Сад Гетсиманський - Багряный Иван Павлович (книги бесплатно полные версии txt) 📗

VIII

Андрій підіймався крутими сходами, тяжко й помалу ступаючи, немов ішов на Голготу часто зупинявся  збезсилений і заходився раптовим кашлем — йому здавалося що всередині щось уривається. Він боявся передчасного вибуху крові в своїх дірявих легенях, а це було б зле. Він  мусить дійти до кінця, до самої крапки, дійти власними ногами. І він ішов попід гамаками, як тоді, в першій день, коли почував себе гегемоном, — коли серце було сповнене віри в людей і гордої певності, що його ніхто не посміє торкнути пальцем... Тепер він ішов на Голготу... Ах, коли б же хтось знав! Коли б хоч хтось знав!.. Потім відчинилися якісь двері... Але Андрій не побачив, що там далі за ними було. Його завели за якусь загородку і... він вже не бачив, що там в тій яскравій залі було, бо йому гойднувся весь світ: Перед ним — с т о я л и  т р и  й о г о  р і д н и х  б р а т и!! Т р и  й о г о  р і д н и х  б р а т и. . . Ноги підкосились, і тіло похилилося, як підрізаний колос... Микола дебелою рукою підхопив Андрія й притиснув його до своїх розхристаних грудей — і Андрій нестримно заридав на тих грудях... — Ну, от — посміхався Микола й поляпував пестливо по спині. — Ну, от. . . Михайло засміявся, а Серьога закінчив: — От тепер ми всі вкупі. І з викликом глянув туди, де рясніли портупеї й блищали ордени за столами, застеленими червоним сукном, — гордий, і мовчазний, і безстрашний Серьога, орденоносний пілот.   Їх усіх прирекли де розстрілу. Закритий Ревтрибунал судив їх. Але не на підставі зізнань, лише на підставі «свідчень» сексотів і провокаторів та на підставі прокурорського пафосу... А головне — на підставі того, чого «судді» не знали, лише вгадували та тямили, на що ці люди здібні. Ніхто підсудних не захищав і не намагався, рівно ж як і не давав ніхто захищатись та виправдуватись їм самим, їх взяли не для тога, щоб виправдати, а щоб засудити. Це був «шемякін суд», де зовсім відсутній інститут захисників, бо при тому настановленні, яке всі ці «суди» мають, інститут захисників зайвий. А тим настановленням є — тільки засудити. Підсудні це знали і навіть не збиралися захищатись. Єдине, що вони могли протиставити цьому «пролетарському судові», цій розгнузданій опричнині, — це ігнорацію й презирство. Андрій погано слухав комедію, що розігравалася, як по нотах, — його мучило інше. Вловивши відповідний момент і ледве проштовхуючи слова крізь горло, Андрій запитав Миколу: — Миколо… А... Підпис? Твій підпис?.. А? — Бог з тобою! — посміхнувся Микола, вгадавши з самого тону, що десь надужито його підписом. — Мій підпис?! А втім, ця сволота мала досить моїх підписів у моїй валізі, в тім числі й чисті бланки з моїм підписом. Тягар, найстрашніший тягар остаточно сповз з серця... Їх усіх прирекли до розстрілу. В числі приречених була низка осіб, а між ними й зовсім юна сестра їх — Галя. Галя Чумаківна... Ніхто з приречених не просив помилування.   Але «помилування» прийшло... Невідомо хто з волі подав апеляцію, й т. зв. «верховний суд» вироку не затвердив через «неоформленість справи». Розстріл було замінено... двадцятилітньою каторгою. Лиш не замінили нічим Катриного божевілля... ...Ось так скінчилася зустріч чотирьох братів рідних ще й сестри їхньої — дітей старого Чумака, добрих, і вірних, і в рід свій залюблених, нащадків славного роду ковальського. Ось так скінчилася зустріч і тих, що до того роду прив’язані серцем. IX Багато доріг пройшли вони, з багатьох рік пили вони, багато могил полишали вони, багатьох друзів розгубили вони в землі й по божевільнях, і багато ще їм іти, багато ще їм проб приготовила доля, Але всі дороги сходимі, й всі могили зчислимі, і кожна ніч — навіть полярна ніч! — кінчається ранком... І вони йдуть... Зціпивши зуби, вони йтимуть через ніч злоби й зненависті, не здаючись, доти, доки її не перейдуть. І в одного з них завжди звучатиме в душі «Місячна соната» Бетховена, яка не мала нічого спільного з болючою емблемою, вирізьбленою на вогненному щиті далекого місяця, що на ній брат підняв брата на вила. Соната така, як її наповнило собою вірне серце тієї, що знала ціну любові: соната про дружбу, про вірність, про любов велику й непереможну, — незалежно від того, чи про це думав той, хто її творив. 