Людина і зброя - Гончар Олександр Терентійович (читать книги онлайн .TXT) 📗
Самі ми собі нестерпні після цього. Краще б ми вижебрали, вистарцювали в того старого, ніж отак… А в очах Колумба які ми тепер? Ватага обірванців, степових волоцюг, що вже пасіки обкрадають, з бджолами воюють!…
- Що вдієш, - мовби вгадавши наші гризоти, каже похмуро Колумб. - Однаково тим дістанеться. Заїдуть, потрощать. - І додає після паузи: - Кінчився наш медозбір.
Йдемо якоюсь балкою. Здається, не зовсім туди йдемо, куди нам треба, а туди, куди вона сама нас веде, оця кривуляста степова балка. Вже пізно. Небо затягає хмарами; з-під далекої хмари поблискує пізній ущербок місяця, наче то далеке, чиєюсь кров'ю налите око з-під насупленої брови суворо стежить за нами: «Ану, хто ви? Куди йдете серед нічних пожеж? Чого блукаєте ночами в степах, захудорблені, зарослі, мов звірі? Чого не знайдете собі пристанища на цій просторій, ще вчора такій привітній землі?»
- Де ми? - питаю Колумба. - Чи не надто ми відхиляємось?
- Ні, - спокійно каже він. - Тут десь неподалік має бути птахоферма колгоспу Енгельса. Леггорнів розводили.
Незабаром на схилі помічаємо хату, а в хатнім вікні жовтаве, ледь помітне світло. Ніде нікого, ні життя, ні влади, а віконце світиться. Хто там світить? Сторожко пробираючись далі дном балки, натрапляємо раптом на ставок. Забувши про обережність, кидаємось до нього, припадаємо до води, запалено п'ємо її, теплу, густу, з запахом мулу і ще чогось. Пір'я густо біліє біля ставка. Пір'я леггорнів…
Зі зброєю напоготові оточуємо хату. Ось переді мною вже біліє стіна, скупо освітлена щербатим місяцем із-за хмари, а на стіні під самою крівлею висять, мов на виставці, щедрі дари степової природи: золотисті, зоставлені, мабуть, на насіння качани кукурудзи, перець червоний, стручкастий, величезні вінки цибулі…
Вінки ті одразу якось заспокоюють нас: значить, війна ще тут не була, не було тут, видно, ще німців, ні таких, як ми, оточенців, інакше б не висіти отак спокійно тугим золотистим вінкам на білій стіні.
Нечутно оточивши хату, припадаєм до вікон. Люди в хаті! Повна хата якихось дівчат… Стоять навколішках на долівці, очима в куток, мов секта яка-небудь: моляться. Електрична лампочка звисає перед ними зі стелі, але нема в ній світла, замість неї блима в кутку лампадка. Біля печі, обпершись плечем об комин, стоїть засмучена жінка, висока, смаглява, щедрої степової вроди. У вухах півмісяцем блискучі сережки, хоч уже й не молода. Як птиця, що стереже свій виводок у степу, так стояла вона над дівчатами. Сама вона не молилась, був лише глибокий смуток на її чистому материнському обличчі.
Зачувши шерхіт від вікна, вона враз тривожно кинулась, і дівчата разом обернулись до вікон, і їхні зосереджені, одухотворені перед тим личка враз покривило жахом. У всіх шибках зарослі, страшні первісні люди! Приплюснуті до шибок носи, чорні, закіптюжені мармизи якихось печерних варварів - саме таких, якими уявлялися їм завойовники. Це вже їх оточено в цій хаті, зараз їх хапатимуть, мучитимуть, глумитимуться, вбиватимуть!…
- Відчиняй! - Заградотрядник грубо заторготів у двері.
І ось уже двері нам відчинено, і вже ми в хаті всією своєю оточенською ватагою, і котрась із дівчат, що сполохано забились у куток, раптом вигукнула радісно:
- Зірочки! Зірочки на пілотках! Наші!!! І одразу обличчя дівчат заясніли усмішками, і стали вони такі, мовби вся Червона Армія знову повернулась сюди і можна жити, як раніше.
- А ви вже, значить, молитесь? - підступив до дівчат Заградотрядник, запухлий, покусаний бджолами. - І не соромно? А ще ж, мабуть, і комсомолки?
- А що ж нам зостається, хоч і комсомолки, - відповіла йому одна з дівчат, дуже схожа на ту жінку, що біля печі, тільки тоненька, молода, довгокоса.
- Коли ви не захистили, то, може, хоч бог захистить, якщо є він десь там… у стратосфері…
- Нема його і не буде, - рішуче відрізав Вася-танкіст і звернувся до жінки: - Невже це все ваші дочки?
- Ото моя, - кивнула жінка на тоненьку чорнявку. - А це шкільні подруги її, теж дев'ятикласниці, аж із села поприбігали. Там уже танки їхні ревуть. Куди ж від них рятуватись? Сюди, в степ, на птахоферму.
