Про козацькі часи на Україні - Антонович Володимир Боніфатійович (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений txt) 📗
Те саме сталося і в нас. На початку XVII ст., коли неможливо стало жити на старому місці із стародавніми умовами, більш енергійні люди з народної маси кинулися тікати на південь, де лежали ніким не заселені степи: теперішній Новоросійський край, Херсонська і Катеринославська губернії. Народ кидається туди, шукає там осель, де б уряд і шляхта не мали змоги орудувати ним. Хто селився тут, тим самим приставав до вільної запорозької громади.
Таким робом, стає зрозуміло, через що так швидко росте Запорожжя. Еріх Лясота, посол Рудольфа II, німецького цісаря {1594}, свідчить, що козаків було там шість тисяч, а вже на початку XVII ст. їх було більш ніж сорок тисяч. Запорожжя вабило до себе людей тим, що там можна було народові виявити свої давні вічеві інстинкти: тут усі були вільні, рівноправнії тут не було інших станів, крім козацького. Всі уряди, і духовні, і світські, займали виборні люди, і всі справи довершалися волею віча - козацької ради, або сільської громади. Таким чином, провадити ті національні принципи, яких не можна було виявити на Україні, для народу стало можливо тільки на Запорожжі. Але це моральне задоволення коштувало дуже дорого. Запорожжя лежало далеко на південь. Коли сама Україна не була забезпечена від ворожих нападів, то що ж сказати про Запорожжя? Неминуча потреба боронитися від таких нападів примушувала запорожців раз у раз чатувати. До того ж трудно було народові прохарчуватися на сухих, безводних степах, де неможливо було, та й небезпечно, займатися хліборобством. Треба було братися за промисли. Таким найзручнішим і найлегшим промислом являється під той час війна з турками та татарами. Це промисел хоч і небезпечний, але ж він давав спроможність прохарчуватись і добути засобів до життя.
Скоро побільшало людей на Запорожжі, зараз ми бачимо, що ватаги запорозьких козаків налітають чайками по Дніпрові на південь, на море, і грабують побережжя Чорного моря, переважно Криму, а навіть і Малої Азії. Ці походи спричиняли польському урядові трудні дипломатичні обставини, такі, що часом доводили до війни. Турецький уряд стояв за те, щоб козаки не грабували його границь, а що козаки жили в межах Польського королівства, то турки загрожували польському урядові війною, коли він не вдержить козаків від нападів.
Тим часом польський уряд не знав навіть, що то за Запорожжя, яка там земля, що там робиться. Це можна простежити на фактах. Року 1630-го князь Ярема Вишневецький пройшов із військом із своєї Вишневеччини на пороги до Кодака, побачив, що там діється, і повернув додому. Це уважалося в Польщі за надзвичайний подвиг, велике територіальне відкриття. Вся та виправа записана день по дневі учасником її, товаришем Вишневецького, офіцером Богуславом Мишкевичем.
На початку XVII ст. на чолі Запорожжя ми зустрічаємо чоловіка вельми талановитого, з великим ПОЛІТИЧНИМ хистом, - який був, здається, кошовим мало не двадцять літ. Чоловік цей Петро Конашевич-Сагайдачний, родом із Галичини, із Самбора, з околичної шляхти. Того часу, як і тепер, були цілі села, де сиділи вільні селяни, що вважали себе шляхтою, хоч і не користувалися жодними шляхетськими правами. Це так звана околична шляхта. Конашевич і належав до таких околичних шляхтичів, що за якусь там заслугу гуртом одержали шляхетські права. Конашевич - це по батькові, після номенклатури XVI і XVII ст., син Конона, а родова його назва Сагайдачний. Про молодість його ми мало знаємо - всього два-три факти. Як здається, він учився в Острозькій школі, в одній із найкращих православних шкіл того часу. Потім ми зустрічаємо його на службі в одного київського магната, Яна Аксака. Покинувши цю службу, через якийсь час він опинився на Запорожжі. Не можна напевне сказати, що примусило його піти на Запорожжя, але вже в перші часи свого перебування там він виявив велику політичну здібність. Добре розуміючи стан речей і потреби свого часу, він до того ж був чоловік великої ініціативи, талановитий полководець і добрий організатор. Ще не бувши гетьманом ані старшим на Запорожжі, Сагайдачний уславив себе цілим рядом добре обміркованих, удачних походів на Туреччину і Крим. Року 1616-го він рушив на чолі січового товариства чайками на море, узяв кріпості Варну, Синоп, нарешті пробрався у Крим і взяв Кафу (тепер Феодосія, місто на південнім березі Криму), здобувши собі тим широку славу та величезну популярність на Україні.