1948-50р. -------------------------- Я ПОВЕРНУСЯ ДО СВОЄЇ ВІТЧИЗНИ… Що ми знаємо про Івана Багряного, а точніше — що ми про нього знали до останнього часу? Знали, що це запеклий антикомуніст, переконаний ворог Радянського Союзу, спритний емігрантський діяч, бездарний графоман, який у своїх незчисленних опусах люттю безсилою сходить до українського народу, закликає до братовбивчої різанини, до війни, до повалення соціалізму. Що вже говорити про спеціальну, специфічну, пропагандистську літературу, — не будемо витрачати часу на цитування викривальних «праць»! Ось приклад свіжіший, а від того ще більш промовистий: датована 1988 роком Українська літературна енциклопедія (том 1, стор. 108) всі твори, що їх Іван Багряний видав за кордоном, характеризує як «позначені антирадянським спрямуванням». Коротко і ясно. Цю характеристику написав, у всякому разі підписав, не хто інший, як відомий прозаїк Павло Загребельний. Колега його Юрій Смолич, спогади якого ще донедавна були чи не єдиним джерелом відомостей про 20 — 30-ті роки в українській літературі, досить прихильно схарактеризувавши багатьох тогочасних українських письменників, заявляв теж категорично: «І вже справді зовсім інша річ — Багряний. Зовсім інша тому, що по війні, на еміграції, Багряний посів одне з найвизначніших місць поміж найбільш запеклих ворогів: утворив націоналістичну партію УРДП, став її лідером та очолив УНРаду — так званий «уряд УНР у екзилі, останній петлюрівський послід на емігрантському контрреволюційному загумінку». Цікаво, чи не правда? Є рація навести розлогіший уривок цієї колоритної «Розповіді...» Юрія Смолича, навести без змін і скорочень: так переконливіше. «Я пам’ятаю, як Багряний починав. Він подавав безперечні надії, якщо судити з поетичного роману «Скелька», який звернув на себе увагу тогочасних літературних керівників і вивів його автора в літературу. Багряний (справжнє прізвище Лозов’ягін) появився з Охтирки чи Богодухова на хвилі другого покоління пожовтневої літератури. Був він з літературної богеми, до того ж у Харкові бездомний і якийсь час проживав у Вражливого — двома поверхами нижче піді мною у будинку «Слово». Я часто заходив до Вражливого — ми з Вражливим водночас захоплювались вивченням французької мови, грою на більярді та полюванням. Якийсь час в квартирі Вражливого, — коли від нього пішла дружина, — взагалі утворилося пристановище богеми: на столі в їдальні постійно ночував Плужник, на другому — Багряний, переночувати міг взагалі кожний бездомний. Щовечора заходили Підмогильний, Ковтун, Сухомлин, ще хтось. Багряний рідко бував «вдома» — був непосидючий, мав якісь побічні знайомства й приятелювання. З’являвся він несподівано — бушував, лаяв весь світ і облягався спати на письмовому столі. Звідтам, з того стола, його і забрано» (“Розповідь про неспокій триває», Київ, «Радянський письменник», 1969). Тепер надамо слово самому Іванові Багряному, який в документі, що зветься «Моя коротка біографія», посвідчив про себе таке: «Народився 1907 року 19 вересня (2 жовтня за новим стилем — Л. Ч.), в селі Куземин на Полтавщині (Україна), в Зіньківському повіті. В родині муляра» Пізніше жив і виростав у місті Охтирці, на Харківщині. Освіта : спершу закінчив церковно-приходську школу, в 1916 — 1920 роках вищепочаткову школу, потім, у 1922 — 1923 роках, скінчив Краснопільську художньо-керамічну профшколу, а з 1926 до 1930 року вчився в Київськім художнім інституті (колишній Всеукраїнській мистецькій Академії). Інститут закінчив, але до захисту диплома не був допущений через політичну «неблагонадійність». Бо саме в час вчання в інституті мав ще інший фах — літературу, в якій проявив свої антирежимні, самостійницьки, антикомуністичні настановлення. Як письменник і поет, належав до так званих «попутників», тобто письменників «непролетарських» щодо ідеології. Літературну кар’єру почав у 1926 році в Києві, в журналі «Глобус» та «Життя й Революція». В 1929 році мав уже три окремих книжки і підданий совєтською критикою остракізмові, яко «антисовєтський» поет і письменник, «куркульський ідеолог». Початок остракізму був покладений статтею марксівського критика Правдюка в журналі «Критика» (число 10 за 1931 рік, Харків) Організаційно належав до літературної організації «Марс» (Майстерня Революційного Слова), що була  організацією так званих «попутників» і куда входили найвидатніші письменники-“попутники» того часу: В.