Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон (лучшие книги .TXT) 📗

Сомс сів у кеб і, зачинивши вікна, поволі поїхав по Слоун-стріт та Бромтон-род. Він прибув додому о п'ятій.

Дружини не було вдома. Вона вийшла чверть години тому. Вийшла в таку пізню пору, в такий страшний туман! Що це має означати?

Він сів біля каміна в їдальні, розчинивши двері, стривожений до глибини душі, й присилував себе читати вечірню газету. Книжка ні до чого — тільки газета могла розвіяти його неспокій. Звичайні події, про які там писалося, трохи його розважили. «Самогубство актриси», «Державний діяч важко занедужав» (бідолаха має слабке здоров'я), «Офіцер розлучається зі своєю дружиною», «Пожежа в шахті», — він прочитав усі ці повідомлення. Читання трохи втишило його тривогу, як усі ліки, що їх прописує наймудріший з лікарів — наш природний нахил.

Десь аж о сьомій він почув, що дружина прийшла.

Пригода минулої ночі вже давно втратила для нього свою вагу: її притлумила тривога, чого їй було виходити, коли надворі такий туман! Але тепер, коли Айріні повернулась, у нього в пам'яті знову зринули її гіркі ридання, і його схвилювала думка, що зараз він зустрінеться з нею.

Вона вже ступила на сходи; запнуте густою вуаллю обличчя майже зовсім ховалося за високим коміром короткого, до колін, сірого хутра.

Вона не озирнулася, не сказала йому ані слова. Навіть привид, навіть зовсім чужа людина не пройшла б повз нього мовчазніше.

Білсон прийшла накривати на стіл і сказала, що місіс Форсайт не зійде в їдальню; вона подала їй суп у її кімнату.

Цього вечора Сомс навіть не перевдягнувся; мабуть, уперше в житті він сів обідати в брудних манжетах і, навіть не помічаючи цього, поринув у довгі роздуми над келихом вина. Він звелів Білсон затопити камін у кімнаті, де зберігалися картини, і незабаром пішов туди сам.

Запаливши газ, він глибоко зітхнув, наче тут, серед цих скарбів, що вишикувалися рядами в маленькій кімнаті лицем до стіни, його душа нарешті знайшла жаданий спокій. Потім він підійшов до найкоштовнішого свого скарбу — безсумнівного Тернера [11], і, поставивши його на мольберт, повернув лицем до світла. Тернер саме був у ціні, але Сомс ніяк не зважувався розлучитися з ним. Він довго стояв, вистромивши з-над стоячого комірця своє бліде, чисто виголене обличчя, і дивився на картину, ніби складав їй ціну; в очах його з'явився тоскний вираз: мабуть, він дійшов висновку, що за неї дадуть замало. Він зняв картину з мольберта, щоб знову поставити її до стіни, але, переходячи кімнату, зупинився: йому причулися ридання.

Ні, то все маячня, то лише витвір уяви, що розгулялася зранку. За хвилину, поставивши високий екран перед каміном, де палахкотів вогонь, він тихо зійшов униз.

«Завтра буде видніше!»— думав він. Та сон до нього прийшов не скоро…

Тепер, щоб прояснити події того повитого туманом дня, треба звернутися до Джорджа Форсайта. Найзавзятіший з-поміж Форсайтів дотепник і спортсмен провів день у рідній оселі на Прінсез-гарденз, читаючи роман. Зазнавши недавно фінансового краху, він дав Роджерові слово, що візьметься нарешті за розум, і той примусив його сидіти вдома.

Перед п'ятою годиною Джордж вийшов з дому й попрямував до станції Саут-Кенсінгтон (сьогодні всі їздили метрополітеном). Того вечора він мав намір пообідати й пограти в більярд у «Червоному кухлі» — унікальному закладі, що був водночас і клубом, і готелем, і розкішним рестораном.

Вийшов він не на Сент-Джеймс-парк, як завжди, а на Черінг-Крос, щоб пройти до Джермін-стріт краще освітленими вулицями.

На платформі в очі йому — бо на додачу до поважної елегантної зовнішності Джордж мав гостре око і завжди роззирався довкола, вишукуючи поживу для своїх дотепів — в очі йому впав якийсь чоловік, котрий, вистрибнувши з купе першого класу, не пішов, а скоріше поплентався, хитаючись, до виходу.

«Ого, набрався красунчик! — сказав Джордж подумки. — Та це ж Пірат!»— і великий, огрядний, він посунув слідом за Босіні. Споглядати п'яного — для Джорджа була найбільша розвага.

