Таємниця двох океанів - Адамов Григорий Борисович (прочитать книгу txt) 📗
Сад жив і ховав у собі — в своїх ущелинах, тунелях, гротах, великих і маленьких печерах, у сплетіннях своїх стовбурів і гілок — велике кипуче життя. Хмари блискучих, ніби вилитих із строкатого різнобарвного металу риб носилися, як тропічні птахи в кораловій хащі. Красиві прозорі рачки лазили по гіллю. Численні червоні, жовті, оранжові морські зірки повільно пересувалися по дну, по скелях, по коралових стовбурах, підтягувалися присосками своїх м'ясистих ніжок-променів до найближчих предметів.
Різнокольорові офіури, родичі морських зірок, з довгими тонкими, гнучкими, як батоги, променями майже переверталися на кораловому мосі, шукаючи здобич. Чорні морські їжаки з розсіяними по всьому круглому тілу блакитними цяточками повзали всюди. Полчища найрізноманітніших черепашок і морських слимаків місцями зовсім устеляли дно і кораловий мох. Яскраві пучечки і ажурні гілочки зябрів трубчатих черв'яків виглядали з їх тоненьких трубочок. Міріади крихітних різнокольорових і блискучих рачків, черв'яків, морських павучків, слимаків повзали, стрибали, вибігали і знову ховалися в маленьких щілинах, ямках і тріщинах, серед барвистої розкоші.
Застигнувши на місці, Павлик дивився широко розкритими очима на цю феєрію, на це беззвучно кипляче життя. Але зовсім близько від нього, при першому його грубому вторгненні, все це життя вмить завмерло, заховалося, зникло. Закрились коралові квіти, втяглися всередину їхні пелюстки, поховалися в глибині хащі крихітні рибки, черв'яки, павучки. Сіра, безбарвна, мертва пустеля оточувала Павлика.
Він підняв голову і над собою біля стрімкої скелі побачив зграю великих риб. Це були скаруси — риби-па-пуги. Краса і гармонія їх розцвітки могли захопити най-суворішого цінителя живопису. Природа, здавалось, використала всі кольори, всі відтінки і тони, які тільки можна було знайти на її багатій, невичерпній палітрі фарб. Краса найяскравіших тропічних птахів поблякла б перед фарбами цих морських папуг.
Риби-папуги висіли головами вниз, тихо ворушачи сі-руватофіолетовими, в ніжних червонуватих цятках хвостами, облямованими білою смужкою. Вони ретельно об'їдали маленькими товстогубими ротами ніжні коралові віточки на скелі. Іноді одні з них з наповненими ротами довго і неуважно, як жвачку, пережовували їжу. Трохи вище Павлик помітив трьох крупних риб-папуг, оточених невеликою зграєю дрібних синьосмугастих губанів. Павлик одразу не зрозумів, що роблять ці губани навколо величезних, порівняно з ними, скарусів, які смирно висіли в воді, йому здалося спершу, що губани вчепилися в них з усіх боків і хочуть розірвати на частини. Але, придивившись, Павлик несподівано голосно розсміявся.
— Перукарня! Риб'яча перукарня! — вигукнув він, не маючи змоги втриматися від сміху.
Круглі голови папуг, їх щоки і зяброві кришки з щільною крупною, яйцевидною лускою були вкриті шаром білого коралового пилу. Здавалось, що товсті, розфранчені, виряджені, як на весілля, пани віддали в розпорядження прислужливих перукарів свої відгодовані, густо напудрені морди. Губани ніжно і обережно знімали цей кораловий пил з щік і зябрів папуг, своїх багатих родичів, і, мабуть, з насолодою поїдали його.
У сміх і вигуки Павлика, в безперервний потік українсько-російської лайки і обурених криків Скворешні під шолом Павлика увірвався голос зоолога:
— Чого смієшся, бічо?
І через хвилину мовчання почувся його тривожний оклик:
— Павлику! Павлику! Де ти? Де ти подівся? Павлик оглянувся. Він був сам. Заспокоєне його нерухомістю, знову розквітло і закипіло навколо нього життя.
Скільки часу він простояв тут, зачарований і закам'яніти, в цьому чудовому, невимовної краси саду? Хвилину чи годину? Де Арсен Давидович? Як знайти його тепер в цих хашах? Як вибратися звідси?
— Арсене Даниловичу! — тремтячим голосом послав він несміливий оклик в зелений безконечний простір навколо себе. — Арсене Давидовичу!
— Говори, Павлику! — почулася відповідь. — Говори, говори! Я слухаю! Де ти? Відстрой Скворешню. Він заважає.
