Чорна Рада - Куліш Куліш Олександрович (библиотека книг .TXT) 📗
Як сказав, то паче іскру в порох укинув. Усі так і загорілись, бо міщане вже давно на городозе козацтво да на старшину важкім духом дихали.
— Е, пек же його матері! закричало десягеро разом. — Так ми тілько тоді кунпанія кармазинам, як треба виручати їх із-під кормиги лядської?
— Пхе, — каже господар, — якого ж чорта нам коло них панькати?
— К дияволу кармазинів! — загукала громада, роздрочившись, як бугаї. — Вони тілько вміють бряжчати шаблями; а тоді де були сі брязкуни, як безбожний Радзівілл загуркотав із гармат у городські ворота?
Закипів же й Шрам, почувши такі речі.
— А ви ж, — каже, — прокляті салогуби, де тоді були, як ляхи обгорнули нас під Берестечком, мов горщок жаром? Де ви тоді були, як припекли нас з усіх боків, що_ трохи не половина війська википіла? Ви тоді бряжчали не шаблями, а талярами да дукатами, що понабирали од козаків за гнилі підошви да діряві сукна! Га! А Радзівілл прийшов, так ви, окаянні, не одвітовали йому й разу з гармати! Плюгавії страхополохи! Оддали самохіть Радзівіллові місто і, як тії баби, заголосили: "Згода!"_ Як же запалав Київ да почали литвини душити вас, що овечок, так хто підскочив до вас па підмогу, коли не козаки? Бідолаха Джеджелій із жменею тих сіромах улетів у Київ, як голуб у гніздо за шуляком; а ви підперли його, зайці нікчемнії? Дурень покійник був! Я не Литву, я вас би сік да рубав, бісові діти! Я вас навчив би боронити, що одвоювали вам козаки!
— Який гаспед одвойовував наше добре, опріч нас самих? — кричали міщане.Одвоювали козаки!.. Та. _хто ж були ті козаки, коли не ми самі? Се то тепер, з вашої ласки, не носимо ми ні шабель, ні кармазину. Козацтво ви собі загарбали, самі собі пануєте, ридванами їздите, а ми будуй власним коштом стіни, палісади, башти, плати чинш, мито і чорт знає що! А чом же би і нам по козацьки не причепити до боку шаблі ча й не сидіти, зюрнувши руки?
— Козаки сидять, згорнувши руки! — каже Шрам. Щоб ви так по правді дихали! Коли б не козаки, то давно б вас чорт ізлизав, давно б вас досі ляхи з недоляшками задушили або татарва погнала до Криму! Безумнії глави! Да тілько козацькою одвагою і держиться на Вкраїні предся Русь і благочестива віра! Дай їм усім козацьке право! Сказали б ви се батьку Богданові: він би якраз потрощив об ваші дурнії голови свою булаву! Де в світі видано, щоб увесь люд жив при однаковому праві? Усякому своє: козакам — шабля, вам — безмін да терези, а поспільству — плуг да борона.
— Коли усякому своє, — каже Тарас Сурмач (а пляшкою махає так, що аж горілка ллється), — коли усякому своє, то чом же нам шаблю і козацьку волю не назвати своєю? У козаків не ставало війська, — ми сіли на коні; у козаків не було грошей, — ми дали їм і грошей, і зброю; укупі били ляхів, укупі терпіли всякі пригоди, а як прийшлось до розквітання, то козаки зостались козаками, а нас у поспільство повернено! Що ж ми таке? Хіба ми не тії ж козаки?
— Хіба ми не тії ж козаки? — підхопила громада, позакладавши із зневагою руки за пояси. — Хто жив із нами запанібрата, дак тепер гордує нашим хлібом-сіллю!
Шрам не раз починав говорити, так куди! Галас той так і покриває слова його.
— Та постривайте, постривайте, папи кармазини, — гукнув один товстопикий синьокаптаннпк, — швидко ми вам хвоста вкрутимо! Не довго гордуватимете нами! Налетять зозулі, що нас не забули... Добрі і молодці не дадуть нам загинути. Справимо ми вам чорну раду;_ тоді побачимо, хто яке матиме право!
— Ого, каже Шрам, — он воно куди діло хилиться!
— А то ж як? — кажуть, стоячи козирем, мішане. — Не все тілько козакам на радах орудовати. Схаменулись і на нас січові братчики.
Да й оглянулись на чубатого запорожця. Запорожець сидить коло хати, да мов і не він, мов і не чує, що круг нього наче море і рає.
— Еге-ге! — каже тоді Шрам. — Так се із Низу такий вітер віє!
Да й догадавсь, що вже вогню підложено, уже тілько роздуть, то й зніметься пожежа по всій Україні. Серце в його зомліло, як зміркував собі, що то з того може за лихо уродитись! Де ділась зараз і вся досада на міщан!
