Шмагія - Олди Генри Лайон (лучшие бесплатные книги .txt) 📗
Не на себе! На Фортуната.
Переможна зловтіха скривила губи Зізі. Ліліпутка зробила пробний крок – ні! Гадюкою, тягучим холодцем, рідкою смолою потекла за бар’єр німбуса, що звалився під напором закляття Кольрауна. Все було, як минулого разу. З одним виключенням. Жалібно схлипнула, відлетіла геть циркачка – скинутий, старий одяг. Упала біля кущів, втратила свідомість від потрясіння. Більше не маючи потреби в людському тілі, навпроти венатора й двох шмагів, які поховалися від переляку, стояв демон.
Вільний, неприборканий деманій Долекрут.
У своєму справжньому вигляді.
Однак Фортуната Цвяха, незважаючи на потрясіння, котре він відчув від втручання Просперо, теж важко було застати зненацька. Мисливець змахнув руками, віртуозно творячи «зубчасте віяло» – і… Давлячись від натуги, захрипів горлом, багряніючи. Підлий кашель! Як невчасно… Тремтячи в приступі тремору, Цвях із зусиллям накреслив перед собою руну Аззаум. Мить – і на місці чарівника теж виник демон!
Венатор прибрав Подобу.
Андреа розумів: для Цвяха це – єдиний засіб зупинити тремор мани й наступну за ним «гармошку». Демони маною не володіють і, відповідно, у Подобі мисливець не підвладний тремору. Напевне, Фортунат і раніше знав про цей спосіб. За п’ять років хоч раз би та перевірив. Однак чи перетворюватимешся на демона, наприклад, у аустерії?! Навіть якщо ризикуєш стати дитиною чи кволим старим на смертному одрі…
Майстер Фортунат у демонічному стані був копією інфернала, що «вилупився» з крихітки Зізі. Або, якщо бути точним, навпаки. Швидше Долекрут здавався зменшеною копією демона Фортуната.
Син перед батьком.
План спрацював. Саме такого результату Мускулюс чекав і палко бажав.
…Третя лялька. Найвідповідальніша. «Pupa malitia mixtum». Найрідкісніший виріб у практикумі малефиіціуму, коли у форму закладаються відразу два директ-компоненти. Якщо він не помиляється, якщо обидва вектори зійдуться в одному створінні… Рештки локона Зізі. І ще – другий секрет.
Секретом, закладеним у ляльку, що забезпечила найкращий контакт із деманієм під час досліду, була закривавлена хустка.
Втираючи кров із носа, розбитого Яношем, венатор забув хустку на столі.
Красти погано, але в малефіка не було іншої ради.
Ще з легендарних часів Овальда Циблі, основоположника фундаментальної Високої Науки, в кожного чарівника є прижиттєве право на «хвилину мовчання». Наївний бакалавр чи вчений магістр, волхв Колегіуму чи маг вищої кваліфікації, алхімік, венатор, ясновидець чи аччендарій – кожен рік роботи з Вишніми Емпіреями підкидає тобі в скарбничку особливу, дивну хвилинку. Друїди Зюзудри називають ці заощадження «річними кільцями», але що взяти з друїдів, ладних пристосувати будь-яку дрібницю до своїх улюблених дерев? Справа в іншому. Чули? Коли страчуваний злочинець летить сторчголов із Фольхського стрімчака, все життя пролітає перед бідолахою за мить падіння…
«Хвилина мовчання» – те саме, що останній політ.
Час чарівницької паузи – різний. У Просперо Кольрауна, наприклад, за рік може нагромадитися секунд дев’яносто. У лейб-малефактора Нексуса дійде до сотні. А в скромного чаклуна Андреа Мускулюса – добре, якщо сорок ударів серця набіжить. Але варто магові за бажанням, у критичний момент закликати «хвилину мовчання»… Усе навколо зупиниться для нього на відміряний час. Замре, застигне, скам’яніє. І вислизаючи з колеса життя, можна буде згадати, усвідомити, знизати плечима, нарешті! На що в звичайній ситуації просто не залишається часу.
Дар чи кара?
Донині ведуться суперечки про найтихішу хвилинку – без результату.
Мускулюс же сперечатися не став. Плюнув на теорію, торкнувся «воронячого баньши» нігтем вказівного пальця та закликав законну паузу.