— Я серед коралів. Я відстав від вас, Арсене Давидовичу… Тільки на хвилинку… Я не знаю, куди йти…
У нього скривилися губи, і він несподівано схлипнув.
— Бічо, ти тільки не лякайся! Стій спокійно, не сходь з місця. Я недалеко: ми, мабуть, тільки хвилин п'ять як розійшлися, не більше. Подивися навкруги, Павлику. Я йшов через корали прямцем. Подивися, чи не видно моїх слідів: зламаних гілок, кущів… Обдивися уважно, бічо.
— Та ні… Арсене Давидовичу, — тремтячим голосом сказав Павлик, безпомічно оглядаючись навколо. — Вони всі однакові, гілки і кущі. Вони всі ніби поламані… Ні… нічого не видно… Арсене… Арсене Давидовичу!..
Останні слова Павлик промовив майже пошепки, переривчастим голосом; становище здавалося йому безвихідним і далеко не відповідало розмірам Павликової мужності.
— Ну і це не страшно, бічо. Не бійся, голубе! Стій на місці і нікуди не йди. Я збігаю до Скворешні, допоможу йому, а потім — до тебе. Через п'ятнадцять-двадцять хвилин я повернусь.
— Гаразд, Арсене Давидовичу…
— Ти тільки стій нерухомо, і ніхто тебе не зачепить. На всякий випадок надінь рукавиці.
У Павлика стиснулося серце від цих слів.
— Добре, Арсене Давидовичу… на… надіну…
— Пам'ятай, як користуватися ними. Увімкни струм. Краще за все обіймай ворога обома руками, обома долонями, щільно… Я вже біжу до Скворешні, говорю з тобою на ходу і буду говорити, щоб тобі не було нудно самому. Якщо побачиш щось підозріле, скажи мені.
Поки зоолог продовжував розмовами розважати Павлика, хлопчик зняв згорток з пояса і пальцями, що не розгиналися від страху, ледве розгорнув його. В руках у нього опинилися дві білі гумові рукавиці не зовсім звичайні на вигляд: кожна складалася з трьох пальців — для великого, вказівного і одного спільного для решти трьох. На здутій долоні було видно випуклу металеву пластинку, а широкі довгі розтруби повинні були далеко заходити за кисті рук. Павлик натяг рукавиці на руки і пристебнув розтруби спеціальними кнопками до рукавів скафандра.
«Обнімай ворога обома долонями», повторив він про себе.
Він оглянувся навкруги. Він готовий був заплакати від страху. Які вороги? Хто вони? Це, мабуть, щось жахливе… Баракуда… Акула… Хто ще тут буває? Баракуда… Акула… Обняти акулу…
Майже не слухаючи зоолога, Павлик з завмираючим серцем слідкував за кожною тінню, що з'являлася вдалині, в зелених сутінках.
Пропливали то поодинці, то цілими зграями різнобарвні ніжно пульсуючі медузи. Мелькали риби, поблискуючи яскравими фарбами. Проносились величезними зграями маленькі крилоногі молюски з широкими плавцями і майже зовсім прозорими, тонкими і ніжними, як хрящ, черепашками. Креветки — граціозні і тонкі морські рачки — вправно полювали на них і зникали разом з ними. Вдалині промайнула голуба іскорка, стрибнула вгору, впала вниз, зустрілася з червоною, синьою, зеленою… Вже їх сотні, тисячі цих різнобарвних, як коштовне каміння, що стрибали вгору і вниз, у всі боки, іскорок. Ось уже все навколо посмуговано, списано мільйонами і мільярдами блискаючих і палаючих ниток і крапок. Ніби густий дощ із крихітних, пурпурних, сапфірових, ізумрудних, золотих іскор вихором носиться навколо. Це танець сафірин, крихітних рачків з ряду веслоногих.
Розкривши рота від захоплення, забувши про страх і самітність, Павлик дибився навколо, засліплений чудовим видовищем, машинально відповідаючи іноді на запитання зоолога.
Зненацька з піску на дні біля Павликових ніг звилося величезне чотирикутне створіння, оксамитовочорне, плоске, як залізний лист. В одному його кутку видно було велику розкриту панду, над нею, на горбочку, двоє палаючих очей. Два інших кутки хвилеподібно і швидко, мов крила, вигиналися. З четвертого кутка звисав тонкий, як батіг, хвіст з довгим шипом, що стримів догори. Це був скат. Він на льоту піймав рибу, яка пропливала надто близько від його сховища, проковтнув її і впав на дно. Там він швидко, в кілька прийомів зметнув хмару піску, і, коли вона осіла, скат зник під ним.
