Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон (читаем книги бесплатно TXT) 📗

— Звісно, можливі помилки в послідовності, — сказав Вернигора.

— Але хвилинку, — почав Скарбничий.

Вільям залишив їх удвох.

Він позирнув через голову гнома, котрий заклопотано викладав літери в невеликий металевий пенал. Товсті грубі пальці так і майоріли між скриньками, що стояли у великій таці зі шрифтами: великі літери — вгорі, маленькі — внизу. Спостерігаючи за рухом гномових рук над тацею, можна було навіть зрозуміти, що він набирає.

«За-роб-ляй-те у віль-ний час», — промимрив Вільям.

Рішення визріло. Він поглянув на стоси засмальцьованого паперу біля таці. Вони були густо списані дрібним почерком, який свідчив, що його власник потерпає на геморой.

Майже бездумно Вільям витяг записника, облизнув олівця й дуже старанно записав скорописом власного винайдення:

«Враж-чі події в місті з відкр. друк. маш. п. Вернигорою, гн., вел-й інт-с серед гром., вкл. провідн. комерс.»

Він спинився. Розмова в протилежному кінці кімнати вочевидь набувала миролюбнішого характеру.

— Скільки конкретно за тисячу? — питав Скарбничий.

— На великі замовлення знижка, — відповідав Вернигора. — Яким завгодно маленьким шрифтом, без проблем.

На обличчі Скарбничого лежав теплий відблиск, що буває в тих, хто, маючи справу з числами, бачить, як величезне число обіцяє в найближчому майбутньому стати маленьким-маленьким. За таких умов філософія мала мізерні шанси переважити. Обличчям же Вернигори розбігалися радісні зморшки — ознаки розуміння того, як перетворити свинець на ще більше золота.

— Звичайно, контракт таких масштабів має бути ратифікований особисто Архіректором, — сказав Скарбничий, — але я можу вас запевнити, що він дуже уважно прислухається до моєї думки з будь-якого питання.

— Не сумніваюся, ваша ясновельможносте, — життєрадісно відповів Вернигора.

— До речі, — мовив Скарбничий. — У вас тут бувають Щорічні Вечірки?

— О, так. Безумовно, — відповів гном.

— І коли ж?

— А коли б вам було зручно?

Вільям занотував: «Дом-сть про вел-й к-тракт із Науковцем». І, оскільки він був чесною натурою, додав: «Як ми почули…»

Справи йшли пречудово. Він лише цього ранку надіслав одного листа — і ось уже має важливі записи для наступного…

…от тільки ж замовники не чекали на наступного листа швидше, ніж за місяць.

Вільям раптом зрозумів, що раніше за цей термін його повідомленням ніхто не зацікавиться. З іншого боку, якщо він про це не повідомить, хто-небудь неодмінно обуриться! Як із тим торішнім дощем із собак у Сірчаних Шахтах, якого, схоже, насправді просто не було.

І ще — навіть коли він попрохає гномів використати найбільший шрифт, лист лише з однією чуткою все одно виглядатиме не найкращим чином.

От лихо. Треба було ще щось дізнатись. Раптовий імпульс змусив Вільяма наздогнати Скарбничого, що вже був зібрався йти.

— Перепрошую, ваша превелебносте, — сказав він.

Скарбничий, що перебував у напрочуд доброму гуморі, кумедно звів одну брову.

— Гм, — сказав він. — Та це пан де Ворд, чи не так?

— Так, ваша превелебносте. Я…

— Боюся, ми в Академії ведемо канцелярію самотужки, — сказав Скарбничий.

— Чи можна поцікавитись вашою думкою щодо нової друкарської машини пана Вернигори, ваша превелебносте? — спитав Вільям.

— Навіщо?

— Е-е-е… Бо мені цікаво. І — я хотів би занести це до свого новинного листа. Розумієте? Думка провідного представника магічного істеблішменту Анк-Морпорку…

— О, — Скарбничий завагався. — Це ті записки, що ви надсилаєте герцогині Квірму, і герцогові Сен-Геліта, і тому подібним персонам, еге ж?

— Так, ваша превелебносте, — сказав Вільям. Чаклуни були жахливими снобами.

— Гм. Ну, що ж… можете повідомити, що я сказав, що це — крок у правильному напрямку, який… гм… вітатимуть усі, хто думає про майбутнє, і який надасть нашому місту потужного поштовху в наступаюче століття Фруктового Кажана.

Він пильно, як орел, спостерігав, як Вільям записує сказане.

— І — мене звати професор А. А. Тупкоу, магістр окультизму, доктор астрології, бакалавр герменевтики, дійсний член Академії.

