Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

Від цих слів вона вибухнула гнівом.

— Мені байдуже, було це зайвим чи ні. Це було несправедливо — от що. Мені було боляче.

У лівому оці в неї забриніла і потекла по щоці сльоза. Схоже, не всі сльози вона виплакала.

Вона думала, що її слова присоромлять його. Та він лише трохи зашарівся, а погляду не відвів.

— Я покохав тебе. Тому й зірвалися в мене ті слова. Покохав ще до того, як ти мене поцілувала.

Вона розсміялася… але чула, як фальшиво звучить її металевий сміх порівняно з його простими щирими словами.

— Пане Деаборне…

— Вілл. Прошу тебе.

— Пане Деаборне, — повторила вона терпляче, мовби розмовляла з тупим учнем, — мені навіть думати про це смішно. На підставі однієї зустрічі? Одного-єдиного поцілунка? Сестринського поцілунка? — Тепер зашарілася вона сама, але квапливо продовжила, щоб не спинятися. — Таке трапляється в романах, але в реальному житті? Сумніваюся.

Але в його очах, погляд яких на жодну мить не полишав її очей, вона побачила істинну сутність Роланда: приховану романтику його натури, що блищала, мов казкова жила чужоземного металу, заглиблена в брилу його практичності. Він сприймав кохання радше як факт, аніж як тендітну квітку, чим зводив нанівець усі її спроби висловити йому свою зневагу.

— Благаю прощення, — повторив він. У ньому була якась брутальна впертість, що дратувала, викликала цікавість і відлякувала Сюзен водночас. — Я не прошу тебе відповідати взаємністю. Ти попереджала мене, що твоє становище делікатне… — Тут він уже відвів погляд і подивився кудись на схил Крутояру. І навіть спробував розсміятися. — Я обзивав його дурнем при тобі. То хто з нас двох насправді дурень?

Вона мимоволі всміхнулася.

— А ще ти казав, що він полюбляє випивку й молоденьких дівчат.

Роланд ляснув себе долонею по лобі. Якби на його місці зараз був його друг Артур Гіт, вона могла би подумати, що юнак зробив це навмисне, розігруючи перед нею комедію. Але не Вілл. Комедіант із нього, як вона собі думала, був поганенький.

І знову між ними запала мовчанка, та цього разу вона була вже не такою напруженою. Коні — Вітер і Пілон — щасливо паслися поряд. «Якби ми були кіньми, все було би значно простіше», — подумала вона і ледь не захихотіла.

— Пане Деаборне, ви розумієте, що я зв’язана угодою?

— Еге ж, — він винувато всміхнувся, коли вона здивовано підвела брови. — Я не знущаюся. Просто ваш діалект… просочується в мою мову.

— Хто розповів вам про мої справи?

— Мерова сестра.

— Корал. — Вона наморщила носа і вирішила, що нічого дивного в цьому немає. Адже були й інші, ті, хто міг описати її ситуацію набагато грубіше. Елдред Джонас, наприклад. Або Рея з пагорба Коос. Нехай уже буде так, як є. — Тож якщо ви все розумієте і не просите відповідати взаємністю на ваше… на те, що ви вважаєте почуттям… то про що нам розмовляти? Навіщо ви шукали зустрічі зі мною? Гадаю, вам уже незручно…

— Так, — погодився він, а потім, наче стверджуючи простий факт: — Мені справді незручно. Мені несила відвести від тебе погляд.

— Тоді, може, краще не дивитися, не говорити і не думати! — її голос був різкий і трохи тремтів. Як він узагалі насмілився казати такі речі, ось так просто дивитися на неї й говорити? — Нащо ти послав мені букета й ту записку? Невже ти не розумієш, що через тебе в мене будуть неприємності? Якби ти знав мою тітку!.. Вона вже зі мною про це поговорила. І якби вона дізналася про записку… чи побачила нас тут разом…

Вона роззирнулася, щоб пересвідчитися, чи за ними не спостерігають чиїсь очі. Наскільки вона могла бачити, вони були самі. Він простягнув руку і торкнувся її плеча, та вона так зиркнула на нього, що він миттю прибрав пальці, наче поклав їх на розжарену пічку.

— Я сказав те, що сказав, щоб пояснити тобі. От і все. Мої почуття — це мої почуття. Ти ні в чому не винна.

«Ні, винна, — подумала вона. — Я поцілувала тебе. Думаю, Вілле, я більш ніж винна у тому, що ми обоє почуваємо».

— Я всією душею розкаююсь у тому, що сказав тоді, під час танцю. Невже ти мене не пробачиш?