Значення цього факту для того часу легко зрозуміти, коли згадаємо, що в Кафі був найбільший торг невільниками на всю Туреччину. Пригадаємо собі долю тих бранців, що їх татари приводили з України. Повертаючи із кожного походу, татари в Перекопі ділять ясир, держать якийсь час невільників при собі, сподіваючись викупу. Нарешті всіх бранців, не викуплених та не потрібних для власного вжитку, татари звозили до Кафи. Сюди приїздили та скуповували їх купці зі всіх країн, де панувало невільництво. Тому в уяві українського народу Кафа була гірше смерті, і попасти на Кафський торг значило верх нещастя, значило на віки розлучитися зі своїм родом, стратити надію побачити рідний край. Звідсіля купці перевозили їх до Царгорода і знов перепродували. Люди молодші та дужчі йшли на галери, бо флот у ті часи при безвітрю йшов на веслах, а жінок, дітей і всіх, що були до галерної служби нездатні, розпродували. Сліди наших невільників ми зустрічаємо в найдальших країнах: в Алек-сандрії Єгипетській, в Італії, на островах Середземного моря, в Сардінії, Корсіці, на Ба-леарських островах і т. ін. В останні часи із архівів Західної Європи оголошено велику силу документів - листів, торговельних умов, розписок, процесів і т. ін., з яких знати, що українських бранців, а найпаче бранок розвожено з Кафського торгу по всьому побережжю Середземного моря і далі, як найдорожчих та найліпших невільників. Так, наприклад, ми маємо листа матері-волошки, що радить синові купувати русначку, бо вона і до любові і до розмови.
Таким робом, цілком зрозуміло, що той, хто здолав узяти Кафу, це гніздо невільників, повинен був придбати собі величезну славу і популярність на Україні.
Підпливши до Кафи на чайках, Сагайдачний взяв її приступом, спалив, зруйнував до решти і випустив на волю силу невільників, які ще більш розносили його славу по всій Україні. А тим часом оці походи ставили Конашевича у незручні відносини до польського уряду, який налягав на запорожців, щоб вони не ходили на Туреччину, як знати це з умови Конашевича із Жолкевським {1617}. Вплив Сагайдачного на Україні, спочатку вельми обмежений, незабаром збільшився зовсім випадково. Часті війни, які вела Польська держава зі своїми сусідами, вимагали великих видатків. Того часу війна завжди тяглася дуже довго (досить згадати тридцятилітню війну). Тож і перемагав той, хто міг довше сплачувати військові видатки. У Польській державі фінансовий стан був завжди якнайгірший через виключну податкову систему: велика більшість землі у Польщі належала польській шляхті, а шляхетський стан був вільний від усяких податків. Пан над своїми кріпаками мав майже монархічні права. Таким чином, два стани суспільності - шляхта і хлопи - не платять до скарбу ні безпосередніх, ні посередніх навіть податків. Лишається один стан міщанський, на який спадає весь податковий тягар. Уряд має право збирати податки або з міст, або з коронних земель-староств. Останній дохід був теж невеликий, бо король завжди роздавав усі ці землі шляхті за службу, беручи з неї тільки четвертину доходу. Торгове мито могло б хоч трохи збільшити державні фінанси, але й тут польське право стало на перешкоді. По Люблінській унії знесено «комори» між Україною, Литвою і Польщею. Лишилися тільки кордонні «комори», де товари оплачували самі купці. Але й тут кожний шляхтич мав право купувати закордонних товарів, скільки хотів, не оплачуючи їх податками.
На такі доходи не можна було довго вести війни, бо військової обов'язкової служби не було в Польщі, як колись на Литві; жовнірів треба було наймати на довгий час, а грошей вистачало звичайно тільки на початок кампанії. Починали війну, і вже при кінці першого або на початку другого року не ставало грошей. Тоді організувалась так звана військова конфедерація; це ж уважалося в Польщі за цілком законну с праву. Жовніри, зрахувавши, що вже за кілька місяців, або й за цілий рік, не відбирають платні, кидали кампанію, вибирали собі інших начальників, верталися до краю, розходилися купками по коронних землях та староствах, перебували там та харчувалися, поки не вибрали тих грошей, що їм винна була Річ Посполита. Конфедерація була річ така звичайна, що нею вельми часто довші польські війни і кінчалися. Тим-то дуже часто - хоч польське військо вважалося найліпшим у Європі - війни кінчалися некорисно для Польщі, бо, не одержуючи платні, військо кидало кампанію. В такому разі найталановитіші військові керманичі нічого не спроможні були зробити.