— Так, докторе Тупкоу. Е-е-е… Століття Фруктового Кажана майже скінчилося, ваша превелебносте. Чи не заперечуєте ви, щоб місту надали потужного поштовху зі століття Фруктового Кажана?

— Саме так.

Вільям записав. Для нього завжди було загадкою, чому світові постійно надають потужного поштовху в майбутнє. Ніхто, схоже, не хотів для різноманітності ласкаво провести його туди за руку.

— Ви, звичайно ж, надішлете мені копію випуску, — сказав Скарбничий.

— Так, докторе Тупкоу.

— І якщо вам будь-коли знадобиться мій коментар на будь-яку тему, звертайтесь без вагань.

— Дякую, ваша превелебносте. Але я завжди гадав, ваша превелебносте, що Невидна Академія виступає проти використання набірного шрифту?

— О, я думаю, нам варто прийняти ті вражаючі можливості, що їх пропонує нам століття Фруктового Кажана, — прорік Скарбничий.

— Це століття саме минає, ваша превелебносте.

— В такому разі нам саме час їх прийняти, еге ж?

— Слушно, ваша превелебносте.

— А тепер мені треба летіти, — сказав Скарбничий. — Шкода лише, що летіти мені не можна.

Правитель Ветерані, Патрицій Анк-Морпорку, збовтав чорнило в своїй чорнильниці. В чорнильниці був лід.

— У вас тут що, не опалюють? — спитав Х’югнон Ридикуль, Верховний жрець Сліпого Іо й неофіційний речник міської жрецької спільноти. — Тобто я не надто шаную задушливі приміщення, але ж тут справжня холоднеча!

— Авжеж, свіжо, — сказав Правитель. — Дивно, але лід не такий темний, як рідке чорнило. Як ви гадаєте, в чому причина?

— Можливо, в хімії, — невпевнено сказав Х’югнон.

Як і його брат-чаклун, Архіректор Маструм, він волів не мати справи з відверто дурними запитаннями. І служіння богам, і зайняття магією потребували людей твердих і тямущих, а брати Ридикуль були тверді, як скелі. І, в певному сенсі, такі ж тямущі.

— Гм. Менше з тим. Що ви казали?

— Ви повинні покласти цьому край, Хевлоку. Вам відомі… резони.

Ветерані, здавалося, був повністю поглинутий розгляданням чорнила.

— Повинен, ваша превелебносте? — спокійно спитав він, не підводячи очей.

— Ви знаєте, чому ми всі проти цих дурниць із набірним шрифтом!

— Нагадайте-но мені… О, дивіться, лід то спливає, то тоне…

Х’югнон зітхнув.

— Слова занадто важливі, щоб полишати їх машинам. Ви знаєте, що ми не маємо нічого проти різьблення. Ми не заперечуємо, коли слова як слід прицвяховано до їхніх місць. Але слова, які можна розібрати на частини й використати для створення нових слів… це очевидна небезпека. Я, до речі, думав, що ви теж не в захваті?

— В цілому, так, — сказав Патрицій. — Але, ваша превелебносте, роки управління цим містом навчили мене, що не слід намагатися прилаштувати каструльну кришку до вулкана. Часом справам варто дозволити йти своїм шляхом. Зазвичай вони все одно далеко не заходять.

— Ви не часто підходите до справи так вільготно, Хевлоку, — сказав Х’югнон.

Патрицій обдарував його холодним поглядом, що тривав на пару секунд довше, ніж це було б комфортно для співбесідника.

— Гнучкість і завбачливість — ось слова, що завжди стояли на сторожі коло мене, — сказав він.

— Боже мій, та невже?

— Саме так. І зараз я хотів би, щоб ви, ваша превелебносте, разом зі своїм братом зрозуміли: цей бізнес розгорнуто гномами. А вам відомо, де знаходиться найбільше місто гномів, ваша превелебносте?

— Що? Ну… Це десь у…

— Авжеж, усі так думають. Але насправді це — Анк-Морпорк. Зараз тут більше п’ятдесяти тисяч гномів.

— Не може бути.

— Запевняю вас. Наразі ми підтримуємо дуже гарні стосунки з гномовими громадами в Мідній Горі та Убервальді. Коли йдеться про гномів, я завжди дбаю про те, щоб дружня рука нашого міста була простягнута вперед… і трошки вниз. І я переконаний, що за нинішніх холодів усі ми дуже втішені з того, що до нас щодня прибувають з гномових шахт баржі з вугіллям та гасом. Ви вловлюєте мою думку?