Опівнічні стежки - Канюка Михайло (полная версия книги txt) 📗
– О, це Утяй – попихач Багрія. Отже, настав і його час йти на Україну!
– То вже нас не стосується, – сухо відказав сер Елвіс і наказав: – Ваше завдання – підготувати групу до польоту й відповідно її екіпірувати. Про всі деталі доповісти мені у п'ятницю. І не забудьте, боронь боже, про повідомлення «Де-ікса»!
– Слухаю, сер!
Полковник провів Террі поглядом до дверей. Він був упевнений, що майор виконає його наказ бездоганно. От тільки…
* * *
Шифровка, що надійшла на адресу Комітету держбезпеки у Києві:
«Березень 1950 року.
Першому. Не могла вийти на зв'язок через велику зайнятість по підготовці до закиду групи Утяя на Україну.
Закид буде здійснено, можливо, у березні.
Про деталі доповім додатково».
* * *
Тоскно… Вже котрий рік тоскно. Особливо вечорами, коли треба бути красивою і безпечно розумною. А якщо тобі вже далеко за сорок, це не так легко…
Після гарячої ванни Ірина лягла на канапку в одному махровому халатику і тепер відчувала, як крізь нього потроху пробивається прохолода.
Сутінки, немов настоюючись, поволі огортали кімнату. Як не хочеться вставати! Ще на хвилину заплющити очі, побути на самоті. Вона відкинулася на подушки і віддалася напівсонним думкам. І одразу з пам'яті виринуло минуле…
Тоді, в сорок третьому, Париж зустрів її веселою зливою. Але від вокзалу Монпарнас до вулиці Ренн було зовсім недалеко, й Ірина вирішила не чекати, коли закінчиться дощ, і сміливо похлюпала по теплих калюжах. Люди, що сховалися від дощу за скляними вітринами кафе та у під'їздах, з подивом дивилися на красиву жінку з невеличким саквояжем в одній руці і черевиками в другій, по обличчю якої блукала задерикувата посмішка.
Почувши за собою гуркіт мотора, Ірина відскочила до тротуару. Але машина зупинилася поруч, і з віконця визирнув водій.
– Прошу, мадам!
Ірина весело замотала головою:
– Ні, спасибі! Я сама, тут недалеко…
Водій знизав плечима, і машина рушила далі, оббризкавши її з голови до ніг. Та це вже не мало ніякого значення, бо коли Ірина дісталася до будинку, де жив її батечко, з неї стікала вода, немов вона щойно виринула з Сени.
Все було чудово: і настрій, і цей дощ, і жодного патруля не зустріла. Тільки чомусь, коли йшла вулицею, відчувала все більшу слабість: ноги зробилися немов ватяні, а перед самим будинком так запаморочилось у. голові, що змушена була обіпертися об стіну. «Прийду до батька у такому жалюгідному вигляді, може, розтане… Тільки б застати вдома» – думала вона, стоячи під дверима квартири.
У глибині тихенько дзенькнуло, і за мить, немов тільки й чекали на її дзвоник, двері відчинилися. На порозі стояв сивий, з худим обличчям чоловік. На згорблені плечі був накинутий дорогий, але далеко не новий халат, на босих ногах, як встигла помітити Ірина, – стоптані пантофлі. Вона підвела очі і зустріла знайомий погляд. Тільки він, її батько, міг дивитися так – немов крізь людину. Але раптом старий напружився, жадібно вдивляючись в її обличчя, і ледь чутно прошепотів:
– Ірина?…
Так, батьку, це я… І одразу ж новий приступ слабості навалився на неї, загойдав і накрив темрявою…
Граф Кабардін ніколи в житті не відчував потреби у духовно близькій йому людині і тільки на старість відчув самотність, душевний біль і спустошеність. Під кінець життя він зрозумів, що став жертвою власного самолюбства. Але гордість. не дозволила йому шукати прив'язаності у тому світі, що його оточував, і граф став ще більш замкненим і недосяжним.