— Шановна громадо! — каже. — Не думав же я й не гадав, щоб кияне пошановали отак мою старість! Чи давно ж ми були в вас із батьком Хмельницьким? Тоді ви з хлібом-сіллю виходили до нас назустріч, з плачем і радістю нас привітали; а тепер ось старого Шрама, що поруч їхав із батьком Богданом, так зневажаєте!
— Панотченьку ти наш коханий! — каже йому Тарас Сурмач, бо зараз така мова його вгамовала. — Хто ж тебе зневажає? Чи се ж проти тебе, батьку, говориться? Є такії, що душать нас, узявши за шияку; а ти зроду нікому злого не заподіяв. Не вважай на їх галас. Мало чого не буває, що п'яний співає! Їдь собі з богом, поклонись церквам божим, та й за нас, грішних, прочитай святу молитву.
А Черевань тим часом усе ждав, поки замовкнуть, бо не любив ніяких сварок; да ото, як побачив, що вже почав той гомін утихати, виїхав із-за Шрама да й каже:
— Казнає за що ви завелись оце, бгатці! Дайте тілько заглянуть нам хоч у одну церкву, а тоді я отут із вами сяду і вже не знаю, хто переп'є мене в Києві, опріч пана війта.
Міщане вже взяли своє: зогнали трохи криком серце; а Череваня таки й любили, і шановали, бо був козак друзяка: уже кому чи яка нужда, чи що, то зарятує й визволить. От і давай уже хоть коло сього леститись.
— Оце, — кажуть, — пан, так пан! Дай, боже, і повік таких панів! Нема в нього ні крихти гордості!
— За те ж йому господь дав таку золоту й панію, — казали деякі.
— За те ж йому дав і дочку краще маку в городі, — добавляли ще іншії.
— Ну, пропустіте ж нас, коли так, — каже Шрам.
— Пропустімо, пропустімо ясних панів! — сказав Тарас Сурмач да й розтовпив своїх гостей.
Розступились і дали проїхати верховим і ридванові.
Довго їхав Шрам, понуривши голову: тяжко стало старому на душі. Далі здихнув важко, од серця, да й каже, так ніби сам до себе:
— Вскую прискорбна єси, душе моя, і вскую смущаєши мя? Уповай на господа!
А Черевань, їдучи поруч, прислухавсь, що він собі мимрить. "Е, — думає, — отже, мабуть, вражі личаки справді допекли йому. Треба його розважити".
— Бгате, — каже, — Іване! Удар ти лихом об землю! Чого таки тобі журитись?
— Як чого? — каже Шрам, — хіба не чув, що на умі в сих мугирів? Задумали чорну раду іродові душі!
— Та враг їх бери з їх чорною радою, бгате!
— От тобі на! А хіба ж їй не бачиш, звідки сей вітер віє? Се вже коїть не хто, як прокляїущий Іванець із низовими комишниками. Так хіба нам сидіти згорнувши руки, коли огонь уже підложено і ось туж-туж пожежа схопиться по Вкраїні!
— А що нам, бгате, до Вкраїни? Хіба нам нічого їсти або пити або ні в чому хороше походи і й? Слава тобі, господи, буде з нас, поки нашого віку! Я, бувши б тобою, сидів би лучче дома та їв би хліб сіль з упокоєм, аніж мені битись на старіс'іь по далеких дорогах та сваритись із міщанами.
— Враг возьми мою душу, — закричав із серця Шрам, коли я ждав од Череваня такої речі! Ти Барабаш, а не Черевань!
Що ж би ви думали? Черевань так і помертвів од сього слова.
— Що ж оце ти сказав, бгатику? — ледві промовив через силу.
— Те, — каже, — що,_ так як Барабаш казав Хмельницькому:
Ми дачі не даєм,
В військо польське не идем: Не лучче б нам з ляхами,
Мостивими панами,
Мирно проживати,
Аніж піти лугів потирати,
Своїм тілом комарів годувати?
Так оце й ти говориш. Нехай гине отчизна, аби нам було добре! Нема ж тобі чепер у мене й другого прі звища, як Барабаш!
— Бгате Іване! — каже Черевань, а сам аж тремтить. — Років десять назад правовався б ти зо мною за се порохом та кулею. Тепер я вже не той, тілько ж нехай враг возьме мою душу, коли я хочу зостаться з таким паскудним прізвищем. Покажу я тобі, що я по Барабаш; іду з тобою за Дніпро так, як от сиджу на коні, — з жінкою, з дочкою і Василем Невольником, і хоч би ти, як кажеш, для отчизни кинувсь із мосту в воду, то й я за тобою.
