Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик (читать книги онлайн бесплатно полностью без TXT) 📗

Настало глухе мовчання. Мурзи, аги і мулли, як на сонце, дивилися на ханове обличчя, затамувавши дух, а він, заплющивши очі, думав.

Хмельницький сперся на булаву й сміливо чекав відповіді.

— Ти сказав, — озвався нарешті хан, — що я Яремі зігну шию і з його хребта на коня сідатиму, аби не говорили від сходу до заходу, буцімто якийся невірний пес мене зганьбив…

— Великий аллах! — вигукнули в один голос мурзи.

У Хмельницького ж радість бризнула з очей: одним заходом він одвернув небезпеку, що нависла над його головою, і сумнівного союзника обернув на найвірнішого.

Цей лев умів умить змієм перекидатися.

Обидва табори гули до пізньої ночі, як зігріті весняним сонцем бджоли у пору роїння, а тим часом на бойовищі спали непробудним, вічним сном рицарі, пробиті списами, посічені мечами, прошиті стрілами і кулями.

Зійшов місяць і почав мандрівку цим полем смерті; він одбивався у калюжах застиглої крові, виривав із темряви нові й нові купи полеглих, сходив з одних тіл і переходив на інші, заглядав у розплющені мертві очі, освітлював посинілі обличчя, уламки понівеченої зброї, кінські трупи — і дедалі блідішало його проміння, немовби перелякане побаченим. Полем то тут, то там поодинці й групами пробігали якісь зловісні постаті — це челядь і джури прийшли обібрати вбитих, як шакали ходять за левами… Але якийся забобонний страх урешті-решт і їх прогнав із бойовища. Щось жахливе й водночас таємниче було у цьому вкритому трупами полі, у цьому спокої і нерухомості тіл, іще недавно сповнених життя, у цій тихій згоді, в якій лежали поруч поляки, турки, татари і козаки. Часом вітер шумів у заростях, що росли на бойовищі, а жовнірам, які чатували на валах, здавалося: то душі людські кружляють над тілами.

Подейкували, що коли у Збаражі пробило північ, по всьому полю, від валів аж до ворожого табору, буцімто зірвалися з шумом незліченні табуни птаства. Чулися у високості заплакані голоси, тяжкі зітхання, від яких волосся ставало дротом на голові, і стогін. Ті, кому судилося ще полягти у цій битві і чиєму слухові доступні були неземні волання, виразно чули, як польські душі, відлітаючи, кричали: «Перед очі твої, Господи, несемо гріхи наші!», а козацькі душі стогнали: «Ісусе Христе, помилуй нас!» — бо загиблі у братовбивчій війні не могли опинитися у вічному блаженстві, їм призначено було летіти кудись у темні далі й разом із вихором кружляти над юдоллю земною, і плакати, і стогнати ночами, аж поки вони біля ніг Христових вимолять прощення за спільні гріхи, допросяться забуття і згоди!..

Але тими днями ще дужче запеклися серця людські, і жоден янгол згоди не пролетів над бойовищем.

РОЗДІЛ ХХV

аступного дня, перш ніж сонце розсипало по небу золоті блиски, довкола польського табору вже височів новий оборонний вал. Попередній був надто довгий: і захищати його було важко, і приходити один одному на допомогу незручно, тому князь із паном Пшиємським вирішили замкнути війська у тіснішому кільці укріплень. Працювали над цим цілісіньку ніч — гусари нарівні з іншими полками і челяддю. Аж після третьої ночі сон склепив очі стомленого рицарства — усі, окрім дозорних, заснули кам’яним сном. Та й супротивник теж працював уночі, а вранці довго не прокидався після вчорашньої поразки. З’явилася навіть надія, що штурму цього дня узагалі не буде.

Скшетуський, пан Лонгінус і Заглоба, сидячи у шатрі, їли пивну юшку, густо приправлену шматочками сиру, і розмовляли про труди минулої ночі з таким задоволенням, із яким вояки говорять про щойно здобуту перемогу.

— У мене звичка з курми лягати, а з півнями вставати, як робили мої батьки й діди, — говорив пан Заглоба, — але на війні спробуй так! Спиш, коли можеш, устаєш, коли будять. Одне мене гнівить: через якусь там наволоч мусимо терпіти незручності! Та що вдієш, такі часи настали! Але й ми учора відборгували їм за це. Почастувати їх іще отак разів зо два, пропала б у них охота нас будити.

— А не знаєш, добродію, багато наших лягло? — спитав Підбип’ята.

