Дорогою ціною (збірка оповідань) - Коцюбинский Михаил Михайлович (книги бесплатно .txt) 📗
— Киця!
Але «киця» добре пам'ятає болючі пестощі маленької деспотки й дипломатичне кліпає очима, не рушаючись із місця. Аж ось нетерпляча ручка досягла до кота, хапа його за вухо й тягне до себе. Кіт скулить очі, жалібно нявчить… далі ж, немов діткнутий електричною іскрою, виривається й тіка під комоду, лишивши на руці мучительки червоний слід гострих пазурів. Зчиняється вереск…
— Що там таке. Марино? — кидає роботу мати.
— Та то проклятий кіт дряпнув дитину…
— У тебе все щось станеться… Забав її зараз, чусш, як зайшлася… Починається гуцукання: «Ну, тихо, не плач, гоп-гоп! гу-цю-цю!.. А-а! Погана киця! ми ж тобі дамо!.. Ну, цить же, цить… гоп-гоп! гу-цю-цю!»
Але надаремно. Дитина аж заходиться.
— Ну, цить же, цить! бо як пе будеш тихо, то я тебе зараз віддам дідові Хо… — сердиться нянька й підносить дитину до вікна. — О, бач, стоїть дід Хо з торбою на плечах… Скоро кричатимеш, зараз кину в торбу… На тобі її, діду Хо, на!..
Дитина здоровими очима вдивляється в пітьму, що чорніє поза вікном, і затиха… В очах, ще мокрих од сліз, малюється жах… Так, ті очі бачать у таємничій пітьмі постраха дітей — Хо, страшного, бородатого діда, з величезною торбою за плечима, повною неслухняних дітей. Якийсь холод торкається делікатного дітського тіла, щось бере з-за плечей, лячно так, плакати хочеться, а не можна… Дитина насилу відриває очі від вікна й ховає голову в няньки на грудях.
І знов тихо в хаті.
— Мамо! — збуджує тишу хлопчик, кидаючи свою будівлю. — Мамо! А де тепер сонце?
— Сонце?.. Сонце тепер спить.
— А де ж його хата?. — Отам за горою, де воно сідає…
— Там, де живе лісник Панас?
— Еге… Але тобі спати час, дитино. Дитина, однак, наче не чує материної уваги. Вона підбіга до матері й спирається їй на коліна.
— Мамо! А чи сонце має діти?
— Має.
— А де ж вони?
— Де? а на небі… оті зірочки, що вночі сяють, то се діти сонцеві…
— А чом же вони тепер не сплять?
— Бо вони за день виспались, а тепер граються. Пауза.
— Мамо! я хочу до Петрика!.. Петрик — се син куховарчин, що бавиться часом із паничем.
— Не можна, Петрик слабий…
— А я йому занесу яблуко…
— Не можна, — сказала.
— Ма-а-мо! Я хо-о-чу до Пе-е-три-ка!..
— Ох, господи! Одно скінчило, друге починає… Цить мені зараз!.. Не підеш.
— Ма-а-мо! до Пе-е-три-ка-а!..
— Чи не замовкнеш ти мені?.. Марино, а заклич-но діда Хо!..
Марина підходить до вікна й грюка в шибку.
— Діду!.. діду Хо!.. а йдіть-но сюди… а візьміть-но собі неслухняного панича!.. «Зараз!» — відповідає вона собі за Хо підробленим басом і відходить від вікна.
Хлопець добре розуміє Маринину штуку; він не вірить, щоб то Хо промовив те «зараз» таким невдатним басом, однатс йому стає страшно. Він відходить до канапки, як можна далі від вікна, і почина бавитись папірцем, бгаючи його в човник. А тим часом фантазія хлопцева вперто працює над фігурою Хо. Які в нього очі? Мабуть, червоні, як у трусика… А ніс, певно, такий довгий та гострий, як у куховарки… а може, ще довший… Борода біла та довга аж до п'ят… руки… Хлопцеві враз уявляються залізні тройчаки, що стоять у стодолі — такі руки в Хо… конче такі… Йому стає ще страшніше, він боїться поворухнутись, боїться зустрітись очима з таємничою пітьмою, хоч щось так і тягне його глянути в вікно, так і тягне, так наче шепче щось: «А подивись, а подивись!» Хлопець не може опертися бажанню глянути в вікно, зводить очі… і весь холонем Там, на чорному тлі шибок, щось біліє… то Хо… Божевільний жах охоплює дитину, поширшує зіниці, витяга обличчя, ворушить волоссям на голові, душить за горло… — Діти, спати! Пора вже!.. Марино, клади дітей спати!.. — розтинається голос материн й будить, як зі сну, хлопця.
Марина ставить хлопця на молитву.
— «Отче наш, що на небі…» — непритомно проказує він за нянькою, а сам дивиться вбік, на вікно. «Нехай буде воля твоя, як…» Ой, там щось руками маха, аж по вікні шкряба! — тремтить хлопець. — «Хліб наш щоденний…»
— Нянько, там щось дивиться в вікно… я боюсь…
— Вигадуйте, вигадуйте, то таки візьме вас Хо в торбу… Ну, проказуйте знов: «Хліб наш щоденний дай нам сьогодні…»
Але хлопець уже не слухає няньки, він не може відірвати очей від вікна. Те вікно притягує його увагу, захоплює всі думки, запановує цілою істотою дитини. У вікно те дивиться чорна, таємнича темрява, повна фантастичних істот, усяких див, повна страхіття… І все се тиснеться до вікна, зазира в хату, ось-ось пролізе крізь дірку в розбитій шибці або з лускотом відчинить вікно, кинеться на нього, наповняючи хату диким реготом…
Аж ось і ліжко. Хлопця роздягнено, він кутається в ковдру. Нянька поправля ще щось і гасить світло.
