Тяжкі часи - Диккенс Чарльз (хороший книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
Вона повела з собою й Луїзу, і пан Слірі прийняв їх у невеличкій кімнатці з парусиновими стінами, трав’яною підлогою і скісною дощаною стелею, що по ній публіка в ложах так тупотіла у захваті ногами, наче хотіла будь-що-будь провалити її.
— Хехіліє, — сказав пан Слірі, ставлячи на стіл склянку з грогом, — я дуже радий тебе бачити. Ти завше була наша улюблениця, і я певен, що ти нах не охоромила. І ти повинна наших побачити, перше ніж до діла перейдемо, а то ти їх на хмерть уразиш — надто жінок. Ти знаєш, моя Джозефіна вийшла заміж за І. В. Б. Чілдерха, в них е хлопчик, і хоч йому ще тільки три роки, а хидить як улиплий на кожному поні, на якого не похади. Ми його називаємо Маленьке Диво Михтецького Вольтижування, і згадаєш моє хлово, як не ухлавитьхя він у Ахтлі, то ухлавитьхя в Парижі. А пам’ятаєш Кідермінхтера, що вмлівав за тобою? Ну, то він також оженивхя. Удову взяв. Літами — за матір би йому годилахь. Була колихь танцівниця на линві, а тепер вона ніщо — розгладла дуже. У них двойко діток, отож ельфів та немовляток нам тепер не бракує. Якби ти побачила наших «Дітей у ліхі», де їхні батько й мати вмирають верхи на конях, а дядько бере їх ув опіку теж верхи на коні, а тоді вони хамі їдуть збирати ягоди теж верхи на конях, а вільшанка накриває їх лихтям верхи на коні, — ти б хказала, що зроду нічого кращого не бачила! А пам’ятаєш Емму Гордон, що була тобі як за рідну матір? Авжеж, пам’ятаєш, ще б пак не пам’ятала! То вона, бідолашна, була повдовіла. Чоловік її розбивхя тяжко: він грав індійхького хултана й хидів на хлоні в такій ніби пагоді, та й упав звідти навзнаки. Так уже й не оклигав, помер, а вона тоді вдруге вийшла заміж за одного молочаря: він побачив її на арені й закохавхя. Його обрано за парафіяльного опікуна нужденних, то він тепер багатіє, як на опарі!
Про всі ті зміни пан Слірі, тепер ще ядушливіший, ніж колись, оповідав дуже тепло і навдивовижу простосердо, як на такого старого проспиртованого бурлаку. Потім він привів Джозефіну, І. В. Б. Чілдерса (йому денне світло різко відтінювало глибокі зморшки біля уст), Маленьке Диво Мистецького Вольтижування і врешті всю трупу. Дивне видалося Луїзі це товариство: набілені й нарум’янені обличчя, химерні вбрання, голі руки й литки, — але так утішно було бачити, як вони тиснуться коло Сесі, і так зрозуміло, що сама Сесі не може втримати сліз!
— Ну, годі! Вже Хехілія перецілувала вхіх дітей, переобнімала вхіх жінок, похтихкала руки вхім чоловікам, тепер вимітайтехь ухі та дзвоніть на другий відділ!
Щойно всі повиходили, пан Слірі почав, стишивши голос:
— Я, Хехіліє, не хочу знати нічиїх таємниць, але я так гадаю, що ця молода пані, мабуть, йому родичка.
— Так, це його сестра.
— А його батькові, отже, дочка. Так я й гадав. Як хя маєте, панно? І як хя має ваш татухь?
— Батько скоро прибуде сюди, — відказала Луїза, кваплячись перейти до діла. — Мій брат у безпеці?
— Не турбуйтехь! — відповів Слірі. — Охь гляньте-но, панно, на арену крізь оцю шпаринку. Хехіліє, тебе вчити не треба, ти хама хобі прозурочку знайдеш.
Усі троє припали до шпарин між дошками.
— Це «Джек, переможець велетнів» — дитяча комедія, — пояснив пан Слірі. — Ото, бачте, Джекова бутафорхька хатка, а ото наш клоун з накривкою від кахтрулі та рожном у руках — то Джеків джура, а ото малий Джек у блихкучому обладунку, а біля хатки — два кумедні мурини-хлуги, вони її внохять і винохять; а хамого велетня (плетений з лози, дуже дорогий) ще немає. Ну що, бачите вхе?
— Бачимо, — відповіли обидві.
— Подивітьхя ще, — сказав Слірі. — Придивітьхя добре. Бачите вхіх їх? Гаразд. Хлухайте ж, панно, — і він підсунув Луїзі й Сесі лавку. — У мене хвої думки, у вашого татухя — хвої. Я не хочу знати, чого накоїв ваш брат, бо мені краще того не знати. Я тільки знаю, що ваш батько порятував Хехілію, тож і я його тепер порятую. Ваш брат — один з тих двох муринів.