Босіні, в капелюсі з обвислими крисами, спинився перед ним, крутнувся і побіг назад до вагона, з якого він щойно вийшов. Проте було пізно. Черговий схопив його за пальто: поїзд уже рушив.

Звичне око Джорджа вгледіло у вікні вагона обличчя жінки в сірому хутрі. То була місіс Сомс, і Джордж зрозумів — діється щось цікаве!

Тепер він не спускав Босіні з ока — пройшов угору сходами, повз контролера і вийшов на вулицю. Проте за цей час його почуття змінилися: цікавість і втіху замінив жаль до цього бідолахи, за яким він стежив. Пірат був не п'яний, а страшенно збуджений; він розмовляв сам із собою, але Джордж спромігся розчути тільки слова: «О боже!» Мабуть, він не усвідомлював, що робить і куди йде: дивився просто себе безтямним поглядом, вагався на кожному кроці і йшов, не розбираючи дороги, наче несповна розуму; отож Джордж, який спершу вбачав у цій пригоді тільки цікаву розвагу, тепер відчув до бідолахи жаль і вирішив доглянути, щоб з ним не сталося якого лиха.

Ну й забило ж йому памороки, зовсім забило! і Джордж розмірковував, що ж таке сказала місіс Сомс, що вона могла розповісти Піратові у вагоні. У неї самої вигляд був жалюгідний! Джорджу стало шкода бідолашної жінки, що їде сама зі своєю бідою.

Джордж ішов, мало не наступаючи Босіні на п'яти, — високий, тілистий, він ішов мовчки й обережно, щоб не виявити себе і не згубити Пірата в тумані. Це вже не жарти! Він зберігав цілковитий спокій, хоча був трохи збуджений, бо, крім жалю, його охопив мисливський азарт.

Босіні зійшов прямо на бруківку — пірнув у густу безкрайню темряву, де за шість кроків нічого не було видно, де голоси й свист, лунаючи з усіх боків, збивали людину з пантелику і раз у раз проступали примарні обриси карет, а часом блимав тьмяний вогник, так наче острівець з'являвся у неосяжному темному морі.

І Босіні швидко простував, поринаючи в цей вир ночі, що таїв у собі небезпеку, а Джордж швидко йшов слідом за ним. Якщо цей дивак надумався сунути свою довбешку під колесо омнібуса, він його будь-що стримає! Переслідуваний безумець поспішав вулицею без усякої остороги — він не йшов навпомацки, як інші перехожі в цій пітьмі, а мчав уперед, наче вірний Джордж підстьобував його батогом, і ця гонитва за людиною, що тікала від своєї біди, почала захоплювати Джорджа, якось дивно захоплювати.

Але раптом пригода постала перед ним у новому світлі, і ця хвилина довіку закарбувалася в його пам'яті. Примушений спинитися в тумані, він почув слова, які враз прояснили все, що сталося. Джорджеві відкрилося те, що місіс Сомс сказала Босіні у вагоні. Слухаючи його бурмотіння, Джордж зрозумів, що Сомс ствердив своє право на дружину, якій він був осоружний, здійснивши проти її волі найбільший, найвищий акт власності.

Думки Джорджа потекли новим річищем; він був вражений і почав розуміти, яку муку терпить Босіні, яке страшне сум'яття панує в його душі. І він подумав: «Атож, йому таки не позаздриш! Не дивно, що бідолаха знавіснів!»

Він наздогнав утікача, коли той сів на лавку під одним їз левів на Трафальгарській площі — велетенським сфінксом, що заблудився, як і вони, в цьому океані мороку. Босіні завмер на лавці закам'янілий і занімілий, а Джордж терпляче стояв позаду; в серце його закрадалося дивне братерське почуття. Треба визнати, що йому була властива певна делікатність, своєрідний такт, які не дозволяли втручатися в цю трагедію, і він чекав, мовчазний, наче лев, що лежав над ним на своєму п'єдесталі, — чекав, піднявши до вух хутряний комір, ховаючи пухкі червоні щоки, ховаючи все, крім очей, в погляді яких світилися й іронія, і співчуття. А повз них проходили люди, що прямували з контор у свої клуби, їхні оповиті густим туманом постаті виринали з темряви, наче привиди, і, наче привиди, зникали. І попри все його співчуття до Босіні Джорджева глузлива, як у діккенсівського Квілпа [12], вдача спонукала його схопити цих привидів за рукав і вигукнути. «Погляньте-но сюди, люди добрі! Перед вами рідкісне видовище! Ось бідолаха, якому щойно довелося вислухати від своєї коханки цікаву історію про її чоловіка; тож підходьте сюди, ну ж бо, підходьте! Подивіться, як йому забило памороки».