Цинамонові крамниці та всі інші оповідання - Шульц Бруно Яковлевич (читать книги полностью без сокращений бесплатно .TXT) 📗

І тут початок вельми цікавих і дивних лекцій, що їх натхненний привабами своєї невеличкої та цнотливої аудиторії батько виголошував протягом наступних тижнів тієї ранньої зими.

Гідне уваги те, як, зіткнувшись із цією незвичайною людиною, всі речі ніби рушали вспак до коренів свого буття, відновлювали себе як явище аж до метафізичної суті, як вони немов поверталися до первісної ідеї, щоб, досягнувши її та в ній зневірившись, відхилитися в ті сумнівні, ризиковані та двозначні реґіони, які ми коротко назовемо реґіонами великої єресі. Наш єресіарх [30] проходив поміж речей, мов гіпнотизер, заражаючи їх і спокушаючи своїми небезпечними чарами. Чи назвати й Павлину його жертвою? У ті дні вона стала його ученицею, адептом його теорій, моделлю його експериментів.

Далі я намагатимуся з належною пильністю, уникаючи спотворень, викласти ту вельми безбожницьку доктрину, що на довгі місяці оплутала батька, завладавши над усіма його починаннями.

Трактат про манекенів, або Ще одна Книга Буття

«Деміург, — казав батько, — не посів монополії на творення — воно є привілеєм усіх духів. Матерії дано безконечну плідність, невичерпну життєву міць і разом з нею звідницьку силу спокуси, що заманює нас у формотворення. У надрах матерії набувають обрисів невиразні усмішки, зав’язуються напруги, згущуються ескізи форм. Уся матерія схвильована безміром можливостей, що проходять крізь неї млосними турбаціями. Чекаючи життєдайного натхнення, вона без кінця переливається сама в собі, зваблює тисячами солодких заокруглень і м’яких улоговин, якими марить про себе у сліпих видіннях.

Позбавлена власної ініціативи, хтиво покірна, по-жіночому пластична, чутлива до всіх імпульсів — вона являє собою терени, виведені з-під дії законів і відкриті для будь-якого штибу шарлатанства та дилетантизму, простір, де панують усілякі зловживання та сумнівні деміургічні маніпуляції. Матерія найпасивніша і найбеззахисніша істота в космосі. Кожен може її згинати, формувати, кожному вона підвладна. Будь-які її організації нетривкі й нетривалі, легко піддаються регресу та розпаду. Немає нічого поганого у скороченні життя до інших і нових форм. Убивство не є гріхом. Часом воно є неуникним насильством щодо застиглих і закостенілих форм існування, що перестали бути цікавими. В інтересах захопливого й важливого експерименту вбивство можна сприймати і як заслугу. Звідси — початок шляху до нової апології садизму».

Батько був невичерпний у прославлянні цієї дивної стихії, що нею є матерія. «Немає матерії мертвої, — навчав батько, — мертвизна є тільки видимістю, за якою чаяться незнані форми життя. Виміри цих форм нескінченні, а відтінки та нюанси бездонні. Деміург оволодів було важливими й цікавими рецептами творення. Завдяки їм він створив розмаїття різновидів, що здатні відновлюватися самотужки. Невідомо, чи ці рецепти вдасться коли-небудь реконструювати. Але це й не потрібно, бо якби навіть ці класичні методи творення виявилися раз і назавжди недосяжними, залишаються певні нелегальні методи, цілий безмір єретичних і заборонених прийомів».

У міру того, як від загальних засад космогонії батько переходив ближче до терену своїх безпосередніх зацікавлень, голос його западав у довірливе шепотіння, виклад робився все складнішим і заплутанішим, а висновки, яких він доходив, губилися в дедалі сумнівніших та ризикованіших реґіонах. Його жестикуляція набувала езотеричної [31] значущості. Він замружував око, прикладав до чола два пальці, хитрість у погляді ставала просто несамовитою. Нею він усвердлювався всередину своїх співрозмовниць, цинізмом погляду ґвалтуючи найсоромливіші, найінтимніші поклади в них, і досягав їх, попри намагання вислизнути, у найглибшому закамарку, припирав до стіни й лоскотав, дряпав іронічним пальцем, поки не долоскочувався проблиску розуміння і сміху визнання та замирення, що ним урешті доводилося капітулювати.

Дівчата сиділи непорушно, лампа сіяла кіптяву, тканина під голкою машинки давно з’їхала вбік, і машинка стукотіла намарне, прошиваючи чорне беззоряне сукно, що відмотувалося із сувою зимової ночі за вікном.

