Діти Яфета - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (читать книги без сокращений .TXT) 📗
Усе ж не в чисте поле їдете, — говорив Скоропад- ський неспішно, мов перед тим, як вимовити слово, сперш приглядався до нього придирливо, а чи таке воно, чи потрібної масті, і ця неспішність та душевна певність додавали казаному ваги. — У Відні, так уже судила історія, чимало нашої інтелігенції осіло, людей з міцним українським стрижнем, що гурту тримають- ся років сорок, напевне, з часу заснування там сту- дентського товариства «Січ». Бо в нас тут у кожного своя теорія, яка обов’язково чубиться та суперечить іншій, але кожен із затятістю правовірного мусульма- нина істинною числить тільки свою… Бідний Олександр Македонський вкупі із Чингіс-ханом без теорій будували свої великі держави.
Не скажіть, — засміявся Липинський. — Чингісхан, розуміється, не заглядав до енциклопедій, не писав статей до політичних часописів. Але він мав ясну теорію з державного будівництва — теорію, вироблену тодішньою монгольською інтелігенцією. Ця теорія за підвалини держави брала релігію і кочів- ну, військову аристократію.
Погодьтеся, що в нас забагацько того, як у при- казці мовиться: той в ліс, інший по дрова, — не змінив гетьман тону, хіба сум легкою тінню десь промай- нув. — Одні надто в соціалістичній утопії, даруйте, втопилися, навіть доволі вдумливі люди… Он Сергій Єфремов про мою «Грамоту» від 29 квітня каже, що то недвозначний документ реакційного курсу, а Володи- мир Винниченко зовсім рубає з плеча: це просто вакха-
налія клясової помсти. Другі з іншого боку лаштують- ся стати правовірнішими від пророка Магомета. Була вчора в мене делегація щирих по-своєму людей…
І Скоропадський оповів той випадок:
Що привело добродіїв? — з двома із них уже давно зазнайомився.
Як то ви, пане гетьмане, досі терпите той пам’ят- ник святому Володимирові, що на Володимирській гірці стоїть?
А що ж там не так? — чудуюся. — Скульптор відомий, а Володимир є нашим святим.
Володимир то наш, але пам’ятник зовсім не наш, знищити його треба.
А то з якої нагоди?
Святий Володимир був українцем, без бороди, тільки з вусами, а цей з бородою.
І така переконаність у них в очах, несхитна й незрушна.
Знаєте, панове, — силюся заспокоїти. — У нас ще стільки діла, доки Україна стане цілковито укра- їнською. Поки що немає часу цим зайнятися. Обіцяю вам, що коли вже все буде зукраїнізоване, то я, як останню крапку, поставлю інший пам’ятник. І буде в нас святий Володимир цілковито зукраїнізованим — тільки з вусами, зовсім без бороди.
За всю оповідь про негаданих тих кумедних відвіду- вачів Скоропадський не всміхнувся ні разу, хіба погляд якось потвердішав.
Каша не лише в нас тут кипить та парує, диво- вижна мішанина і розгул крайнощів. Вистачає, нівро- ку, кругом тої каші. тільки один нагадаю напрямок… У Криму довершити з толком слід — бригада Натієва, полки Болбочана, Петріва, Сікевича, Болдирєва, Алмазова і Січові стрільці сперш у наступ пішли при- стойно…
Павло Скоропадський згадав листа, недавно одер- жаного від ерцгерцога Вільгельма Габсбурга, що був з Січовими стрільцями. Ерцгерцог писав про бригаду Натієва. «Вона дуже гарна, — йшлося в листі. — Вона хоробро билася проти большевиків, і дисципліна у ній міцна, офіцери — культурні люди, і що дуже дивно — всі українці». Попри те, що ерцгерцог одягався в національні однострої, говорив лише українською і називав себе Василем Вишиваним, гетьман до нього ставився стримано, як і до Натієва. Лист ерцгерцога потішив Павла Скоропадського, хіба шкрябонуло млосно, мов ложкою по стінці порожньої каструлі, оте
«і що дивно — всі українці».