Два демони, великий і малий, зимовими заметами застигли один напроти одного. Повітря над Їжачою Рукавицею скувало крижане заціпеніння. І дивна картина постала перед чаклуном. Йому відкрилося Пекло. Немов у недавньому сні: пекло буравом вгризалося в земний диск, крутило хижі крила спіралі. По ярусах ішов Фортунат Цвях у Подобі. Тріпотіли вивернуті ніздрі: мисливець намагався зачути лаванду. Раб присяги, він ладен був вивернути геєну навиворіт, але врятувати маленького Яноша. Венатор рухався крізь пекло, зовнішнє, природне – і внутрішнє пекло, ретельно створене ним самим. Присяга. Присяга… Присяга! Яноша буде врятовано. Інакше – смерть. Шмагія полишить малого. Інакше – смерть. Злам буде переможено, зламаний знайде щастя. Інакше… Пристрасть билася в мисливці – приборкана нерозв’язністю завдання, вигодувана любов’ю і даною обітницею. Пристрасть блукала в оковах, із соку перетворюючись на вино, із вина – на оцет. Пристрасть і Нижня Мама, княгиня геєни, були тезками: обидві – манії. Отруйна мана, змія, що пожирає власного хвоста.
І ярусами Пекла слідом за магом-маніяком скрадалася тінь.
Деманій мисливця Цвяха полював за «батьком».
Вирватися без виклику на поверхню диску деманій не міг. А напасти на Фортуната у Подобі – боявся. Звір чудово чує сильнішого звіра. Заслабкий, задрібний, деманій ще не виріс до необхідних розмірів, але сили його міцніли що не день. Деманія добре годували. Смачна, поживна присяга. Соковите шаленство гонитви за результатом, який вислизає. Усе, про що палко мріяв мисливець, розбиваючись об неможливість втілити мрію, шкутильгало за ним по спіралі геєни. Теорія приват-демонолога Кручека, втілена в плоть. Убити «батька». Стати цілковито неприборканим. Пробитися в світ людей. Змінювати долі на краще. Звісно, на краще! Рятувати. Допомагати. «Вихованцеві» буде добре.
Назавжди.
Прогризти шлях до волі, до можливості плекати, рятувати й допомагати, ні в кого не питаючи дозволу. Не цікавлячись бажаннями тих, кого рятують, зойками врятованих і риданнями випадкових учасників порятунку.
Коли на Їжачій Рукавиці, п’ять років тому, тягнучись до пекла по здобич, Фортунат Цвях зачув лаванду, – це був зародок деманія Зізі, шмаги-ліліпутки. Болісне бажання врятувати китовраса. Розпливчаста тінь, не сформована до кінця, виливала аромат знайомих квітів. Ще місяць, два – і зародок, позбавлений живлення, розчинився б у дикому повітрі Пекла. Але доля, висока пані в синьому, посміхнулася невлад.
Випадковість? Не зовсім.
Адже ти шукав лаванду, венаторе?
Коли Фортунат нарешті знайшов демона, з третьої спроби вчепився в здобич, – це був його власний деманій. Тварюка переслідувала «батька» навіть під землею, відстежуючи ефірні проникнення з поверхні. Сильний маг, не відаючи, що діє, схопив обох, котрі опинилися в одному місці, – істоту й зародок, лаванду й Долекрута. Сплів водно, перемішав, витягаючи назовні. Переляканий деманій інстинктивно прибрав найбезневиннішої подоби, яка виявилася в його розпорядженні. Личини крихітної акробатки.
Це не допомогло.
Зовнішня безневинність викликала глузливий сміх, але волі не дарувала.
– Дитинко, ти зрозуміла? – сказав перший, головний «батько», приборкуючи здобич і не розуміючи, з ким має справу. – Старайся. Дуже старайся. Інакше я стану лихим дядьком. Навіть демони Нижньої Мами бояться таких лихих дядьків…
– Я не вмію! – кричав деманій, страждаючи від раптово виявленої роздвоєності. Подвійно пригнічений неможливістю знищити «батьків», ближнього – владного – й далекого – кволого, – він казав правду. Точніше, вкладав свою, пекельну правду в прийнятні для людей форми: – У мене не виходить! Я можу навпаки…
– Ти погана дитинка, – розчаровано свиснув аркан.
– Не треба! Я намагатимусь!
Незабаром на ліс звалилися пристріт малефіка Андреа Мускулюса й килимове закляття бойового мага Просперо Кольрауна.
Юний деманій звільнився з клітки «Trias Septem-Lumen» та припустився фатальної помилки. Ах, якби в метушні він зміркував добити головного «батька»! На жаль, силу було змарновано, долі скручено й контужено – і стомлений Долекрут впав у сплячку: переварювати здобич. Поглинуті зміни доль. Їжа виявилася важкою, огидною на смак, на відміну від солодких змін на краще. Нутро мучила печія. Сплячка нагадувала каталепсію й загрожувала протривати бозна-скільки часу…