— Марино, посидь біля мене… я боюся…
— Ото вигадали! Спіть, мені ніколи сидіти біля вас…
В хаті стає темно і тихо. Хлопець широко розплющеними очима вдивляється в темряву, напружує слухи, боячись пропустити який зрадливий звук. Тихо. Так тихо, що навіть калатання серця видається глухим стукотом молота по чомусь м'якому. Ураз… трісь!.. Що се? Увага хлопця збільшується до можливих границь… Уся кров збігається йому до серця, серце почина бити на гвалт… О, знов щось зашелестіло, зашкрябало… То — Хо. Ось у чорній, як чорнило, пітьмі виразно біліє борода його… ось простягається довга, костиста рука… наближається до плечей, розгорта над ними свої сухі пальці… Обгорнений невимовним жахом, утикає хлопець голову під подушку, скорчується під ковдрою, інстинктово намагаючись стати маленьким, якомога меншим… щоб «страх» не міг помітити його… Він затамовує навіть віддих, боячись подати знак життя, боячись зрадити свою присутність у хаті…
А тим часом чує він, що біля ліжка стоїть Хо, й простяга над ним свої довгі, мов залізні тройчаки, руки, й черкається сухими гострими пальцями його плечей…
Холодний піт від голови до п'ят облива дитину, божевільний жах побільшує зіниці, відбира голос, деревить тіло… І довго так лежить бідне хлоп'ятко, нерухоме, тремтяче від жаху, мокре від поту, аж тривожний сон, прилинувши, заспокоює нарешті змордовану офіру полохливості…
— Хе-хе-хе! — сміється Хо під вікном, де лежить хлопець. — Хе-хе-хе! І жаль бере, і від сміху не можна здержатись! Смішно, коли причиною страху бува лиш розпалена уява, а жаль… Бо хто раз спізнається з почуттям страху, не хутко зможе відкараскатися від нього… Зросте дитина, змужніє, і багато сил, вартих кращої долі, змарнує на боротьбу зі страхом, та ще добре, як переможе!.. Шкода сил, шкода часу… А хто винен? Гай-гай! — хита головою Хо, загортаючись довгою бородою та подаючись у дальшу путь.
Наближається південь, червцевий південь, повний спеки й світла. Світло хвилями ллється з неба, сповняє повітря, несито пожира тіні на землі, заганя їх під дерева, кущі, у гущину. На що вже бувають таємничі холодки, а й туди хоч тоненькою цівкою протиснеться воно і сміється, раде, що знайшло і там свого ворога — темряву… Тільки в ту альтанку, що під старезним волоським горіхом у садку, не пуска його дикий виноград, звившись тісно й щільно в одну зелену стіну. Вже що не робить світло: і зайчиком плигає біля альтанки, пробившись крізь листя горіха, і золотою сіткою пада на землю, і мигтить, і переливається, намагаючись присунутися ближче до темного закутка — та ба! Ніяк не може. Стало на порозі альтанки, зазирає туди, а ввійти — дзуськи! Однак воно помічає, що альтанка не порожня. Там, на зеленій лавці, обкладеній дерниною, сперши голову на руки, сидить білява панночка з смутним обличчям. Бідна! Скрізь тепер весело, ясно, світ божий скидається на рай — а вона сумує. Потішити б її, попестити, та ніяк увійти, бо та темрява розперлася в альтанці, мов пані яка, — і не пускає. На щастя, панночка нервовим рухом зриває листок виноградний, зробивши тим маленьку шпарку в зеленій стіні. Зраділий пустун скаче промінням у шпарку й трапля просто на стіл, наткнувшись на якийсь папір. Що воно за диво, папір отой? Придивляється до ного й читає збоку: «Інспектор шкіл народних». Пустун трохи злякався, перечитавши титул такої важної особи, бо почувається до деяких провин школярських, але незабаром осмілюється й пробі га зміст паперу. В папері стоїть, що панна Ярина Дольська наставляється на вчительку в село С. Учителька! Адже й вчителька маі право картати! І промінь кидає на дівчину винуватий, благаючий погляд. Однак обличчя дівчинине, бліде й делікатне, з виразом смутку та внутрішньої боротьби, не має в собі нічого грізного, що заспокоює й осмілює пустуна настільки, що він почина гратись із грубою золотою косою дівчини, цілувати її повні уста, брови, зазирати в великі сиві очі. А панні Ярині не до пестощів. Вона відсувається від докучливого променя й схиляється над папером, читаючи його, може, в сотий раз. Так, сей папірець дорого коштував їй! Щоб здобути його, вона мусила насамперед зчинити боротьбу з собою, зі своїми звичками, поглядами, традиціями; мусила посваритись із батьком, якого так кохає, довести до сліз та нарікання матір. Але се була тільки прелюдія, і поки тяглася вона — дівчина почувала в собі силу боротися й перемогти. Тепер же, з папірцем сим, мусить початися акція, так нетерпляче очікувана акція… і дивна річ! Панна Ярина в сю рішучу й важну хвилину почуває, що сили її меншають, слабнуть, що вона вже не здатна до боротьби. Невже в неї стало енергії тільки на прелюдію?