Ніяка кішка не здатна так химерно заплутати клубок ниток, як заплутано в нас у Криму, — помов- чавши хвилю, провадив гетьман. — На перший погляд, той Крим далеченько від Відня, куди їдете. Але… у міністерстві закордонних справ Німеччини тепер сплять і бачать у сні там свою «Ніццу», утворен- ня державне з німецького анклаву. Те негайно викли- че обурення та демарші в австро-угорській столиці — тут вам, як мовиться, і карти в руки. Гадаю, на цих суперечностях та протиборствах зможете вдало зігра- ти. Тим паче Туреччина своєю чергою хотіла б на півострові встановити ханаат чи приєднати його, а з Туреччиною також матимете клопіт у ратифікації Берестейської угоди. То ж бо найперший ваш голов- ний біль найближчим часом. До слова, з того заплута- ного і переплутаного клубочка вилізає та шмотається ще не одна ниточка. Кримськотатарське населення по-своєму ставить питання, німецьке командування присутніх в Криму їхніх частин дозволило склика- ти курултай, створений уряд Сулькевича відновив дію законів Російської імперії, більшовицька Москва,
між тим, собі руку простягає до Криму і флоту, а за флот Німеччина обіруч чіплятиметься…
На завершення Павло Скоропадський ще докинув наче між іншим:
Можливо, менше вам доведеться мати справу з французами та англійцями… Але їхній погляд у наш бік, як говорили ми з вами минулого разу, на жаль, досі кривий.
Минулого разу наводили слова французького кон- сула Еміля Енно:
Україна не мала ніколи своєї історії, ні націо- нальної окремішності. Її створили німці. Уряд Скоропадського, як германофільський, має бути злік- відований.
Англійський представник і собі долучився, доволі зіспіваний вийшов дует:
Україна є частиною Росії... Україна ніколи не була державою і не може претендувати на визнання її державами Антанти.
В англійця у теці з документами лежав меморандум від білого руху про те, щоб Антанта не визнавала Україну, мало того, настійно радилося вислали вій- ська для її окупації.
А зі Сполучених Штатів, з-за високих океанських хвиль, ні в який дужий бінокль не розгледіти тої укра- їнської мороки. Та й навіщо, яка потреба, досі тут їх капітал ще не заробляв. Не вартує тому мізки зайвими клопотами забивати, найпростіше годиться рішення: створити Великопольщу та Великоросію коштом українських земель.
Кривий той погляд Заходу випрямиться ко- лись, — посміхнувся наприкінці Скоропадський. — Ще й очима кліпати доведеться…
8
Крайні будівлі Відня, наче у виглядці, бачать себе в розкішних водах розлогого Дунаю. Інколи видавало- ся, що й те відображення пливе разом з голубими вода- ми, тихо зблискуючи вікнами чи переливаючись від
жовтої та червоної черепиці; парки змінюють житлові квартали, за якими знову ж вишумовує паркова зелень, модерні нові будинки аж ніяк не сваряться з давніми й величними палацами, змурованими з любов’ю та втіхою умілими руками будівничих поза- минулих століть, — ті палаци дивляться на новачків без зверхності й погорди, проте з належною гідністю, що завше знає собі ціну.
Весняними прудкими хмарами пропливали віки повз собор Святого Штефана, старіли й відходили люди та держави, а собор собі все гарнішав, багатшав на вітражі та скульптури, що їх відразу визнавали сві- товими шедеврами; видавалося, як не вельми вже поспішати, постояти якусь хвилю і прислухатися, то можна почути у замку Шонбрунн відлуння ноктюр- нів, які Моцарт, різким порухом голови поправляючи перуку, колись грав для Марії Терези…
Ще недавно неспішні віденці повагом шелестіли зранку газетами, байдуже пропускаючи статті балаку- чих політиків, а спинялися лишень на сторінках, де видрукувані репертуари театрів.
То зовсім нещодавно було, однак тепер знекровле- ний і втомлений Першою світовою Відень змінювався на очах у В’ячеслава Липинського. Ні, замки й собори так само з достоїнством, з почуттям незмінним власної величі дивилися на метушню людського мурашника на старовинних вулицях. От тільки в тої мурашні не від паркової зелені залягають на лицях, на запалих щоках похмурі тіні, то від голоду більшають, важ-
