З історії релігійної думки на Україні - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги без регистрации TXT) 📗
28
річ — фетіш або бог («святий коровай»), що стверджує і благословляє подруже; діжа де він розчиняється і віко, що його накриває підчас таємничого «росту» грають тому також дуже важну ролю у весільних церемоніях, як приналежнос- ти сього домашнього бога. Так само огнище — піч, котрій молода, приходячи до свого нового дому і роду, перш над усе подає в жертву курку. Поріг, що відмежовує житло родини від чужих, неприязних сил, і сволок що держить над нею захист — всі сі приналежности домового життя дуже інтересно виступають в символіці весільного обряду, як найважнійшого святочного акту родового життя і сільськогосподарського побуту.
Дуже інтересні прояви примітивного мишлення заховались також в похороннім обряді: напр. обрядові поклики до мерця, аби вернувсь, проби його оживити, охоронні заходи, щоб забезпечити життє живих від яких небудь шкідливих вчинків з боку помершого, не перешкодити його повному зотлінню і под. Але над всім сим нема тут місця спинятись докладнійше. Хочу ще тільки звернути увагу на деякі загальні риси сього старого релігійного світогляду, як він відбивається в отсій обрядовости, по можливім відчищенню її від пізнійших християнських додатків і змін.
Мітольог'ічие мишленнє його не визначається ні силою ні яскравістю. Релігійні образи не скристалізувались. Догматична сторона слабка. Натомість досить розвинена поетична символіка і моральна сторона релігійного почуття. Святочний, себто підвисшений релігійний настрій виявляється перед усім в оживленню колективного почуття, солідарности роду — що з упадком родового укладу заступається сусідством і громадою, а християнська мораль дає нові ідеї, переносячи сей обовязок святочної щедроти і учинности на людей убогих, церковних і т. д. З другого боку, з розложен- нєм роду почуттє морального обовязку концентрується в рамцях патріархальної родини, що стала господарською одиницею, розвивається сильна і імперативна мораль родинна. В сім вплив нових форм господарства — пановання в нім
29
рільництва. Під його впливами з старої обрядовости до нас дійшло головно те, що найтіснійше звязалося з хліборобським господарством, цінилося з сього становища, і через те найкраще витримало натиск нових релігійних понять та скомбінувало їх з собою.
Переходимо тепер до них.
ХРИСТИЯНІЗАЩЯ РУСИ.
Повернім іще до чорноморського розселення. Вище було одмічено, що пожиттє між гелєнізованою та романізованою людністю, особливо по містах, служба в наємних полках, що заводили собі ріжні володарі, купецькі подорожі і навіть воєнні, сухопутні й морські напади на сусідні краї, від самого початку українського розселення давали богато нагоди знайомитися з ріжними релігіями і сектами. По римсько- візантійських 1 містах панувала офіціяльна ортодоксія. Поти тримались аріянства. З малоазійських міст напливали кольонії Вірмен з їх конфесією, дещо відмінною від офі- ціяльної візантійської. Між ріжними вільними й невільними пересельцями з передньої Азії були поширені ріжні дуалістичні секти іранського походження (так звані маніхейські та павлікіянські). Не бракувало певно і Несторіян, що загніздилися в Перськім царстві. З полудневого Кавказу успішно поширювалось магометанство. Юдаїзм був прищіп- лений дворови й аристократії Хозарської орди, що якийсь час тримала під своїми впливами або й зверхністю східні части нашого розселення. Сі ріжні доктріни, більш або менш свідомо, втягали в круг своїх впливів також і наших людей. Звісна літописна лєг'енда про посольство до Володимира від ріжних вір: жидівської, магометанської, римської і грецької, незалежно від своєї фактичної вірности чи невір-
1 Візантійська доба рахується від VI віку, що перед тим се вважається ще Східнім Римським цісарством, але я називаю візантійським грецький світ і з-перед VI в.
ЗО
ности, зісталась відгомоном ріжних заходів коло притягнення до своєї віри нашої людности. Дійсно, маємо звістки про місію католицьку до кн. Ольги, про побут на дворі Володимира, звісного місіонера Войтіха Адальберта і под. Але найбільшу енергію і запопадливість коло защіплення Руси своєї віри виявив уряд візантійський, сподіваючись тим способом не тільки зробити кінець її нападам на візантійські землі, але й узяти під свої впливи і в тім мав успіх.
