Ольвія - Чемерис Валентин Лукич (читать книги без регистрации полные TXT) 📗
— У такій малій країні, як Скіфія, моєму війську і розвернутися ніде, — сказав цар задоволено, і всі воєначальники схвально закивали завитими пофарбованими бородами. — Ми пройдемо всю Скіфію так, що не лишиться шматка її землі, де б не топталися перські коні і де б перський спис не проткнув непокірного!
І повернувся до ватага розвідувального загону:
— Хто живе на межах Скіфії, які племена і народи?
– Із скіфами межують таври, калліпіди, алазони, неври, андрофаги, маланхени, будини і савромати.
— Чи будуть ці племена допомагати скіфам? — швидко запитав цар. — Чи в дружбі і мирі вони із кочівниками?
— О ні, владико! — упевнено вигукнув ватаг. — Як свідчать чутки, зібрані твоїми вірними людьми, племена і народи, які живуть по той бік Істру, не люблять скіфів за їхні набіги. Вони не хочуть покорятися скіфам — злим створінням Ангро-Манью і тому ніколи не підтримають їх. Бо скіфи — то є великі хапуни, вони хапають все, що побачать у чужих племен, і всі їхні речі — то хапані речі. А що вже скіф ухопить, того ніколи не віддасть: чи річ яку, чи людину, чи коня. Коли племена і народи згадують скіфів, то їхні обличчя стають хмарними. Бо чого їм підтримувати хапких кочовиків? Щоб ті ще більше міцніли? Адже тоді буде зовсім погано жити іншим племенам. Тому всі племена хочуть, щоб скіфи були хирлявими і негучно хльоскали своїми батогами і нагаями.
— Я тебе нагороджу за добрі вісті, — сказав Дарій.
— О великий царю, — впавши на коліна і зводячи руки до царя, вигукнув ватаг. — Не за щедрі дари тобі служу, а за честь і славу роду твого ахеменідського!
Кланяючись, ватаг трохи відзадкував, а тоді, звівшись, застиг на місці, не в змозі притаїти радість від обіцяних царських дарів.
І велів тоді Дарій, щоб огласники прокричали у військах таке його царське говоріння слів:
— Бог великий Ахурамазда, який створив небо, який створив землю, який створив людину, який створив благоденство для людини, який Дарія зробив царем, який царю Дарію дарував царство велике, багате на добрих коней і добрих мужів, каже Дарію таке: хай добрі мужі на добрих конях, з волі самого Ахурамазди, завоюють невірних саків, яких тут називають скіфами і які є злим створінням Ангро-Манью.
Я — Дарій, цар великий, цар царів, цар багатоплемінних країн, цар всієї великої землі, яка далеко розкинулась, син Віштаспа, Ахеменід, велю: хай перський спис проштрикне скіфів, які не здадуться на мою милість, добро їхнє, коней, череди і отари, кибитки їхні, жінок їхніх та дітей хай поділять між собою славні перські мужі, а край той, темне царство Ангро-Манью, хай перські коні витопчуть так, щоб тут стала пустка!
Хто накладе головою в поході, того чекатиме вічне і щасливе життя в царстві Ахурамазди!
Говоріння царських слів ледве було зачитане на горбі з пергаменту царським секретарем, як в ту ж мить, по знаку, даному з горба, його почали кричати огласники по військах.
А тим часом Дарій сказав:
— Кою, який збудував цей міст, ми доручаємо і зруйнувати його, як тільки переправимось на той берег. На батьківщину ми повернемось іншим шляхом, східним, уздовж узбережжя Кавказьких гір. І вийдемо прямо в Мідію.
Воєначальники переглянулись між собою, особливо при словах «зруйнувати міст» на їхніх обличчях з'явилась стурбованість, але ніхто з них навіть розтулити вуста не посмів.
Тоді наперед ступив Кой — і будь-що-будь — упав на коліна перед царем.
— Тобі чого, будівничий мого мосту? — нахмурив брови цар. — Чи ти не в змозі зруйнувати міст, який сам же й збудував?
— Царю царів! — Кой торкнувся бородою землі і звів голову, але стояв і далі на колінах. — Дозволь мені, маленькій людині, яка живе у світі завдяки твоїм безмежно щедрим милостям, дозволь мені, твоєму рабу, та слово мовити.
