Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Хемингуэй Эрнест Миллер (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗

Священик був молодий і легко червонів; він носив таку саму форму, як усі ми, тільки над лівою нагрудною кишенею його сірого френча був нашитий темно-червоний оксамитовий хрест. Капітан говорив каліченою італійською мовою — задля мене, гадаючи, мабуть, що так я все зрозумію і нічого не пропущу.

— Священик сьогодні з дівчатка, — сказав капітан, переводячи погляд із священика на мене.

Священик усміхнувся, почервонів і похитав головою. Капітан часто збиткувався з нього.

— Неправда? — спитав капітан. — Сьогодні я бачив священик з дівчатка.

— Ні,— сказав священик.

Решта офіцерів потішалися з того збиткування.

— Священик не з дівчатка, — провадив капітан. — Священик нікoли з дівчатка, — пояснив він мені. Тоді взяв мою склянку й наповнив її вином, увесь час пильно дивлячись на мене, та разом з тим не спускаючи з ока й священика. — Священик кожна ніч п'ять на один. — Усі за столом засміялися. — Ви зрозумів? Священик кожна ніч п'ять на один! — Він зробив промовистий жест рукою і голосно зареготав.

— Папа римський хоче, щоб у цій війні перемогли австріяки, — сказав майор. — Він любить Франца-Йосифа. Ото звідти й гроші. А я атеїст.

— Ви читали «Чорну свиню»? — запитав лейтенант. — Ось я вам дістану. Ця книжка похитнула мою віру.

— То брудна й непристойна книжка, — сказав священик. — Не вірю, що вона вам сподобалась.

— Дуже корисна книжка, — сказав лейтенант. — Там розказано, які вони є, ті святі отці. Вам сподобається, — мовив він до мене.

Я усміхнувся до священика; і він усміхнувсь мені у відповідь через освітлений свічкою стіл.

— Не читайте тієї книжки, — сказав він.

— Я вам неодмінно дістану, — пообіцяв лейтенант.

— Усі розумні люди — атеїсти, — мовив майор. — Я і в масонство не вірю.

— А от я вірю в масонство, — сказав лейтенант. — То благородна спілка.

Хтось увійшов, і, коли відчинилися двері, я побачив, як надворі падає сніг.

— Тепер, як випав сніг, наступу більш не буде, — мовив я.

— Звісно, що ні,— сказав майор. — Вам слід би взяти відпустку. Поїхати до Рима, Неаполя, Сіцілії…

— Йому треба відвідати Амальфі, — сказав лейтенант. — Я дам вам листа до моїх старих в Амальфі. Вони вас приймуть, як сина.

— Нехай їде до Палермо.

— Йому б поїхати на Капрі.

— Я хотів би, щоб ви побачили Абруцці й навідали моїх родичів у Капракотті,— обізвався священик.

— Ви тільки послухайте його! Абруцці! Та там же ще більше снігу, ніж тут. Навіщо йому бачити тих селюків! Нехай їде до осередків культури й цивілізації.

— Йому треба гарних дівчаток. Я дам вам кілька адрес у Неаполі. Прегарні молоденькі дівчатка — і всі під крильцем у матусь. Ха-ха-ха! — Капітан розтулив долоню, задерши великого пальця й розчепіривши решту, як ото роблять, коли показують живі тіні. На стіну впала тінь його руки. Він знову заговорив каліченою мовою: — Ви туди — отакий, — і показав на великий палець, — а назад — отакий, — торкнувсь мізинця.

Всі засміялися.

— Дивіться, — мовив капітан і знову випростав долоню. Знову полум'я свічки відкинуло на стіну обриси його руки. Він почав із задертого великого пальця і назвав по черзі всі п'ять: sotto-tenente (великий), tenente (вказівний), capitano (середній), maggiore (підмізинний), tenente-colonelo (мізинець) [1].— Ви туди — sotto-tenente! Ви назад — tenente-colonelo!

Всі за столом сміялися. Капітанова гра на пальцях неабияк потішила їх. А він подивився на священика й гукнув:

— Кожна ніч священик п'ять на один!

Усі знову засміялись.

— Не гаючись їдьте у відпустку, — сказав майор.

— Хотів би й я поїхати з вами і все вам показати, — докинув лейтенант.

— А коли вертатиметеся, привезіть грамофон.

— Привезіть гарних оперних платівок.

— Привезіть Карузо.

— Не треба Карузо. Він горлає.

— А ви б не хотіли так горлати?

— Він горлає. Кажу вам, горлає!

