Не вбивай - Лепкий Богдан (книги онлайн бесплатно серия TXT) 📗

— Нелегка річ робити щось проти волі панів і вельмож польських.

— Треба робити те, що інтерес державний велить. Кожний пануючий зрічеться частини, щоб цілість скріпить. Це — конечність, і годі.

— А ваша милість частини не зрікаються.

— Бо мені невільно. Це ж українська земля. Я чужої землі не домагаюся, навіть найменшого шматочка, ні!

— А що ж вашій милості дає цар Петро? — спитав нараз, не без хитрості єзуїт.

— Власне тому, що дає не те, чого мені треба, я хочу балакати з Карлом і Станіславом. Мені як гетьманові Мазепі нічого більше й не треба. Як бачите, я собі не менший пан від якого там короля і не бідніший від жадного з них, але для ідеї державної і ради культури європейської зважуюся на гру, в котрій можу втратити все.

— Того ніколи не буде. Карло побідник, Карло герой, на його дивиться весь світ.

— А воєнне щастя, отче ректоре? Невже ж Олександер Македонський, Ганнібаль і Валлєнштайн це не герої? А що сталося з ними? Eventus belli semper dubius est [4].

Балакали no-лати нськи, але так легко й живо, ніби це була їх спільна, рідна мова. Один на другого дивилися з-під ока. Оба мали за собою школу й досвід. Єзуїт балакав майже шепотом, але так виразно, що можна було кождий звук почути, зате не чулося того чуття, з котрих звуки людської мови виходять і забарвлюються ним.

— Ваша милість, — почав єзуїт, — можуть бути впевнені, що нема такого аргументу, якого б я не вжив у користь милості вашої, вважаючи себе його милості послом і адвокатом. Але ж признати годиться, що також контрагенти наші не оставалися в довгу, їх контраргументи зневолювали мене з офензиви переходити в дефензиву. Але оружжя я все-таки не склав і не складаю, сподіваючися, що ваша милість, як вельми досвідчений політик, поступлять дещо зі своїх постулатів, деякі з них переведуть під рубрику дезідератів, противна сторона також піде на компроміси, і почин наш увінчається успіхом ad maiorem Dei, et magmficenriae vestrae.

Гетьман глянув у хитрі очі свого гостя і заперечив головою:

— Отче ректоре! На довгі торги в мене часу нема. Земля під ногами горить. «Hannibal ante portas!» [5] Як людина начитана в істориках грецьких і римських, а також знаюча пізніші аннали й volumina legum [6], зрозумієте, venerabilis pater [7], що за що-небудь я певної теперішності за непевну будучність не проміняю. Краще живий хорунжий, ніж. умерший сотник. Мої бажання мінімальні.

— А максимальні, милосте ваша?

— Максимальні — це те, до чого, безперечно, всякий народ має природжене право і чого, певно, може, й у недалекій будучності, будуть добиватися освідомлення одиниці і цілі народи, — ніким і нічим необмежена воля… Але скажіть мені, яке становище Карла?

— Становище Карла?

— Так. Його до мого проекту. Єзуїт зморщив чоло. Під напором того несподіваного питання думка його стала зі здвоєною скорістю працювати.

— Його милість Carolus rex, не можу затаїти правди, рад довести до згоди.

— Рад. Ось і бачите. На його я числю. Сподіваюся, що цей молодий, геніальний чоловік зрозуміє моє важке положення і не допустить до довгих торгів, котрі, як самі ви бачите, вести дуже важко й дуже небезпечно. Граюся з огнем, між мечами танцюю, як сновида, по кришах височезного будинку ходжу. Один нерозважний крок, і — все пропало…

— А релігійне питання? — так само несподівано спитався єзуїт.

Гетьман, не гаючись, відповів:

— Ви знаєте, як я ставлюся до нього. Толеранція, отче ректоре, це мій ідеал. Насильним ширенням якоїсь віри і опресією супротивників релігійних слави Божої не умножимо. Середньовічні практики релігійного питання не розв'язали, видно, треба вирішувати його іншими способами, а саме — свободою слова й совісті. Нехай духовні, сповняючи пильно й совісно свої обов'язки, воюють не мечем, а словом Божим.

— А якщо нам не дозволять сповняти своїх обов'язків?