— Еге ж, — сказала вона, і якби тієї миті він стис її в обіймах, вона послала б усе під три чорти й притислася до нього. Але він лишень зняв капелюха і чарівно вклонився. І вітер стих.

— Дякую, сей.

— Не називай мене так. Я це ненавиджу. Мене звуть Сюзен.

— А ти називатимеш мене Віллом?

Вона кивнула.

— Гаразд. Сюзен, я хотів би щось у тебе спитати. Не як хлопець, що скривдив тебе, бо ревнує. Це щось геть інше. Можна?

— Еге ж, мабуть, можна, — сторожко відповіла вона.

— Ти за Альянс?

Вона глянула на нього, мов громом уражена. Це було останнє, що вона сподівалася почути… але він дивився на неї без тіні усміху.

— Я думала, ти й твої друзі збиралися рахувати корів, списи, човни й таке інше. Але навіть не підозрювала, що вам віддали наказ рахувати ще й прибічників Альянсу.

Вона побачила, як на його обличчі поволі з’являється здивований вираз, а на губах — усмішка, що наче робила його старшим. Обдумавши свої слова, Сюзен зрозуміла, що його вразило: слово «вам» вона вимовила так, як казали в старовину. І тихо та трохи розгублено засміялася.

— Моя тітка часто переходить на високу мову. Мій татко теж так робив. Ми перейняли її від секти Древніх, які називали себе Друзями.

— Я знаю. В моїх краях теж досі мешкають Друзі.

— Правда?

— Так… або еге, якщо тобі це більше до вподоби. Мені подобається їхня мова. Надзвичайно мелодійна.

— Тільки не на устах моєї тітоньки, — сказала Сюзен, згадавши сварку через сорочку. — Відповідаю на твоє питання. Так, я, мабуть, за Альянс. Бо за нього був мій татко. Якщо ж ти спитаєш, чи я палка прихильниця Альянсу, то відповім заперечно. Нині про Альянс взагалі мало чути. Здебільшого то чутки й історії, які нам приносять заброди й мандрівні торговці. А тепер, коли нема залізниці… — вона знизала плечима.

— Більшість мешканців вашого містечка, з яким я говорив, думають так само. Проте ваш мер Торін…

— Він не мій мер Торін, — відрізала вона.

— Гаразд, мер баронії Торін надав нам усю допомогу, про яку ми просили, і навіть ту, про яку не просили. Варто мені лише клацнути пальцями, й переді мною з’являється Кімба Раймер.

— Тоді не клацай пальцями, — сказала вона, мимоволі озираючись. Потім спробувала всміхнутись і перевести все на жарт, але їй не дуже добре це вдалося.

— Містяни, рибалки, фермери, ковбої — всі відгукуються про Альянс добре, але без ентузіазму. А от мер, його канцлер і члени Асоціації конярів: Ленґіл, Ґарбер та інші…

— Я їх знаю, — відказала вона.

— Вони дуже активно демонструють свою відданість. Шериф мало не танцює, коли в його присутності згадують Альянс. У кожній вітальні на ранчо нам пропонували випити з меморіального кубка Ельда.

— Випити чого? — збитошно спитала вона. — Пива? Елю? Ґрафу?

— А також вина, віскі й самогону, — додав він, не відповідаючи на її усмішку. — Складається таке враження, ніби нас підштовхують до того, щоб порушити клятву. Це не здається тобі дивним?

— Еге ж. Але зовсім трішки. Це може бути звичайна гембрійська гостинність. У наших краях, коли хтось, особливо молодий чоловік, каже, що він заприсягнувся не пити, всі думають, ніби він капризує чи жартує.

— А ця повна готовність надати підтримку Альянсу поміж скотарів і конярів? Якою вона тобі здається?

— Дивною.

Так і було. По роботі Пат Дельґадо мало не щодня зустрічався з тими землевласниками й конярами, і Сюзен, бігаючи за татом хвостиком усюди, куди він міг її взяти, свого часу чимало їх бачила. Здебільшого вони справляли на неї враження холодних і незворушних людей. Їй важко було уявити, щоб Джон Кройдон чи Джейк Вайт розмахували келихом Артура Ельда, виголошуючи сентиментальний тост… особливо в розпалі дня, коли треба було переганяти й продавати худобу.

Вілл не відводив від неї пильного погляду — наче читав ці думки.

— Мабуть, зараз ти вже не так часто зустрічаєшся з великими людьми, як раніше, — сказав він. — Тобто до смерті батька.