Підмогильний, Д. Фальківський, Б. Тенета, Б. Антоненко-Давидович, Г. Косинка, Є. Плужник, Т. Осьмачка. Також був приятелем найбільш опозиційно настроєних письменників і політичних діячів України в кінці 20-х років — таких, як М. Хвильовий, Остап Вишня, М. Куліш, М. Яловий, П. Христовий, О. Досвітній тощо». Ми свідомо навели «висновки» начебто фахових коментаторів перед свідченнями самого Івана Багряного про себе. Його біографія густо пересипана вигадками як злонавмисними, що їх поширювали політичні супротивники, так і наївно-безглуздими, що є плодами простодушного неуцтва. Ще матимем нагоду в цьому переконатися, але спиратись будемо тільки на факти: інакше мало що ми збагнемо у творчості Івана Багряного. І в його життєписі також. Отже, народився Іван Лозов’ягін у козацькім краю, де одвіку жиди горді, відважні, сильні духом і тілом люди, щохвилини готові життям заплатити за свободу свою і своїх родаків. До речі, невипадково ця прикордонна територія породила стільки видатних митців, адже творчість є прямим продовженням незалежності. Пам’ять про героїчну боротьбу і жертовність предків не вмирала ніколи в нащадках і рано чи пізно втілювалась у легенди, пісні, поезії... Тамтешніх козаків «упевнена рука зміцняла сивого Мазепу» (Є. Маланюк), не побоялись вони в одчайному змаганні стати на бік палкого гетьмана. Зіньківський полк, між іншим, охороняв Карла ХІІ, короля Швеції. А розплатився з козаками за це російський цар Петро І, не лише постинавши голови, а й наказавши стерти з лиця землі села їхні — разом з дідами, дітьми, всякою живністю. Як бачимо, тактику випаленої землі було випробувано задовго до XX століття. Далі налягло поневолення, покріпачення, задурманювання свідомості, послідовне занижування морального, освітнього, духовного рівня «простих людей». І коли сталася, вибухла революція, що принесла неминучі зміни і великі надії — разом, звичайно, з муками і кров’ю, десятилітній Іван Лозов’ягін це сприйняв не як історичну аномалію, не як відхилення від верстової дороги вселюдського розвитку, а як єдино можливий порятунок для змученого, виснаженого українського народу — порятунок, бо тільки таким, революційним шляхом сягнути можна було і соціального, і національного визволення. Тут не скажеш краще і точніше, аніж сказав, сформулював це Іван Багряний у своєму славетному романі: «Він належав до того покоління, що разом із старшими прийшло зухвало в історію й відчинило само собі й своїй клясі двері грудьми, офірувавши за те свою молодість зелену і буйну, ще майже дітьми бувши. Отакий Корчагін з «Як гартувалася сталь» Островського. Але не літературний, а реальний. Отакий романтик, хрищений в огні й бурі революції й фанатично віруючий в історичну місію своєї кляси, але не за приписами офіційної політичної спекуляції й не в ім’я її інтересів, а за приписами свого серця й в ім’я інтересів свого народу. Того народу, що мусить бути гегемоном на своїй землі. А його кляса — його авангард» Звучить як маніфест. Так, і революцію, і громадянську війну і пореволюційні складнощі юнак сприйняв не як щось стороннє чи далеке, а як свою кровну справу — як відродження покривдженої ворогами України трудової. Це була воістину його революція, його епоха, його суспільство — не оновлене, а нове.  