Історія України-Руси. Том 4 - Грушевський Михайло Сергійович (книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
Претензії на Волинь були піднесені зараз по смерти Витовта, а як я вище підносив, грамота Ягайла Лучанам 1432 р. будить підозріння, що польське правительство й потім мало гадку забрати Волинь. Але мотив обережности супроти унїї взяв гору, й польське правительство відложило сю справу до лїпших часів. Се не задоволило русько-польських конквістадорів, і обставини, в яких опинив ся Свитригайло в 1436 р., давали їм охоту використати їх для окупації Волини. Правда, у Свитригайла, як казав Посільґе, були ще й незалежно від того приятелї між українсько-польським панством. Але що переговори галицьких панів з Свитригайлом стали ся не на ґрунтї якихось особистих симпатий, а власне таких окупаційних апетитів, в тім трудно мати які небудь непевности, маючи перед очима умову галицької шляхти з Свитригайлом.
На жаль, нїяких подробиць сих цїкавих переговорів ми не маємо — саму тільки умову 8). З неї бачимо, що по своїй невдалій візитї до Кракова Свитригайло розпочав переговори з галицькими панами, і між ними в перших днях вересня (1436) прийшло до такої умови:
Між Свитригайлом й панами з Галицької Руси й Поділя уставляєть ся союз против усїх ворогів, аж до повнолїтности короля. Свитригайло має панам помагати „вірними радами й помічю”, а вони йому. Свитригайло віддає Полякам Луцьк з повітами 9), а галицькі пани мають на сєрадзькім зїздї вистарати ся йому від короля заплату за Луцьк иньшими маєтностями. Наколи ж би на тім зїздї не вдало ся виторгувати нїчого для Свитригайла, в такім разї відпоручники Свитригайла й панів самі мають щось постановити в справі тої заплати йому. По смерти Свитригайла всї його володїння мають перейти до Корони, і в сїм напрямі мав він обовязати своїх намістників. Що до Київщини, бояре Свитригайла, які були при нїм, тут же зложили таку грамоту: обіцяли бути помічними й прихильними королеви й панам його, а спеціально панам з Руси, і по смерти Свитригайла тримати ся тільки короля 10). Можливо, що теж було зроблене й для Браславщини, тільки сеї грамоти ми не маємо.
Значіннє сеї умови ясне: за відступленнє Польщі Волини галицькі пани забезпечали Свитригайлу володїннє иньшими землями — Київщиною, Браславщиною, Сїверщиною, й обіцяли йому за себе й за короля поміч против Жиґимонта. Инакше сказавши — Свитригайло ставив їм жаданнє, аби змусили короля розірвати союз з Жиґимонтом. Се, очевидно, було його головне жаданнє, а наскільки щиро при тім заміряв він передати Луцьк Полякам, се вже иньша справа. Правда, полки галицькі й мазовецькі (се очевидна вказівка на участь в сїй справі також панів бельзьких), прилучивши ся до війська Свитригайла, були впущені ним в Луцьку землю. Але се ще щирости Свитригайлового заміру не доводить: в тій хвилї для Свитригайлового престіжа ся польська залога була дуже користна, а більшого не питаймо.
Справдї, здаєть ся, се панське військо — властиво вість про його прихід зробила Свитригайлови дїйсну прислугу. Підчас його подорожі в Польщу Жиґимонт задумав зробити з Свитригайлом кінець. Правдоподібно, сим хотїв він запобігти можливому компромісу з Свитригайлом. Як довідуємо ся з Свитригайлового листу до вел. маґістра, вислав Жиґимонт разом два війська на Свитригайлові волости: одно на Луцьк, друге на Київ. Перше, прийшовши під Луцьк, пішло на приступ, хотячи спалити місто, але Свитригайлова залога їх відбила. Потім прийшла звістка, що Свитригайло „уложив союз з королем” — не знати, чи значило се звістку про ту Свитригайлову угоду з панами, чи про вислане ними військо, — скорше може остатнє. Тодї Жиґимонтові вояки кинули облогу й пустили ся швиденько назад. До Київа же встиг надтягнути Юрша, тодїшнїй київський воєвода, що був з Свитригайлом у Львові. Получивши ся з Татарами, що прийшли в поміч, він задав битву Жиґимонтовому війську, побив його сильно, і тим ся кампанїя скінчила ся. Дїяло ся се в середнїх днях вересня 11).
