Криївка - Вільчинський Олександр (бесплатные полные книги .txt) 📗
Мені навіть тепер ще хотілося перед ним похвалитися про той свій новорічний похід, але щось мене стримувало. Може, те, що Славко міг мені, як членові організації, заборонити туди без його дозволу показуватися, а я від своїх планів відмовлятися не збирався…
– Тримай! – тим часом він нагинає ще одну ліщину, ще рівнішу, ніж перша, і показує мені притиснути її верхівку, а сам городником так само вправно двома косими ударами зрубує, а потім так само обцопує гіллячки.
А поки дійшли до криївок, він знайшов ще дві ліщини, так само вирубав і тепер ніс їх усі на плечі, зв’язавши перевеслом із хопти.
– Дві – тобі, дві – мені. На літо треба зробити нові вудки, – це з уст Славка лунає як наказ.
Ми ще не знаємо, що цього літа нам за винятком двох разів, та й то одного разу все зіпсував дощ, а іншого – рибний сторож Михтон, так і не вийде разом порибалити. Як і того, що після погоні за нами Михтона, коли Славко скомандував: «Вудки – у воду!» – я свої, дурний, таки кинув подалі в рогозу і більше їх не бачив…
– Ось тут ми пасли корову, і дід показав мені їх, – киваю я на зарості кущів прямо перед нами, з дороги не одразу й помітиш, що там вирви на місці колишніх криївок.
Коли Славко уперше, правда, йшлося про ті, що у Чорному Лісі, якось сказав, що це криївки Української повстанської армії, то ми навіть здивувалися. Найбільше здивувало словосполучення «повстанська армія», бо дід казав, що у криївках сиділи «хлопці», а баба, та й інші, називала їх «бандерами»…
– Проти всіх окупантів, що неясно? – пояснив Славко. – Німців, що прийшли замість руских, і поляків, що хотіли тут свою Польщу від можа до можа, і проти руских, що прийшли на зміну німцям…
– А де ж вона зараз? – запитав тоді малий Грицик.
– Коли боротьба стала безнадійною, хлопці просто розійшлися хто куди, багатьох перебили і пересадили…
– То хіба бандери не одне й те саме? – Грицик, як і я, також не одразу розуміє.
– Бандерівці, або бандери, як у нас кажуть, то лише частина з них. То вже між собою вони ділилися на бандерівців, мельниківців, бульбівців. А у Кіптисі, наприклад, стояли яворенківці. Яворенко взагалі нікому не підкорявся, а все разом – це і була повстанська армія, – підсумував Славко і тоді ж узяв із нас слово тримати усе це за зубами.
Кожен із нас таке слово дав, хоч ми ще тоді не розуміли, чому така таємничість, бо ж про бандерівців і мельниківців, і навіть яворенківців, усі й так знають, як і те, що про це не можна говорити у школі…
На той час для мене найбільш загадковими залишалися «бульбівці», але слово мені сподобалося. І коли пізніше одного разу ми вирішили поділитися так само між своїми хто за кого, то я, не вагаючись, вибрав собі «бульбівця». Славко одразу назвався «мельниківцем», але ним так само хотів бути і Рудий. Він від «бандерівця» трохи крутив носом, хоча потім погодився.
– Бандери у нас кожуха забрали! – буркав Володька. – Баба розказувала, а потім прийшов гарнізон, шукали за бандерами і бабу били…
– То могли бути ті ж самі гарнізонники перевдягані, а не бандерівці, або у твоєї баби було багато кожухів, бо останнього свої у своїх не забирали… Чи тебе у «стрибки» записати? – засміявся Славко.
«Стрибки» тоді у нас вважалися і справді чимось смішним. Коли дід нам колись про них згадував, то показував на стару стодолу, бо вона від соші і за нею добре ховатися. То я так і уявляв, як вони із-за тієї стодоли постійно вистрибували.
Ну, а малому Грицику залишився «яворенківець». Якраз на всіх і вистачало…
Тоді ж під час нашого першого весняного походу на Матівеччину, коли ми порівнялися із криївками, Славко одразу пірнув у кущі, я – за ним. Усього було дві ями, із кожної з яких на два боки вели виходи, порослі кущами і травою рівчаки. Одна із ям, та, що ближче до дороги, була густо заросла колючим терном, упереміж із черемхою та глодом, і ми туди не лізли. Зате в іншій знайшли ще зовсім свіжу лисячу нору й оглянули її ретельніше. І нору, і саму яму на місці колишньої криївки.