І тому якось не віриться в деякі факти, якими журнал «Україна» приголомшив своїх читачів: йдеться про нібито участь Івана Багряного в «робітничій опозиції» (за твердженням Олега Гаврильченка й Анатолія Ткаченка). Неймовірним це видається. «Робітнича опозиція» виникла 1920 року, а вже 1922 року на XI з’їзді РКП (б) її розгромили — ну, а якого віку був тоді Іван Лозов’ягін? Та й не це  головне, а ось що: «загальна його настроєність. Не виступав він тоді в ролі свідомого борця з режимом. Навпаки, йдучи в літературу, досить рано — за звичаєм тих часів, обрав  собі промовистий псевдонім: Багряний. Як Багрицький, Голодний, Первомайський, Свєтлов. Не грав, не догоджав комусь, не придурювався — щиро вірив. Хотів, намагався щиро  вірити. Хоча вже мав порахунки з «владою трудящих». 1920 року, в Куземині, де Іван жив у діда по матері, 92-річного однорукого пасічника... Втім, Багряний згодом усе описав: «...одного дня надвечір прийшли якісь озброєні люди, що говорили на чужій мові, і на моїх очах та на очах інших дідових онуків, під наш несамовитий вереск замордували діда, а з ним й одного сина (а мого дядька). Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі скривавлені тіла з пістолів й реготались...Вони всі гидко лаялись. Під старою липою посеред пасіки, коло ікони святих Зосіма і Савватія все було забризкане кров’ю. Кров усе життя стоятиме мені в очах». Чекістами були «якісь озброєні люди”! Віра — і кров. Це полюси багрянівського світовідчування, і на цьому треба наголосити: воно багато нам прояснить у подальшій його долі, отаке поєднання протилежностей. Він рано почав писати, ще в школі редагував рукописний журнал «Надія», не просто мріяв про літературну діяльність, а й діяв, дуже рішуче. О. Шугай у статті «Через терни Гетсиманськрго саду» (“Літературна Україна», 6 вересня 1990 року) називає видану ще 1925 року в Охтирці (під псевдонімом І. Полярний) збірку оповідань «Чорні силуети». Факт несподіваний, вражаючий. Але цікаво, чому сам Іван Багряний про цю книжку не прохопився ніде і півсловом? Забув? Чи згадувати соромився? Щось не в характері це Багряного. Правда й те, що він не мав доброго літературного вишколу, знав цю слабину, та не вельми нею журився. Впевненістю і честолюбством не обділив його Бог. Майже одразу Багряний заговорив не лише від власного імені. Була чи не була книжка 1925 року, та читачеві українському Багряний став відомий з публікації поезії у журналі «Глобус», де працював відповідальним секретарем його земляк Б. Антоненко-Давидович. 1927 року Іван Багряний опублікував у журналі «Всесвіт» два прозових твори — «З оповідань старого рибалки» та «В сутінках», їх на сьогодні забуто, вони залишились поза увагою дослідників — і даремно. В кожному разі, до другого оповідання треба придивитися пильніше: там уперше з’являється майбутній герой «Саду Гетсиманського», аltег еgо письменника — «зав. політосвітою заводського комсомольського осередку, чубатий Андрій», «гарячий Андрій» В цьому портреті неважко розпізнати автопортрет. Але що діється з героєм! Разом з адміністратором цукроварні Ігнатом Соломоновичем той Андрій приїздить у підшефне село читати лекції. «Одна мусіла бути по агрономії, друга про міжнародне становище — обидві з діапозитивами». Начальства, як водиться, немає — кого де шукати? Збігаються селяни і... заходжуються прибульців бити. До того ж ненависть їхня обертається не стільки проти Ігната Соломоновича, єврея, а проти Андрія — проти «свого». Їх ведуть у сільраду, і тут все розвиднюється: 1920 рік, продрозверстка в цьому селі. «Тепер Андрій не виправдовувався, бо добре знав, що не поможе, що сьогоднішній випадок лише зачіпка. Так, так... корінь зла десь там... коли він з братвою тут розкулачував... Скільки років пройшло, а пізнав Сміян. О, хіба він коли забуде, ніколи. Хіба вмре...