Дарій злегка кивнув головою, і Кой швидко, боячись, що цар його не дослухає, заговорив:
— Великий царю! Ти йдеш у край, де немає городищ і засіяних полів. І як там буде, один бог знає. Я ні на мить не сумніваюся у твоїй перемозі, адже сильнішого війська за твоє немає у світі. Але якщо у Скіфії не виявиться води і не вистачить паші для твоїх коней чи харчу для воїнів, то йти на Кавказ буде тяжко. Та ще безводними степами. Чи не краще буде приберегти на всяк випадок міст на Істрі? Що б не трапилось, великий царю, а тебе завжди на заході чекатиме міст — надійний, і зручний, і близький.
Воєначальники переглянулись між собою: іонійці бояться іти в Скіфію, тому їхній ватаг, будівничий Кой, і меле щось там про всяк випадок, про те, що треба берегти міст. Він просто хоче із своїми людьми відсидітись біля мосту. Боягуз!
Але Дарій схвально кивнув головою.
— Залишайтеся біля мосту. На поміч тобі віддаю мілетянина Гістіея із його військом.
І мілетянин Гістіей на радощах, що не буде він іти з персами у важкий і виснажливий похід на непокірних і диких кочівників, яких і знайти у степах важко, впав перед царем, поцілував землю і звів бороду.
— Твоє повеління, о великий царю, буде виконане. Міст ми берегтимемо доти, доки ти велиш нам його берегти!
І Дарію подали довгу смужку сириці, він зав'язав на ній вузол і сказав:
— Це — перший день, як ми підемо у Скіфію.
І зав'язав ще п'ятдесят дев'ять вузлів, і сказав:
— Тут рівно шістдесят вузлів. Кожного дня, після того як останній мій воїн перейде через міст, розв'язуй по одному вузлу. Як розв'яжеш останній, шістдесятий, вузол, і мене, й мого війська не буде — знищуй міст. Але доти, доки на сириці залишатиметься хоч один вузол, міст бережи, як свої очі.
І всі зрозуміли, що цар царів збирається закінчити похід у Скіфію за шістдесят днів.
І встав Дарій і сказав:
— Коня!..
Як бог сонця Мітра піднявся над землею і освітив усе перське військо, почався перехід на скіфський берег. Першими по новому мосту через Істр пройшли десять тисяч відбірних і знатних перських вершників із луками — хшайя, — царських воїнів. За ними прогуркотіли мостом серпоносні бойові колісниці з ратайштарами, за ними рухалися десять тисяч списоносців із списами, опущеними вниз.
І лише тоді з'явився особистий загін Дарія — «безсмертні», теж десять тисяч. Вони їхали гордо й велично і, здавалося, ні моста, ні землі під копитами своїх коней не відчували.
Відразу ж за «безсмертними» в бойовій колісниці, що була запряжена двома білими кіньми, їхав сам Дарій. Він стояв у колісниці, якою правував його особистий візник, стояв у рожевому плащі, накинутому поверх панцира, в золотій тіарі, яка спалахувала під сонцем сліпучим вогнем.
За колісницею слуги вели царського коня Вірного, за конем торохтіли царські повозки із різним скарбом, повозки сподвижників царя, знатних мужів, царських родичів, повозки особистого лікаря царя, секретаря — передавача новин, начальника похідного царського шатра, далі повозки з наложницями, флейтистками, танцівницями, слугами…
Потім переправилися десять тисяч списоносців із списами, піднятими вгору, за ними — десять тисяч вершників з луками. А вже за ними до самого вечора, колонами по десять тисяч, ішла перська кіннота. Всю ніч при світлі головешок рухались через міст вершники, і здавалося, їм не буде ні кінця ні краю.
Лише в полудень другого дня настала черга переправлятися перській піхоті. Піші воїни у м'яких повстяних шапках, в яскравих хітонах, з рукавами, покритими металевою лускою, з великими плетеними щитами, луками й дубовими палицями із залізними шишаками йшли через міст усю ніч… І коли втретє зійшло сонце, по мосту вже йшла піхота інших племен і народів, підкорених Дарієм.
Йшли мідійці у повстяних, як у персів, шапках, з луками і щитами,
йшли ассирійці у мідних шоломах, із щитами, списами і дерев'яними палицями із залізними шишаками,
йшли бактрійці у повстяних шапках, із очеретяними стрілами у сагайдаках, із короткими списами,
йшли індійці в бавовняному вбранні, з луками і стрілами із залізними наконечниками,