«Задовго ми жили при терорі недосяжної досконалості Деміурга, — казав батько, — задовго досконалість його творіння паралізувала нашу власну творчість. Ми не хочемо з ним конкурувати. Як і не маємо амбіцій йому дорівнятися. Ми хочемо бути творцями у власній, нижчій сфері, прагнемо власної творчості, прагнемо насолоди творення, словом, прагнемо деміургії [32]». Не знаю, від чийого імені батько виголошував усі ті постулати, що за спільнота, що за корпорація, секта чи орден делегували своєю солідарністю стільки пафосу його словам. Щодо нас, то ми були далекі від будь-яких деміургічних намірів.

Попри те батько зміг розвинути програму тієї другої деміургії, праобраз іще однієї генерації творінь, яка мала відверто протистояти панівній епосі. «Нам не залежить, — казав він, — на творах із довгим диханням, як і на далекосяжних сутностях. Наші витвори не будуть героями багатотомних епопей. Їхні ролі будуть короткі, малослівні, характери — без планів на дальший розвиток. Часто ми завдаватимемо собі праці покликати їх до життя лише заради єдиного жесту, одного слова, лише на одну мить. Будьмо відверті: ми не збираємось акцентувати на довготривалості чи добротності виконання, наші витвори будуть радше тимчасовими й одноразовими. Якщо це будуть, наприклад, люди, то ми наділимо їх лиш одним боком обличчя, однією рукою, ногою, тією саме, що буде їм потрібна в їхній ролі. Було б занудством перейматися ще й другою їхньою ногою, якщо вона справді не має значення. Ззаду вони можуть бути просто зашиті полотном чи побілені. Наші амбіції базуватимуться на гордому гаслі про те, щоб на кожен жест був інший актор. Обслуговувати кожне слово і кожен рух буде покликаний нами до життя окремий суб’єкт. Такий наш смак, це буде світ за нашими вподобаннями. Деміург полюбляв досконалі, вишукані і складні матеріали — ми віддамо перевагу дешевизні. Нас просто вабить і захоплює невибаглива вбогість матеріалу. Вам зрозумілий, — запитував батько, — глибокий сенс цієї слабкості, цього потягу до пістрявого промокального паперу, до пап’є-маше, до лакування, до клоччя і мотлоху? Це, — казав він із болісною усмішкою, — наша любов до матерії як такої, до її пухнастості й дірчастості, до її єдиної містичної консистенції. Деміург, цей великий митець і майстер, учинив її невидимою, наказав ховатися під хвилюванням життя. Ми ж, навпаки, любимо її скрегіт, її спротив, її склепану сяк-так незграбність. Любимо під кожним жестом, кожним рухом бачити її обважнілу натугу, її безвладність і милу клишоногість».

Дівчата сиділи нерухомо, зі скляними очима. Їхні обличчя повитягувались і заслухано подурніли, щоки зачервонілись, і в цю мить було непросто оцінити, до якої з генерацій творення вони належать — першої чи другої.

«Коротше кажучи, — завершував батько, — ми хочемо створити людину ще раз, але тепер за образом і подобою манекена».

Тут заради точності у звітуванні ми повинні описати певний дрібний і несуттєвий інцидент, який трапився в цей момент батькової лекції, хоч ми й не надаємо йому жодної ваги. Цей інцидент, цілком незрозумілий та безглуздий у ланцюгові подій, піддається тлумаченню хіба що з точки зору залишкового автоматизму, без попередніх обставин і тяглості, як своєрідна злостивість об’єкта, перенесена до психічної царини. Читачеві радимо проіґнорувати його з такою ж легкістю, що й ми. Ось його перебіг.

У мить, коли батько вимовляв слово «манекен», Аделя поглянула на свій годинник, після чого, по-змовницькому, на Польду. Тоді разом із кріслом висунулася на одну п’ядь уперед, підняла краєчок сукні, повільно виставила з-під нього обтягнуту чорним шовком ступню й потяглася нею, ніби змія голівкою.

Так вона й сиділа увесь час протягом тієї сцени, цілком завмерши, з великими неспокійними очима, поглибленими до того ж блакиттю атропіну, маючи по обидва боки Польду і Павлину. Усі втрьох широко вирячалися на батька. Той кахикнув, замовк, похилився і раптом сильно почервонів. За одну мить обрис його лиця, щойно такий розвихрений, повний вібрувань, замкнувся на впокорених рисах.