— Хе! Небагато: так завше буває, що тих, хто облягає, гине більше, ніж обложених. Ти, ваша милость, не розумієшся на цьому, бо не воював стільки, як я, а нам, старим воякам, навіть трупів лічити не треба — з самої битви судити можна.

— І я при ваших милостях чогось навчуся, — мрійливо промовив пан Лонгінус.

— Певно, що так, якщо тільки у тебе, добродію, глузду вистачить, на що я не вельми сподіваюся.

— Та облиш ти, ваша милость, — озвався Скшетуський. — Адже у пана Підбип’яти це не перша війна за плечима, і дай Боже найліпшим рицарям так битися, як він учора.

— Робив, що міг, — відповів литвин, — але не стільки, як хотілося б.

— Звісно, звісно! Загалом ти, добродію, непогано бився, — поблажливо сказав Заглоба, — а що інші тебе перевершили — тут він хвацько закрутив вус — то не твоя провина.

Литвин слухав його, опустивши очі, і зітхнув, згадавши про пращура свого Стовейка і про три голови.

Цієї миті пола шатра відкинулася, і швидко зайшов пан Міхал, веселий, як щиголь погожого ранку.

— От ми й укупі! — вигукнув пан Заглоба. — Дайте ж йому юшки!

Малий рицар потиснув трьом приятелям руки й сказав:

— Аби ваші милості знали, скільки ядер валяється на майдані — уявити неможливо! Не пройдеш, щоб не спіткнутися.

— Бачив і я, — відповів Заглоба, — бо, вставши, теж прогулявся табором. За два роки кури у всьому львівському повіті стільки яєць не знесуть. Ех, якби це були яйця, ото вже б ми яєшні наїлися! А я, щоб ви, ваші милості, знали, за сковорідку яєшні найкращу страву віддам. Жовнірська в мене натура, як і у вас теж. Щось смачненьке з’їм залюбки, ще й чимало. Тому й у бою за пояс заткну будь-кого із нинішніх лежнів-молокососів, котрі й миски гниличок не з’їдять, щоб ураз за живіт не вхопитися.

— Ну, ти вчора, добродію, з Бурляєм утнув! — сказав малий рицар. — Його з ходу покласти — хо-хо! Не сподівався я від тебе такого. Цього славного рицаря знали всенька Україна й Туреччина.

— А що, незле! — самовдоволено вигукнув Заглоба. — Не первина це мені, пане Міхале, не первина. Бач, довгенько ми один одного шукали, зате й підібралися два чоботи пара: такої четвірки не знайти у всій Речі Посполитій. Бігме, з вами та ще на чолі із нашим князем я хоч і на Стамбул пішов би. Завважте собі: пан Скшетуський убив Бурдабута, а вчора Тугай-бея…

— Тугай-бей живий лишився, — перебив його поручик, — я сам відчув, як у мене лезо зісковзнуло, та й нас відразу розділили.

— Усе одно, — сказав Заглоба, — не перебивай, пане Яне. Пан Міхал у Варшаві Богуна посік, як ми тобі казали…

— Ліпше б ти, добродію, не згадував, — озвався литвин.

— Що сказано, те сказано, — відповів Заглоба. — Я волів би не згадувати, але говоритиму далі… Отже, пан Підбип’ята з Мишікишок поклав того Полуяна, а я Бурляя. До того ж, не змовчу, добродії, ваших би всіх я за одного Бурляя віддав, тому мені найважче й дісталося. Диявол то був, не козак, правда? Мав би я синів legitime natos [72], добре їм лишив би ім’я. Цікаво тільки, що його величність король і сейм на це скажуть, як нас нагородять, нас, котрі більше сіркою і селітрою харчуються, аніж чимось іншим?

— Був один доблесніший за усіх нас рицар, — мовив пан Лонгінус, — але імені його ніхто не знає і не пам’ятає.

— Цікаво, хто це? Мабуть, у давнину? — спитав, відчувши себе ображеним, Заглоба.

— Ні, не в давнину, брате, — це той, що короля Густава Адольфа під Тшцяною укупі з конем звалив на землю і в ясир узяв, — відповів литвин.

— А я чув, що це було під Пуцком, — утрутився пан Міхал.

— І все-таки король вирвався і втік, — зауважив Скшетуський.

— Авжеж! Я дещо про це знаю, — мовив, примруживши своє здорове око пан Заглоба, — я тоді саме у пана Конецпольського, батька нашого хорунжого, служив… Так, я дещо про це знаю! Скромність не дозволяє цьому рицареві назвати свого імені, тому ніхто про нього й не знає. Хоч, повірте мені, Густав Адольф був великим воїном, майже не поступався Конецпольському, але у двобої з Бурляєм довелося важче, кажу я вам!