Королівська обіцянка - Дяченко Марина и Сергей (читать лучшие читаемые книги txt) 📗
Я розглядала карту, і мені здавалося, що намальовані тушшю кораблі погойдуються на помережаних хвилях, кивають вітрилами.
— Усе та не все. Хіба заморські принци не знають, що у вас п’ять принцес на виданні?
Оберон потер перенісся:
— Ліно, ти колись замислювалася про те, як влаштований наш світ?
— Ну от, — я показала на карту. — Моря, береги, ріки… У вас земля кругла?
Король посміхнувся:
— Уяви, що ти стоїш у темній кімнаті. Чи ні… Що ти летиш у темній порожнечі. Якщо запалиш вогонь — висвітиться коло, точніше, куля… Ти побачиш найближчі предмети. Чим яскравіше горить твоя свічка, тим більше їх буде. Моря, береги, ріки. А за межами освітленого кола — морок, і ти не знаєш, що там. Де зараз наш старий світ? Той, який ми з тобою разом залишили? Ми перетнули нерозвідані землі й ніколи не зможемо повернутися. Освітлені плями летять крізь темряву, щомиті віддаляючись на тисячі років, на мільйони польотів стріли…
— Це що, — запитала я пошепки, — як у космосі?
— Не знаю, — сказав король по паузі. — Я це уявляю саме так: пухирці світла, що плавають у мороці. Королівство — іскра, здатна перебороти темряву й запалити нове світло. А коли воно запалає сильніше — знову зникнути в темряві. Ось наш світ, Ліно, для нього не складено мап, не придумано глобусів. Велике море — величезний темний простір, ніхто не знає, що лежить за ним. Може, нічого й не лежить. І немає ніяких заморських принців.
— А заморські купці є?
Оберон зневажливо махнув рукою:
— Вони плавають уздовж узбережжя. Беруть ліс і вовну біля гирла Лансу й везуть ось сюди, у Смильну, — Оберон тицьнув пальцем у зображення тупомордого чудовиська на карті. — Тут продають, як товар з-за моря… А шовк, килими й шкури бебриків везуть назад у столицю. Так і торгують.
— Шкури бебриків? — перепитала я машинально.
— Контрабандою. Наша митниця не встигає перевірити всі трюми. Але, чесно кажучи, жителям Смільни однаково доводиться відстрілювати бебриків десятками — вони м’ясоїдні, псують посіви, крадуть худобу, а розмножуються зі страшною швидкістю, ділячись надвоє й натроє…
Я уважніше придивилася до тупомордого чудовиська на малюнку. Його шкіра була в клітинку, як занавіски у нас на кухні.
— І вони неїстівні, — сказав король, ніби вибачаючись.
Дора, пацюк-прибиральниця, вибралася з-під завалу. З величезним зусиллям поставила на місце перевернену чорнильницю. Віничком, зв’язаним із трьох облізлих пір’їн, взялася мести стіл. Закружляла курява.
— Отже, — запитала я тихо, — у цьому світі взагалі немає принців, крім Олександра, вашого сина?
Оберон мовчав.
— Значить, ви обіцяли принцесам принців, заздалегідь знаючи, що обіцянка нездійсненна?
Дора ненароком змела зі столу великий шматок крейди. Гепнувши на підлогу, крейда розлетілася на багато осколків. Дора кинула мітлу й схопилася лапами за голову.
— Хіба я самогубець?!! — тихо промовив Оберон. — Надія була, і досить переконлива. Ось, наприклад, якби жителі островів виявилися не людожерами, а пристойними людьми, і влада в них не вигризалась зубами, а передавалася у спадок, наші принцеси давно були б одруженими.
Я пожвавішала:
— Може, видати принцес заміж за людожерів?
— Заманливо, — серйозно кивнув Оберон, — але Обіцянка від цього не здійсниться.
— А… взагалі-то, принцеси можуть вибирати? Якщо ви приведете котрійсь із них принца, вона зобов’язана вийти за нього, навіть якщо він горбатий?
— Якщо горбатий — можна відмовитися. Але якщо в нього прищ на носі, чи він ревнивий, чи сварливий, принцеса все одно повинна вийти за нього заміж, інакше відразу втратить звання сестри-охоронниці.
— А якщо принц, приміром, удівець?
— Не має значення. Принцеса зобов’язана за нього вийти.