– Шкода, трохи задалеко від села, – Славко бере у мене городника й починає розгортати вириту лисами ще свіжу землю, ба навіть глину, лиси дорили аж до глини. – А то можна було б відкопати…
– Краще водою залити, тоді самі повилазять, – я спершу не розумію його наміру, вважаючи, що він має на увазі лисів.
– Та ні, лисиці самі повтікають, якби ми почали тут… Але ж задалеко лазити сюди через півлісу, – бідкається він.
У виритій лисами землі був лише засохлий лисячий кал.
– Ну, а якби зараз вовк? Що б ти робив? – раптом заглядає позад мене Славко, начеб і жартома.
– На дерево?.. – так само жартома кидаю я йому.
– Як? На яке дерево? – оглядається Славко.
Я так само оглядаюся й обираю дещо похилу ворвулисту липу метрів за десять від нас, єдине дерево, на яке я тут і справді міг би ще вилізти. Хоча хтозна, якби й справді вовк, то з переляку я, може б, виліз на будь-яке.
– Не встигнеш, – наче читає мої думки Славко.
– Встигну…
– Е-е! Не встигнеш.
– А ти б що робив?
– Ясно, що, – начеб дивується він уже самому запитанню. – Треба стати на чотири лапи й гавкати та гарчати…
– А ще краще нявкати, – додаю я. – Наче великий кіт…
– Нявкати. Можна й нявкати, вовки великих котів навіть більше бояться, – погоджується Славко.
Проте я в душі навіть дещо розчарований, що це виглядає не як справжня перевірка, а просто як жарт.
– Але ж у нашому лісі вовків скільки уже як нема? Років сто, – питаю й сам собі відповідаю.
– Буває, забігають із Шумських лісів, – понуро додає він.
– Баба казала, що на них ями копали, бо вони могли стіну продерти й овець покрасти… Хліви ж тоді плели з лози й обмащували глиною, казала, що колись на долині біля Шустака один такий вовк попався, – починаю я, але Славко, звісно, також не раз чув ту історію.
– То ти не приплітай, баба казала, що лише чула, що колись таке було, ще як малою була, то таке переказували, – бере він, патика й кидає у напрямку тої ворвулистої липи, на яку я йому показував.
– А я що, хіба не те саме казав?
– Не те саме, – буркає Славко. – Все, пішли звідси, – каже він, нарешті, сам.
Важливо, що сам, бо минулого разу, ще взимку, коли ми також удвох ходили зривати браконьєрські сільця у соснині і він хотів дійти аж до Чорного Лісу, я перший почав казати, щоб вертатися, бо ще не встиг наполоскати картоплі і мама буде сваритися. І з отого: «Що, мама буде сваритися?» – він потім ще довго насміхався.
Тепер же, коли ми повз Зарізаного верталися із Матівеччини, Славко розвивав іншу тему, мовляв, треба хоча б один раз у житті переночувати в лісі, і що цього літа ми мусимо це зробити, всі разом. Піти звечора, а вернутися зранку, і щоб ніхто цього не помітив, «навіть мама». На останньому, я це розумів, він наголосив особисто для мене. Питання лише – з вогнищем чи без?
Деякий час він вагався, а потім вирішив, що все-таки краще без, бо вогонь нас може видати…
А лісових квітів для мами через Славка я так і не нарвав. Спершу не хотів, аби він насміхався, а потім, коли на Позіхайлі ми розійшлися і він далі до себе пішов напряму через Попову Гору, то просто забув. Згадав, але запізно. Аж на межі, коли мама вже побачила мене із садка і помахала рукою, щоб я так прямо із городником і йшов до неї.
Пізно ввечері я записав у щоденнику: «Перед сном вийшов на подвір’я… Повітря війнуло нічною свіжістю, непізнана глибина зоряного неба розбурхувала думки… А ніч навколо чудова! Повний яскравий місяць сяє своїм срібним світлом, навкруги тихо, лише з тракторної бригади долітають переривчасті відгомони, а час від часу навіть звуки гучномовця, бо ж іще нема дванадцятої і радіо працює… Така ясна ніч, нагадується пісня:
Перед сном, як завжди, зігрівши місце під ковдрою, тягнуся за книгою. Цього разу – це «Правда і кривда» Стельмаха. Мені подобаються в ній описи природи. Читаю, аж поки не зморить сон».