Можна думати, що такі заходи робились уже підчас перших звісних нам переговорів, в 830-х рр., та про них ми не маємо ніяких подробиць. Але що при переговорах, поведених з Русию, після голосного нападу її на Царгород в 860 р. була вислана місія з релігійними завданнями, се нам звісно на певно. Здогадно, але не без правдоподібности її ототожнюють з місією св. Кирила до Хозар, оповідженою в т. зв. панонській лєг'енді про Кирила і Методія. Певно в кождім разі знаємо, що візантійський двір не пожалував засобів, ні богатих дарунків в золоті та ріжних дорогоцінних візантійських виробах для «руської старшини», і місія осягнула визначні успіхи: не тільки уложено з Русию користні для Візантії трактати, але й охрещено богато старшини (при сім оповідається легенда, нераз повторювана в церковній літературі при ріжних оказіях: щоб переконати своїх руських слухачів в святости християнської віри, грецький проповідник на їх очах вложив євангеліє в розпалений огонь, і коли книгу потім винято з огню цілою, се чудо зробило таке вражіннє, що богато Руси охрестилось; маємо сю сцену представлену на візантійських мінятюрах). Для охрещених настановлено єпископа, себто положено початок руській церкві. Стільки кажуть сучасні візантійські джерела.
На місці про се не лишилось сливе ніякої традиції, хіба що неясна память в згаданій церковній уставі Володимира про початки київської єрархії за часів патр. Фотія — сучасника тої місії 860-х рр., та християнська церква на гробі київського князя Аскольда. Що діяльність місії розвинулася в Київі, і тут мав пробуток той поставлений нею єпископ,
31
в сім майже нема сумніву. Але в Київі не лишилось памяти про се. Знаємо тільки, що в першій половині Х-го віку в Київі було вже чимало християн в вищих тутешних кругах: серед дружини і княжого двору. Бачили ми, що трактат з Візантією 944-го р. спеціяльно рахується з християнською частиною «Руси» й уставляє для неї окрему процедуру заприсяжання трактату в київській церкві св. Ілі, окремо від Руси поганської. Княгиня Ольга, що скоро потім стала рег'енткою Київської держави, вела зносини з католицьким німецьким двором і православним візантійським в церковній справі і в тодішній емуляції церкви східньої і західньої прилучилась кінець кінцем до східньої грецької. А її внук і вихованець Володимир, поставивши своїм завданнєм скріпити свою княжу власть повагою і блеском Візантійської імперії, рішив положити основою свого княжого авторітету теж візантійську церковність, котрою підчеркувала свою святість і божеське походженнє влада імперії. За її прикладом він зробив візантійське християнство державною релігією Руси і наказав підданим хреститись.
Як бачймо, візантійська церковність мала змогу здобути собі до того часу прихильників і вірних не тільки на чорноморськім побережу, але і в головнійших центрах північної України. Але з перших 150—160 літ після Фотиєвої місії ми зовсім нічого не знаємо про сю руську церкву. Перші принагідні звістки про руського архієпископа в Київі походять доперва з часів по смерти Володимира — хоча джерела дуже близькі до нього часом, говорять в дуже сильних виразах про його енергійні заходи коло християнізації Руси й організації церкви. Київська літопись, котра так величає сі його заслуги, про київську митрополію починає говорити тільки від засно- вання Ярославом нової київської катедри св. Софії та його заходів коло розвитку освіти і книжности, після закінчення усобиць, що виникли після смерти Володимира.
Така маломовність про початки Руської церкви тої самої літописи, яка так богато уділяє місця, як раз церковним справам в пізнійших часах, виглядає дуже дивно, і дослідни-
32
ии ломили собі голови, шукаючи правдоподібного пояснення сеї мовчанки. Висловлялись здогади, що, мабуть, в перших початках Руської церкви були якісь обставини неприємні для царгородського патріархату і його поставленників на Руси. Патріархат стремів до того, щоб поставити Руську церкву, себто київську митрополію, в повну і абсолютну залежність від себе, і се йому в другій половині XI віку вдалось вповні, як побачимо. Отже деякі дослідники здогадувались, що коли се патріархатови вдалось, з київської літописи, під впливом митрополитів Греків та їх прихильників повичеркувано все, що говорило про инакше становище Руської церкви в часах попередних. Одначе сьому здогадови противиться се, що в літописи в цілости зіставсь якраз факт, який дуже проречисто говорив про змагання до єрархічної незалежности від Царгороду, батька династії і прославленого патрона церкви Ярослава: розумію поставленнє з його волі митрополитом Іларіона собором місцевих єпископів в 1051 р.