(...) О, ніколи вони не забудуть цього». Щасливий випадок, здається, рятує Андрія: йому щастить втекти, і його переховує у себе в хаті секретар сільради, який дістає в пітьмі «запилену карабінку, обойму патронів, мисливську рушницю — вибирай, заряжай». «Зарядили хлопці і довго прислухались до найменшого руху». Не витримавши напруження і побоюючись за родину товариша, Андрій вирішує тікати з села. Знаючи, що на нього чекають засіди. Вже за селом, коло останнього млина «з реготом на нього насіли». І побили до смерті. «Коли Ігнат Соломонович з’явився в лікарню, Андрій, тільки що привезений, лежав нерухомо. Ні лиця на ньому, ні вигляду... Без всяких ознак життя»… Розв’язка цілком трагічна: безвихідь, морок. Є сенс порівняти це оповідання з романом «Сад Гетсиманський»: його герой, теж Андрій, пройшовши крізь пекло, не тільки не зазнав поразки, а й піднісся морально, серцем посвітлів. Та все ще попереду. Тим часом Іван Багряний швидко набирав літературні очки. 1927 року виходить у кооперативному видавництві «Маса» збірка віршів «До меж заказаних» (тобто заборонених). Деякі межі поет зумів переступити, й ортодоксальна критика відреагувала негайно. 1928 року в рідній Охтирці, з допомогою земляків, завжди радих посприяти ближньому, надто коли за це віддячено пляшкою оковитої, Багряний публикує поему «Аvе Маrіа» На титульній сторінці стояло: Видавництво «САМ». Отже, Іван Багряний був, по суті, батьком українського самвидаву. Поема описувала, живописала історію нещасної дівчини, що не з власної волі стала проституткою, народила сина, і от цей син тяжко від того страждає. Відомий вуспівський голобельник Б. Коваленко схарактеризував усе чітко: «порнографічний натуралізм (...) та густа домішка слинявого сентименталізму». Роздратував критика не так зміст, як присвята, яку варто навести: Вічним бунтарям і протестантам, Всім, хто родився рабом і не хоче бути ним, Всім скривдженим, і зборканим, І своїй бідній матері крик свого серця присвячую.   А тих, хто ще сумнівався, про яку матір мовиться, переконував остаточно вступ, написаний як лист до друга: «Друже мій любий! Прошу не називай мене поетом, бо це мене жорстоко ображає. Не іменуй мене поетом, друже мій, бо поети нині — це категорія злочинців, до якої я не належав і не хочу належати Не іменуй же мене поетом, бо слово поет скорочено стало визначати: хамелеон, проститутка, спекулянт, авантурник, ледар… Не іменуй же мене поетом, мій друже. Я хочу бути тільки людиною, яких мало на світі, я хочу бути тільки нею... Ударившись об мур підлості, вифарбленої в красивий колір, і відскочивши від нього, я покотився в протилежний бік. І тепер уже не знадить він мене і не вдарюся я об нього, бо це дуже боляче. Проте я де шкодую — так мусіло бути. Це наука (...) Ти збентежений! Так-так, це ж виходить за рямці твого розуміння. Не турбуйся, це ж просто: ти кажеш «Обминай те каміння, будь гнучким, будь липким, улесливим, запобігливим і, головне, будь покірним — і ти будеш щасливий». Це кажеш ти, що маєш титул редактора... Ну, а я кажу: «Ходи тільки по лінії найбільшого опору і ти пізнаєш світ. Ти пізнаєш його на власній шкурі. А пізнавши світ, ти пізнаєш себе і не понесеш ніколи душу свою на базар, бо вона буде цінніша за Всесвіт, і не буде того, хто міг би й купити. Пробував і я ходити по-твоєму і як ходять інші, і не зумів. Це гидко. Це більше ніж гидко. А гидше те, що такі та шукають сучка в оці твоєму». Наступна поема Івана Багряного «Комета», яку автор надіслав до журналу «Глобус», потрапила не до редакції, а до спеціалістів з ГПУ, що безпосередньо зайнялися Іваном Багряним. Що ж їх занепокоїло? Дати відповідь нам допоможе бодай одна строфа: Звідкіль вітри історії гудуть — Чито із Заходу, чи просто десь із Сходу? Із Кобеляк гудуть, мій друже Паперов, Із Кобеляк гуде той вітер неспокійний. Колись він сам за все промовить слово, Колючий, неминучий і постійний. Читачеві невтаємниченому треба підказати, що заштатні Кобеляки були місцем народження Української комуністичної партії, яка вже вважалася націонал-ухильницькою, а значить, контрреволюційною. Тобто ГПУ мало підстави зацікавитися творчістю й особистістю Івана Багряного, як кажуть, впритул. 1930 року поет — цілком офіційно — опублікував у харківському видавництві «Книгоспілка» історичну поему «Скелька» — чи не найпершу в українській радянській поезії (в усякому разі «Марину» М. Рильського Іван Багряний випередив за кілька років). Скелька — то назва села, що сосідувало з Куземиним і Грунем (звідки походять, між іншим, брати Губенки — Василь Чечвянський та Остап Вишня). В основу поеми лягла місцева легенда про те, як у