У голові в мене замелькали кольорові картинки. Тоді вони навіть не здавалися мені страшними, навпаки: на секунду я повірила, що знайшла вихід. Це ж простіше простого…
На моїх устах заграла дурненька посмішка. Думки, що без дозволу залізли в мої мізки, були смішними й бридкими водночас. Тільки б Оберон не здогадався, про що я подумала.
Та головне — надія є. Маленька, але є.
— Ваша величносте, а якщо принцеси самі, з доброї волі, повернуть вам вашу обіцянку?
Оберон уважно поглянув на мене. Зрозумів він чи ні, що за ідея у мене народилася?
— Вони не повернуть, — сказав він нарешті. — Знаєш, як тільки навколо рознеслися чутки про сестер-охоронниць, до нас юрмами посунули різні наречені. Але жодна з п’яти принцес не проміняла майбутнього принца на сімейне щастя тут і зараз.
— Зрозуміл-ло, — я закусила губу. — А ви з ними порозмовляти не намагалися?
— З нареченими?
— Із принцесами!
— Про що?
— Про те, що так поводитися — кепсько!
— Я дав їм обіцянку. Як мені пояснити, що чекати на її виконання — кепсько?
— Можна, я з ними поговорю? — запитала я недбало.
Лишенько, як мені було страшно, поки чекала на відповідь!
— Не варто, Ліно, — сказав король, і моє серце ухнуло в п’яти. — Хоча… Як хочеш.
Я перевела подих. Надія зміцніла.
— Ваша величносте, а якщо мені вдасться вмовити не всіх принцес, а тільки деяких? Чи хоча б одну?
Король пильно подивився на мене. Встав, пройшовся перед дошкою взад-уперед, під його підошвами хрускотіли шматочки крейди, але він не звертав уваги.
Зупинився. Широким рукавом змахнув з дошки пил і залишки креслень. Підняв з підлоги найбільший шматок крейди.
— Дивись. Ось п’ять принцес — Алісія, Ортензія, Філумена, Стелла й Розіна.
Постукуючи крейдою, він швидко намалював на дошці п’ять фігурок у трикутних платтях.
— Ось Обіцянка…
Він обвів фігурки пунктирною лінією по колу.
— Кожна із принцес може вийти заміж за кого завгодно, — Оберон домалював до однієї з фігурок стрілку, що виводила за рамки кола. — При цьому інші можуть вчинити за її прикладом, а можуть чекати на принца до першого сивого волоска. Але як тільки — якщо! — котрийсь із принців назве одну з наших дівчат своєю нареченою… — він домалював поруч із верхньою фігуркою чоловічка в короні, — інші просто зобов’язані будуть чекати своєї черги. Тобто Обіцянка стає непроникною, ось такою… — і Оберон навів поверх пунктирного кола товсту безперервну лінію. — Зрозуміло?
— Як усе це складно, — з сумом протягла я.
— Нічого складного. Принцеси чудово знають: допоки на горизонті не з’явиться перший принц, вони абсолютно вільні. Але щось поки не поспішають скористатися цією свободою…
Я хижо посміхнулася власним кровожерливим думкам.
— Ваша величносте… коли мені можна буде поговорити з ними?
У Гарольда був власний будинок під червоним дахом зі срібним флюгером-драконом. Його дружина виявилася милою пампушечкою, а син — досить войовничим крикливим створінням, який так і норовив ухопити мене за волосся.
— Послухай, — сказала я Гарольду, коли дитину повели годувати. — Я знаю, як скасувати Обіцянку.
— Брешеш!
Хвилюючись, Гарольд, дорослий дядько й старший королівський маг, говорив і поводився, як хлопчисько із сьомого класу. Оберон мав рацію: йому треба вчитися володіти собою.
— Знаю, знаю, — повторила я поблажливо. — Тільки ти повинен мені допомогти.
— Як?
— Підемо зі мною до принцес. Я говоритиму, а ти — підтверджуватимеш. Ну й… Якщо вони надумають битися, мені з ними не впоратися, відразу з п’ятьма. А ти — можеш.
— А з чого б це їм битися?
— Я говоритиму неприємні речі, — пояснила я сухо. — Я змушу їх добровільно відмовитися від обіцянки.
Гарольд знітився. Щойно сподівався — і ось розчарувався. Опустив очі:
— Не вдасться. Я вже намагався.
— І що ти їм казав?
— Ну, багатенько чого про розум, про совість. Що Оберон через них умре, Королівство занепаде і вони нічого не доб’ються — принців як не було, так і не буде. І що якийсь чесний капітан чи купець ліпший за принца разів у сто. І що, мовляв, який сенс старіти в цьому храмі Обіцянки?