А треба сказати, що серед росіян і українців, які осіли в Парижі після Жовтневої революції, граф Кабардін був не останньою людиною. Він не змінив своїх поглядів на життя навіть після такого струсу. Не відчуваючи, як більшість емігрантів, особливої туги за батьківщиною, граф влаштувався у Парижі досить затишно і з комфортом. Дозволив йому зробити це солідний рахунок в одному із швейцарських банків, який він вдало поповнив завдяки… службі на фашистський абвер. Уміло використовуючи безвихідне становище одних і ненависть до червоної Росії інших, граф став одним із основних поставщиків шпигунів і диверсантів для групи «Альфа» полковника Штольце, як свого часу поставляв для аристократії і царського двору породистих рисаків із свого кінного заводу. З особливим задоволенням він відшукував на паризькому дні українців, ніколи не забуваючи, що саме на Україні у нього був найбільший маєток.
Так би й жив граф – без особливих турбот і переживань, коли б не відчув, що почав старіти. Це незалежний від його волі процес, що доводив графа до нестями, посилився з початком окупації Франції гітлерівськими військами. Це тим більше турбувало, бо для графа саме цей час став періодом активної діяльності. Виконуючи вказівки свого безпосереднього шефа – полковника Штольце, – він відшукував серед емігрантського мотлоху тих, хто був згоден стати під жовто-блакитний прапор чергової гітлерівської маріонетки Багрія.
Така бурхлива і не зовсім приваблива робота спадкового аристократа графа Кабардіна, та ще й протягом майже всього періоду окупації Франції, давалася взнаки. Граф усе більше здавав і, відчуваючи це, намагався все частіше відсиджуватися у себе вдома, занурившись у книги і власні спогади…
– Ірина… – ледь чутно прошепотів старий граф, більше здогадуючись, ніж пізнаючи свою дочку, яку давно уже вважав втраченою назавжди.
– Так, батьку, це я… – прошепотіла Ірина помертвілими губами і, не в змозі більше триматися на ногах, поволі зсунулася на підлогу. Старий тільки й встиг підкласти руку під голову доньці, аби не вдарилася об косяк…
Давній знайомий графа, кволий на вигляд, але уважний і вправний лікар – доктор Ланю, оглянувши Ірину, поставив суворий і незаперечний діагноз: запалення мозку.
– Мабуть, вона пережила якийсь страшний нервовий стрес, – сказав він. – Може, й жорстока простуда… Після того, як мине криза, лікування значною мірою залежатиме від самої хворої – її волі і, я б сказав, відчайдушного бажання одужати. А зараз – спокій, добрий нагляд і ще раз – спокій…
Потяглися важкі дні і страшні ночі хвороби, сповнені мороку і видінь. А коли Ірина остаточно опритомніла, перший, кого вона побачила над собою, був батько, який із сльозами на очах дивився на неї.
– Доню, вижила… рідна моя, доню…
– Нарешті я знайшла тебе, батьку… – із слабкою посмішкою потяглася до старого Ірина.
Доктор Ланю порекомендував вивезти Ірину у сільську місцевість – на свіже повітря і добрі харчі. І граф через Штольце домігся дозволу виїхати з Парижа, оселився з нею у маленькому занедбаному будиночку, де давно вже ніхто не жив (граф придбав його ще молодим, коли любив поволочитися за гарненькими жіночками). Це будиночок стояв над невеличкою, обсадженою осокорами річкою Марною, що омивала містечко Ла Варенн, яке, по суті, було передмістям Парижа.
Граф не відходив од Ірини ні на крок. Жадібно ловив кожне її слово, посмішку, погляд, говорив без угаву і сам. Із задоволенням помічав в її обличчі і поведінці свої риси: «Так, це вона, моя дочка, графиня Кабардіна!»
Ірина, у свою чергу, старалася як могла. Розповіла про своє «злиденне існування за залізною завісою» і про те, як її, спадкову аристократку, нікуди не приймали на роботу й вона, аби не померти з голоду, перебивалася приватними уроками з французької та англійської, і про своє нещасне заміжжя. (Бідний мій Славінський! Така талановита людина і така, жалюгідна доля… Його зацькували ці нелюди, і тепер його нещасний прах покоїться на білоцерківському кладовищі…)
Часом у її серці прокидався жаль до цієї самотньої спустошеної людини. «Це ж мій рідний батько, – блискавкою проносилося в голові. – Як турботливо і ніжно доглядає він мене зараз, немов надолужує втрачене». Але нараз перед очима поставали ріки людської крові, що пролилися не без допомоги цього, на перший погляд, лагідного старого.