В кутку за лампадкою ікона, більше схожа на картину: на великій тарілці відрубана голова людська в терновім вінку.
- То хто? - питаю у жінки.
- То ж голова Іоанна Хрестителя. Від старих ще зосталась.
- А якими ж молитвами ви молитесь? - запитує від порога Духнович, вмиваючись над тазом.
- А ми без молитов, - відповіла йому маленька, кругловида. - Ми віршами.
- Якими віршами?
- Просто, що перше на думку спаде в ту мить. Чи з «Кобзаря», чи з Лесі…
- А я сьогодні з «Мойсея» Франкового читала, - призналася хазяйчина дочка. - Вступ до поеми: «Народе мій, замучений, розбитий…»
- Та хіба вони віруючі? - вимовила жінка. - Церкви й знати не хотіли, все клуб та клуб. Але коли оце підкотилось і рятунку іншого нема, то й молитися почали.
- За те, щоб наші повернулись, - соромливо призналася веснянкувата, тонкоброва з кутка.
- Самі вчили, що є тільки атоми, матерія і все таке інше, - в нервовому збудженні щебетала хазяйчина дочка. - Але так раптом захотілось, щоб хоч яка-небудь сила була над нами отам угорі, щоб хоч які-небудь стратосферні боги там існували та допомагали Червоній Армії…
- Це просто смішно, - каже Новоселець, але ні йому, ні нам не смішно.
Жінка загадала дівчатам, щоб ішли різати та скубти курей, готувати бійцям вечерю із білих своїх леггорнів. Але ця розкіш не для нас. Ми не маєм права більше тут затримуватись. Повмивались. Декотрі на ходу встигли навіть пообшкрябувати щетину своїми тупими бритвами. Попідтягувались, помолодшали, стали схожими знов на бойовий підрозділ.
- Коли ж ви повернетесь? Звідки вас виглядати? - накинулись на нас дівчата, коли ми вже стали виходити. - Кажуть, вони нас ешелонами будуть вивозити в Німеччину, з торгів продаватимуть…
І ніби з майбутнього їхнього вдарив на нас стогін невольницький, стогін дівчат - черніговок, полтавок, киянок, яких ешелонами правлять на захід в неволю, а в місті Любліні, на порозі «великого рейху», ганяють їх в бані, а перед тим відьми-есесівки стрижуть дівчат, ножицями коси на них обтинають. (Колись, через багато років, один з нас так і почує: «В подруги моєї були такі гарні коси, а ті вхопили - так і обпекли!)» Чи не оці то будуть коси? Чи не оцієї юної пташниці, що молилась тут сьогодні Франковим «Мойсеєм»?
Скоро і хатина, й дівчата зникли з наших очей. Ми від них уже за другим горбом.
З думки мені не сходить «Мойсей». Це була улюблена поема Степури. Не раз і на фронті він повторював карбовані її рядки, особливо оце:
Все, що мав у життю, він віддав
Для одної ідеї,
горів, і яснів, і страждав,
І трудився для неї…
Та ще оце:
І підуть вони в безвість віків,
Повні туги і жаху,
Простувать в ході духові шлях
І вмирати на шляху…
Але ми не хочемо вмирати! Ми йдемо для того, щоб жити. Ми проб'ємось, вирвемося з цих степів оточенських, де почуваємо себе, як під величезним скляним ковпаком, з-під якого висмоктано повітря.
Шумить і шумить висока стерня від нашої ходи, шелестять бур'яни під ударами дубленого Колумбового плаща.
Ще дужче палахкотять на обріях пожежі.
В небі тісно від хмар, неспокійних, вируючих. Небо і все навкруги потемніло від них, лише там, де сховався окрайок місяця за хмару, світліє її розвіяне пасмо, як величезна Мойсеєва борода у Мікеланджело, пам'ятаєш?
Глава 52
Знаєм - не одні ми йдемо. Безліч таких, як і ми, більшими й меншими групами йдуть в ці ночі степами на схід. Боягузів відгонять. Зрадників страчують. Ідуть, випадково зведені долею, об'єднані лише метою, яка в нас одна: пробитись! Іноді вночі ми зустрічаємо таких, як і ми. Сходимось насторожено, недовірливо. Вони остерігаються нас, ми остерігаємось їх. Вони підводяться з бур'янів, ми теж підводимось, готові щомиті вдатись до зброї. Хто? Свої! - і одлягає від серця. Порадившись, обмінявшись чутками, застерігши одні одних, «туди не йдіть, там засада», знову розходимось і продовжуємо путь невеликими групами - так виходити легше. Багато із нас загинуть, попадуть в неволю, а інші таки вийдуть, ввіллються в регулярні війська і не раз потім згадуватимуть наші степові оточенські блукання.