Луїза аж скрикнула з подиву, і прикрого, й радісного відразу.
— Так, так, один з двох муринів, — провадив пан Слірі. — Але й тепер, як я вам це хказав, ви не впізнаєте, котрий. Нехай ваш татухь приходить. Піхля вихтави я приведу вашого брата хюди. Я його не роздягатиму й не відмиватиму. Хай ваш татухь прийде хюди, коли хкінчитьхя вихтава, або хамі приходьте, ви знайдете вашого брата тут і зможете з ним поговорити на хамоті, нікого в цирку не буде. Не зважайте, що він такий хтрашний, зате його ніхто не впізнає.
Луїзі трохи полегшало на серці. Вона щиро подякувала панові Слірі, зі слізьми на очах попросила переказати її вітання братові, а потім вони з Сесі пішли, домовившись, що повернуться надвечір.
Десь за годину прибув і пан Товкматч. Він теж не спіткав дорогою нікого знайомого і тепер мав добру надію з допомогою Слірі цієї ночі переправити свого непутящого сина до Ліверпула. Нікому з них трьох не можна було супроводити втікача, бо надто великий був ризик зрадити його, хоч би як він перебрався, і тому пан Товкматч написав листа одному надійному знайомому, де просив за будь-яку ціну відрядити подавця до Північної або Південної Америки чи в будь-який далекий край, аби тільки швидше та потаємніше.
Потім усі троє походили трохи біля цирку, дожидаючись, поки там не лишиться нікого: не тільки публіки, а й артистів та коней. Чекати довелось довгенько, та нарешті з бічних дверей вийшов пан Слірі, несучи стільця, сів на нього й закурив люльку, ніби подаючи їм знак, що можна вже підійти.
— Хлуга покірний, мохьпане, — привітався він неголосно, коли вони проходили повз нього в двері. — Як вам треба буде мене, я хидітиму тут. Не зважайте, що ваш хин у блазенхькому вбранні.
Вони зайшли до буди, і пан Товкматч, журно понурившись, сів на стілець, поставлений посеред арени для клоуна. А на одній з задніх лав, ледь видне в сутіні химерного цього приміщення, сиділо запекле до останку шкодливе щеня, що його він мав нещастя називати своїм сином.
В недоладному сурдуті, мов у парафіяльного наглядача, з широчезними закарвашами й вилогами, в довжелезній камізелі, коротких, по коліна, штанях і черевиках з пряжками, в кумедному трикутному капелюсі, — все те не до міри, все дешеве, старе, попроїдане міллю, діряве, — з патьоками на обличчі, де піт, що вливав його зі страху та духоти, попромивав чорне шмаровило, перебране блазнем щеня являло видовище таке огидне, сміховинне й ганебне, що пап Товкматч нізащо б не повірив у те, коли б сам не бачив цього очевидного й незаперечного факту. І до такого докотилось одне з його взірцевих дітей!
Спочатку щеня вперто не погоджувалось устати й підійти ближче. Та врешті, послухавшись умовлянь Сесі — на Луїзу воно й дивитись не хотіло, — воно зласкавилось (якщо тільки таку похмуру згоду можна назвати ласкою), помалу спустилося вниз, переступаючи через лави, і стало з самого краєчку посипаної тирсою арени, якомога далі від батька.
— Як ти це зробив? — спитав той.
— Що? — перепитав понуро син.
— Банк обікрав, — підняв голос батько.
— Я сам увечері зламав замок і покинув сейфа відчиненого, йдучи з банку. А того ключа, що на вулиці знайдено, я давно собі зробив. Уранці я його підкинув, щоб подумали, ніби злодії скористалися ним. Гроші я взяв ще раніше, не за один раз. Я щовечора тільки вдавав, ніби ховаю в сейф остачу. Ну, оце й усе.
— Мабуть, і грім не зміг би мене вразити дужче, ніж це, — сказав батько.
— Не розумію чому, — буркнув син. — Стільком і стільком людям на службі довіряють гроші; стільки й стільки з них виявляються нечесні. Я сто разів чув із ваших власних уст, що це закон. Хіба я можу міняти закони? Ви завжди втішали цим інших, тату. Втішайтесь же тепер самі!
Батько сховав обличчя в долоні, а син стояв перед ним химерною й гидкою поторочею, гризучи соломинку. Чорне шмаровило вже стерлось йому з долонь, і руки його скидались на мавпячі. Вже почало вечоріти, і він весь час тривожно й нетерпляче кліпав на батька очима. Ті очі, що виразно біліли на чорному виду, тільки й здавались на ньому живі, так товсто було його нашмаровано.