Тим часом галицьким панам на сєрадськім зїздї, видко, не вдало ся перевести своїх плянів. Длуґош каже, що дебати над сею справою були дуже завзяті. Галицькі пани вказували на те, що се справа вже зроблена й не може бути змінена: Свитригайло уже передав луцький замок відпоручникам панів — старостї руському Шамотульському й Яну з Сєнна старостї олеському. Дїйсно, в актах Свитригайлових і його союзників сї пани звуть ся навіть луцькими старостами, то оден то другий, хоч в дїйсности Луцька земля зіставала ся в володїнню Свитригайла, й ті пани були властиво тільки комісарами галицької шляхти. Але з противного боку вказувано на обовязки прийняті на себе супроти Жиґимонта, на його рішучу опозицію всяким компромісам з Свитригайлом і домагання, аби Луцьк передано йому, Жиґимонтови, відповідно до трактату 1432 р.
Очевидно, серед польських панів були два напрями. Один змагав до як найскоршого прилучення українських земель до Польщі. Другий за лїпше вважав пильнувати унїї й сею дорогою зближати по волї інкорпорацію цїлого вел. князївства Литовського. Зрештою такі два напрями були взагалї в польській полїтицї, від самого початку майже, й часом перехрещували ся з собою. Перевагу в Сєрадзи взяв, очевидно, другий погляд, хоч ми й не знаємо близше постанов сього зїзда. Длуґош каже, що з Сєрадзи вислано послів до Жиґимонта, аби конче помирити його з Свитригайлом і намовити його на те, аби згодив ся, щоб Свитригайлу дати якусь винагороду в коронних землях 12). Се все оповіджене дуже коротко й не ясно; очевидно тільки, що правительство не хотїло розривати з Жиґимонтом, як бажав собі Свитригайло й галицькі пани. Але як воно хотїло обернути компроміс з Свитригайлом і справу його земель, се не ясно.
Супроти рішучої опозиції Жиґимонта, вислані з сєрадзького зїзду польські посли вкінцї вирікли ся зовсїм Свитригайла й задоволили ся тільки скріпленнєм унїї: Жиґимонт потвердив ще раз акт 1432 р., додавши нові ґарантії на те, що по його смерти всї землї перейдуть до короля, з виїмком Троцької волости його сина. Натомість польські посли обовязали ся перервати всякі відносини між Свитригайлом і Польщею. Всї Поляки, які були в Луцькій землї або взагалї в службі Свитригайла, мали бути відкликані й виведені звідти до 25 сїчня, й потім нїкому не вільно буде чи з Польщі чи з Мазовша іти до Свитригайла, везти до нього припаси, зброю й т.и., під страхом кари 13).
Таким чином польське правительство вповнї вирікало ся Свитригайла, хоч і не обіцяло Жиґимонтови активної помочи против нього. Се була, щоб так сказати, офіціальна польська полїтика. Але в дїйсности ті обіцянки не були сповнені: відносини галицької шляхти з Свитригайлом не були розірвані. Одного з її комісарів Яна з Сєнна бачимо ми при боцї Свитригайла в лютім 1438 р., з титулом луцького старости; в актї конфедерації галицької шляхти з жовтня 1438 р. на чолї її стоїть Шамотульський ґенеральний староста руський, з титулом луцького старости. Сама конфедерація, завязана „для загального добра земель руських і подільських”, хоч в актї говорить тільки про збираннє й шафованнє королївськими доходами, могла в дїйсности стояти в звязку з окупаційними плянами шляхти: не дурно ж вона манїфестувала ся титулом луцького старости для Шамотульського. В звязку з сим могла стояти й нова подорож Свитригайла в Галичину з кінцем року: звідти, з Перемишля висилав він свого аґента до Прусії 14).
Жиґимонт тим часом, як оповідає Длуґош, майже на кождий зїзд польських станів присилав свої скарги й нарікання на те, що умову про передачу йому Луцька не додержано: держать Луцьк далї в імени Корони згадані старости — Шамотульский і Сєненьский. Длуґош додає, що значна частина польських сенаторів не могла рішити ся на передачу Луцька, і тим дає розуміти, що гадки в сїй справі були подїлені, і що польське правительство, зробивши формальну уступку Жиґимонту, все ще не рішало ся виріктя ся плянів прилучення Волини. На нові домагання Жиґимонта поручено було тим волинським комісарам (десь в осени 1438 р., як виглядало б з Длуґошевого оповідання), аби з певними застереженнями передали Жиґимонтови Луцьк. Але порученнє се не було сповнене. Аж самі луцькі бояри, бачучи безвихідне становище Свитригайла й поставлені перед альтернативою — вибирати між підданством Коронї або вел. князївству, прихилили ся до сього остатнього. В сїчнї 1439 р., — писав Жиґимонт до пруського маґістра, — „Луцьк, що Поляки були забрали против своїх записей і присяг та при собі задержали (!), піддав ся нам сам, і Лучане зажадали, аби ми їм прислали свого намісника, і ми їм зараз післали” 15).