— Я хотів би, щоб ви поїхали в Абруцці,— сказав священик. Усі інші голосно сперечалися. — Там добре полювання. Вам сподобаються тамтешні люди, і хоч узимку в тих краях холодно, проте ясно й сухо. Ви могли б погостювати в нашій родині. Мій батько чудовий мисливець.

— Ходімо, — сказав капітан. — Ми в розпусний дім, поки не зачинили.

— На добраніч, — мовив я до священика.

— На добраніч, — відказав він.

Розділ ІІІ

Коли я повернувся на фронт, ми все ще стояли в тому місті. Тільки тепер в околиці було куди більше гармат, і настала весна. Лани зазеленіли, виноградні лози пустили зелені пагінці, дерева край дороги вкрилися дрібним листячком, і з моря повівав легкий вітерець. Я побачив місто, а над ним старий замок між пагорбів, за якими здіймалися гори — темні гори з обрідною зеленню на схилах. У місті побільшало гармат, з'явилося кілька нових госпіталів, на вулицях траплялись англійці, а деколи й англійки, та ще трохи будинків поруйнувало артилерійським обстрілом. День був теплий, по-справжньому весняний, і я пройшов тією довгою вулицею поміж деревами, відчуваючи тепло від нагрітих сонцем стін, і побачив, що ми досі в тому самому будинку й що все довкола має такий самий вигляд, як і тоді, коли я від'їжджав. Двері були відчинені, на лаві біля будинку сидів на осонні солдат, санітарна машина чекала проти бічних дверей, а всередині, коли я зайшов, пахло мармуровими плитами підлоги й лікарнею. Усе таке саме, як раніш, тільки тепер була весна. Я зазирнув у двері великої кімнати й побачив, що майор сидить за своїм столом, вікно розчинене й кімнату заливає сонячне світло. Він не помітив мене, і я не знав, чи мені зайти й доповісти про своє повернення, чи спершу піти нагору опорядитися. Зрештою вирішив піти нагору.

Кімната, яку я займав разом із лейтенантом Рінальді, виходила на подвір'я. Вікно було відчинене, моє ліжко заслане, а на стіні висіли мої речі — протигаз у довгастій бляшаній коробці й на тому ж гачку сталевий шолом. У ногах ліжка стояла моя дорожня скриня, а на ній — мої зимові черевики, що вилискували від мастила. Між ліжками висіла моя австрійська снайперська гвинтівка з восьмигранним воронованим стволом та гарним прикладом темного горіхового дерева, що так добре прилягав до щоки. Оптичний приціл до неї, як я тепер згадав, був замкнений у скрині. На другому ліжку спав лейтенант Рінальді. Коли я зайшов до кімнати, він прокинувся й сів у ліжку.

— Ciao! [2] — сказав він. — Як вам гулялося?

— Чудово.

Ми потиснули руки, а тоді він обняв мене за шию і поцілував.

— Ух ти! — мовив я,

— Ви брудний, — сказав він, — Вам треба помитися. Де ви були, що поробляли? Зараз же розказуйте про все.

— Скрізь був. У Мілані, Флеренції, Римі, Неаполі, Вілла-Сан-Джованні, Мессіні, Таорміні…

— Ви наче розклад поїздів читаєте. А якісь цікаві пригоди мали?

— Так.

— У Мілані, Флоренції, Римі, Неаполі…

— Годі, годі. А скажіть по правді, де було найкраще?

— У Мілані.

— Тому що найперше. Де ви здибали її? У «Кова»? А куди пішли потім? Як вам було? Зараз же розкажіть про все. Ви перебули з нею цілу ніч?

— Так.

— Е, пусте. Тепер і в нас тут є гарні дівчата. Свіженькі, ще ніколи не були на фронті.

— Дивина.

— Не вірите? Ось підемо після обіду, самі побачите. До того ж у місті є гарненькі англійки. Я тепер закоханий У міс Барклі. Підемо до неї разом. Я, мабуть, одружуся з міс Барклі.

— Мені треба помитись і з'явитися до начальства. А ви тут усі байдикуєте, чи що?

— Відколи ви поїхали, тут тільки й того діла, що обмороження, жовтяниця, гонорея, самопоранення, запалення легень, тверді й м'які шанкри. Щотижня когось угріває уламком скелі. Є кілька справжніх поранених. Десь за тиждень знов розпочнеться війна. Схоже на те, що розпочнеться. Всі так кажуть. Як ви гадаєте, чи варто мені побратися з міс Барклі — після війни, звісно?

— Безперечно, — відповів я і налив повну миску води.