— В державі, котрої я буду головою, насильства нікому не дозволю чинити.

Пізно в ніч продовжалася розмова в гетьмановій відпочивальні, а царські шпигуни, здалеку підглядаючи його мешкання, дивувалися, який там спокій.

— Мабуть, Мазепа дійсно хорий, — казали, відкладаючи свою працю до завтрашньої днини.

ВІД'ЇЗД

Ніби крізь сито, цідився весняний, теплий дощ. Дерева і корчі, повні зеленого листя, понамокали й понависали і здалеку виглядали, як стіжки, копиці сіна, як гори. Зі стріх і з дахів спливала струйками дощівка. Вулицями шуміли потоки, забираючи з собою весь бруд і нечистоту, нанесену кіньми й людьми. Одних і других було на таке мале містечко, як Жовква, аж забагато.

Ще не світало. Без годинника годі було вгадати, яка тепер година, ані ніч, ні день. Та хоч так рано, Жовква будилася зі сну. Блимало світло по хатах, козаки напували коней, салдати прокльонами вітали день.

Нараз засурмлено в труби і заграли козацькі литаври. Вулицями, як тіні, помчали їздці і побігли піші. Міщани виходили на ворота і до хвірток.

— Бувайте здорові! Не поминайте злом!

— Їдьте здорові, най вас Бог провадить!

Навіть до непрошених гостей привикнеш. Нарікав, як прийшли, і жалуєш, коли відходять. Все-таки свої люди, хоч і з таких далеких сторін. Тою самою мовою говорять, так само Бога хвалять, — козаки.

І не одна дівчина притулилася до вишні в садочку, і як вишнею вітер, так нею хитав жаль, і як з вишні дощ, так з її очей на траву скапували сльози… Поїде, і, може, не побачаться більше. Така велика тая Україна, такі непевні часи! Як пес за возом, побігла б за козацьким табором — куди він, туди й вона; так не пускають. Тут батько й мати, а там старшини. Така-то вже наша нещаслива дівоцька доля. І без кохання годі, і з коханням важко.

Заграли дзвони, й заревли на північ від міста гармати. Пролетів кінний козацький відділ, і заторохтіла ошклена карета. Мешканці Жовкви прожогом метнулися з хат. «Гетьман їде! Гетьман!»

Кланялися і повними смутку очима відпроваджали карету.

Відколи гетьман до Жовкви приїхав, москалі трохи присмирніли. Міщани до гетьманської канцелярії жалуватися ходили, і гетьман уймався за ними. Декілька салдатів таки гостро покарали, відрізуючи уха й носи або пропускаючи крізь вербову алею чи там крізь шпіцрутени. Якщо жалоби не помагали, то за покривдженими жовківцями ставали їх нові знайомі, козаки. Щонайгірших пакісників закатруплено за містом так, що й дійти було годі, хто й коли це зробив.

Тепер жовківці поспускали носи, бо їх протектор вертав на Велику Україну.

Гетьманський ридван котився на північ.

Поруч гетьмана сидів Ломиковський, напроти Орлик.

Ридван великий і вигідний, як хата. Дорога нерівна й болотниста, ридван хитався на ремінних пасах, і, ніби колиска, колисав їх до сну.

Ломиковський позіхав, Орлик рукою загулював уста, щоб гетьман не бачив, що він не виспався.

По гетьмані не пізнати втоми. На його блідім обличчю вицвітали легкі рум'янці, в кутиках уст таїлася злобна усмішка, в очах огники грали.

Як минули останню хату і з садків виїхали на поле, гетьман рукою показав наліво.

Ломиковський і Орлик зазирнули в вікно. Кількасот сажнів перед ними щось мріло, суєталося, шуміло, ніби хмари, ніби дими, ніби ліс двигнувся з місця і йшов. Козацьким очам неважко було пізнати — військо!

— Бачите, панове?

— Бачимо, милосте ваша!

— Москалі з почестями випроваджають мене.

— І Ганського полчане з ними.

— Бо Ганський до москалів пристав. Підлабузнювався світлійшому, гадав, що мід лизати піде.

— Скуштує він московського меду! — завважив Ломиковський. — Я тому Ганському здавна не вірив.

— Чимало таких. Але не гадаю, щоб він там великої слави зажив. Його полк без дисципліни. Не знаю, чи втримає його в руках.