Соляріс. Едем. - Лем Станислав (книги онлайн полностью бесплатно .txt) 📗
— Ну гаразд, а як це виглядатиме на практиці? — запитав Інженер.
— На практиці поки що нічого не зміниться. Нам потрібна зброя, і то якомога швидше. Ідеться про те, щоб, озброївшись, ми приступили до спроб установити контакт… Але не на дослідженій території.
— Чому? — здивувався Координатор.
— Бо цілком імовірно, що, перш ніж ми доберемося до міста, нас примусять битися. Неможливо встановити контакт з істотами, які гасають у тих дисках, — це найгірші умови, які тільки можна собі уявити.
— А звідки ти знаєш, що в іншому місці нас чекає щось краще?
— Я цього не певен, але знаю, що на півночі й на сході нам шукати нічого. Принаймні поки що.
— Це ми ще обміркуємо, — сказав Координатор. — Що далі?
— Треба привести в дію Захисника, — сказав Хімік.
— Скільки ж це забере часу? — обернувся Координатор до Інженера.
— Не можу сказати. Без автоматів ми до нього навіть не доберемося. Він важить чотирнадцять тонн. Хай Кібернетик скаже.
— Щоб його перевірити, мені треба два дні. Як мінімум, — підкреслив Кібернетик останнє слово. — Але спершу я повинен привести в дію автомати.
— За два дні ти запустиш усі автомати? — з сумнівом перепитав Координатор.
— Ну що ти! Два дні в мене займе лише Захисник — після того як я запущу хоча б один автомат. Ремонтний. А мені потрібний іще один — вантажний. Щоб його перевірити, мені треба ще два дні. І врахуйте, я не знаю, чи взагалі вдасться його запустити.
— А чи не можна вийняти із Захисника сердечник і встановити його за тимчасовою бронею тут, на пагорбі, під захистом корпусу? — розпитував далі Координатор, глянувши на Фізика.
Той похитав головою:
— Ні. Кожний полюс сердечника важить понад тонну. Крім того, ми не протягнемо їх через тунель.
— Тунель можна розширити.
— Вони не пролізуть у люк. А від вантажного люка до поверхні п’ять метрів, і він залитий водою з кормової цистерни, яка дала течу, ти ж знаєш.
— Ти перевірив радіоактивність цієї води? — поцікавився Інженер.
— Так. Стронцій, кальцій, церій, ізотопи барію і все, що тільки хочеш. Її не можна ні спустити — це заразило б весь грунт у радіусі чотирьохсот метрів, — ні очистити, поки в антирадіаторах не буде справних фільтрів.
— А я не можу очистити фільтри без мікроавтомата, — докинув Інженер.
Координатор, який переводив погляд з одного на іншого, в міру того, як вони висловлювали свої міркування, сказав:
— Список наших «неможливостей» чималий, але це байдуже. Добре, що ми розглянули його з цього боку — я маю на увазі зброю. Отже, нам поки що залишаються випромінювачі, так?
— Які це випромінювачі, — з нотками роздратування в голосі сказав Інженер. — Не обманюймо самих себе. Лікар здійняв через них такий галас, наче ми збиралися розпочати тут атомну війну. Певна річ, із них можна викидати збагачений розчин, але дальність їхньої дії не перевищує семисот метрів. Це ручні поливальниці, не більше, до того ж небезпечні для стрільця, якщо він не має на собі броньованого скафандра. А броньований скафандр важить сто тридцять кілограмів.
— Справді, в нас на борту всі речі страшенно важкі, — сказав Координатор таким тоном, що ніхто не зрозумів, чи він глузує, чи, може, говорить цілком серйозно. — Ти зробив цей розрахунок? — обернувся він до Фізика.
— Зробив. Є ще такий варіант: два випромінювачі, віддалені один від одного не менш як на сто метрів, стріляють так, щоб обидва викинуті потоки перехрещувались на цілі. Тоді з обох субкритичних потоків виникає надкритична маса й відбувається ланцюгова реакція.
— Це добре для розваги на полігоні, — зауважив Хімік. — Що ж до мене, то я не уявляю собі такої точності в польових умовах.
— Виходить, у нас немає взагалі ніяких атомних випромінювачів? — здивувався Кібернетик і подався вперед, весь аж тіпаючись від злості. — То навіщо ж була вся ця дискусія, суперечка, сварка про те, чи повинні ми вирушати озброєні до зубів, чи, навпаки, голіруч? Я бачу, ми просто ведемо з вами пусті балачки!
