитів головних нацистських злочинців у Нюрнберзі, намагаючись знайти в них — звичайно, між рядками — те, що могло становити для нього інтерес, і аж ніяк не хвилинний.
Він затримався на допиті фельдмаршала Кейтеля радянським представником Руденком, особливо на тій його частині, де йшлося про ставлення до військовополонених.
«Руденко. — У своєму звіті від п'ятнадцятого вересня сорок першого року адмірал Канаріс вказував на масові вбивства радянських військовополонених і говорив про необхідність покласти край цьому свавіллю. Ви були згодні з тими положеннями, які Канаріс висунув у своєму звіті на ваше ім'я?
Кейтель. — Після того як я одержав цього листа, я негайно доповів про нього фюрерові, та ще про дві ноти народного комісара закордонних справ від початку липня, й просив вирішити це питання… Взагалі, я поділяв сумніви Канаріса…
Руденко. — Поділяли? Дуже добре. Я пред'являю вам оригінал доповідного листа Канаріса, на якому є ваша резолюція…
Кейтель. — Я знаю цей документ з помітками на полях.
Руденко. — Стежте за резолюцією… Ось документ Канаріса, про який ви щойно сказали, ви вважали правильним… Ваша резолюція: «Ці положення відповідають уявленням солдата про рицарський спосіб ведення війни. Йдеться про знищення цілого світогляду, тому я схвалюю ці заходи й покриваю їх. Кейтель». Ваш підпис?
Кейтель. — Так, я написав це як рішення після доповіді фюрерові.
Руденко. — Але там не написано, що це Гітлер так сказав. Там написано: «Я покриваю. Кейтель». Я питаю вас, підсудний Кейтель, що іменується фельдмаршалом, який не раз називав себе тут солдатом, ви своєю кривавою резолюцією підтвердили й санкціонували вбивства беззбройних солдатів, що потрапили до вас у полон? Це правильно?
Кейтель. — Я беру на себе цю відповідальність…»
… Дуже страшний був допит американським прокурором Кальтенбруннера, Штірліц замружився, щоб відігнати від себе настирне видіння — довге, навіть трохи дегенеративне обличчя начальника РСХА, «доктора юриспруденції й вірного паладина Гіммлера».
«Еймен. — Підсудний, ви чули на цьому Суді показання, пов'язані з «особливим поводженням»? Що воно означало?
Кальтенбруннер. — Треба припустити, що це означало смертний вирок, який не виносив суд, а визначався наказом Гіммлера. Особисто я розумію це так».
(Штірліц подумав, якщо колись якийсь художник захоче намалювати фрески про людські достоїнства чи пороки, то брехню і жах він цілком може писати з фотографії Кальтенбруннера.)