— Я згоден, що ми багато чого робимо не подумавши, — так само спокійно сказав Координатор. — Що робили так досі, — додав він. — Але далі таку розкіш ми не можемо собі дозволити. Все це не зовсім так, як ти кажеш, — обернувся він до Кібернетика, — бо існує перший варіант використання випромінювачів — викид половини ємкості резервуара. Тоді ціль вибухне. Тільки треба стріляти з надійного укриття й завжди на максимальну відстань.
— Виходить, перед тим, як відкрити вогонь, треба закопатися на метр углиб, так?
— Щонайменше на півтора метра, з двометровим бруствером, — уточнив Фізик.
— Ну, це добре в позиційній війні. А під час вилазки це не має ніякого сенсу, — зневажливо сказав Хімік.
— Ти забуваєш про наше становище, — відпарирував Координатор. — Якщо виникне необхідність, будь-хто з нас, озброєний випромінювачем, прикриє відступ товаришів.
— Що? Без метрових брустверів?
— Якщо не вистачить часу, щоб насипати їх, то без. Вони хвилину помовчали.
— Скільки в нас іще придатної для вжитку води? — поцікавився раптом Кібернетик.
— Неповних тисяча двісті літрів.
— Це дуже мало.
— Дуже мало.
— А тепер прошу подавати конкретні пропозиції, — озвався Координатор. На його білій пов’язці виступила червона плямка. — Наша мета — врятувати себе і… жителів планети.
Запала глибока тиша. Нараз усі голови повернули в один бік. З-за стіни долинула приглушена музика. Повільні такти знайомої всім мелодії.
— Апарат уцілів?.. — здивовано прошепотів Кібернетик.
Йому ніхто не відповів.
— Я жду, — нагадав про себе Координатор. — Ніхто не вносить жодних пропозицій? Що ж, тоді я приймаю рішення: вилазки наші триватимуть. Якщо вдасться встановити контакт за сприятливих умов, то ми зробимо все можливе для взаєморозуміння. Наш запас води неймовірно малий. Через брак транспортних засобів ми не можемо його поповнити негайно. Через те нам доведеться розділитися. Половина екіпажу працюватиме в ракеті, а друга половина досліджуватиме територію. Завтра розпочнемо ремонт всюдихода й монтування випромінювачів. Якщо встигнемо, то вже ввечері здійснимо вилазку на колесах. Хто хоче щось сказати?
— Я, — відгукнувся Інженер. Зіщулившись і затуливши обличчя долонями, він, здавалося, дивився крізь щілини між пальцями на підлогу. — Нехай Лікар залишиться в ракеті…
— Чому? — здивувався Кібернетик. Усі зрозуміли, до чого хилить Інженер.
— Він… не вчинить нічого лихого проти нас… якщо ти це маєш на увазі, — повільно й обережно підбираючи слова, сказав Координатор. Червона пляма на його пов’язці трохи збільшилася. — Ти помиляєшся, якщо гадаєш…
— Він… може, давайте покличемо його сюди? Я не хочу так…
— Говори, — сказав Координатор.
— Ви знаєте, що Лікар зробив там… під тим заводом. Він міг загинути.
— Так. Але… він єдиний допоміг мені… розтоптати… — Координатор не докінчив.
— Це правда, — погодився Інженер, не відриваючи долонь від обличчя. — Вважайте, що я нічого не сказав.
— Хто ще хоче взяти слово? — запитав Координатор, трохи випроставшись, і, торкнувшись рукою пов’язки, глянув на пальці.
Музика за стіною все ще лунала.
— Тут чи там, на місцевості — невідомо, де ми зустрінемося з ними раніше, — притишеним голосом сказав Фізик Інженерові.
— Може, кинемо жеребок? — запитав Фізик.
— Це неможливо — лишатись завжди повинні ті, в кого на кораблі є робота, тобто фахівці, — рішуче заперечив Координатор, повільно, якось непевно почав підводитись і раптом захитався.
Інженер підскочив, підтримав його й зазирнув у вічі.
— Хлопці, — сказав він, зсунувши брови.
Фізик обняв Координатора з другого боку. Той дозволив їм підняти себе, решта тим часом розкладали на підлозі подушки.
— Я не хочу лежати, — запротестував Координатор, але очі в нього були заплющені. — Допоможіть мені… Дякую. Нічого страшного, здається, розійшовся шов.
— Зараз буде тихо, — сказав Хімік і рушив до дверей.
