Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович (книги полностью .TXT) 📗
В костьолі саме правили всеношну… Ми зупинились, Явтушок замилувався будовою, що біло сягнула в ніч, а як поїхали далі, то крізь скрип коліщати ще довго вчувалися нам звуки органа і ввижався вечірній хід навколо костьолу з вогнями, хоругвами і піснями чужою мовою.
Останні кілометри — наче сон, уже підсвідомо йдемо та йдемо за Явтушком, ніби так буде вічно, — вищатиме перед нами переселенський візок і гнатиме нас хтозна–куди. Вже нам не треба ні теплого молока, ні свіжого хліба. І ніякі духові оркестри тут не грають, і батьків кларнет у візку ні до чого. Ніч, тиша і невідомість. Із ночі, з Європи в Азію важко йде поїзд. Прокричав паровоз під хатою мого діда. І ми — на той крик, з останніх сил: ось він, осокір із випаленою душею, вічне дерево в цій маленькій державі з довжелезними хатами, як фантастичні поїзди. Паровози для нас погасли, не димлять, і поїзди позупинялись безладно, хтозна–де…
Кожен має тут свою дорогу, ось дідова — ще ніколи наш возик не котився так шпарко. Приїхали, поставили візка, Явтушок постукався у вікно. За вікном появився хтось у білому — вже почало сіріти, дід чи не впізнав Явтушка, кинувся до дверей і, відчинивши їх, остовпів. Чого ж він мовчить:
ми пройшли тридцять п'ять кілометрів, а він мовчить… Далі ми вже не можемо ступити ні кроку, а Явтухів дядько живе у другім кінці села. Менші попадали на спориш…
— Вас не зупиняли? — запитує Чорногор у білому.
— Ні, ніхто не зупиняв… — То Явтушок. — Онука вам привели.
— Бачу, бачу… — ступив у мій бік Чорногор.
— А ми вже якось будемо добиратися до дядька…
— Вчора тут стайню спалили. Колгоспну…
— І тут колгосп?.. — зачамрів Явтушок.
— Згоріли коні… Воли… Які воли!.. І мій один волик…
— То як нам ближче до дядька?..
— Спровадили їх сьогодні з Зелених Млинів. Дядька з дядиною та ще кількох паліїв. Забрали у нього олійню, то він, дурень, кинувся на таке… Запеклі ви люди. Голі. А втім, не такі вже й голі. Ваш дядечко посмоктав із нас олійки… Чого ж стоїте? Забирайте діток до хати. Візка можете залишити тут. Ну й візок! Ото Вавилон не міг вам дати справжнього воза?
— Міг… — мовила Пріся, підводячи зі споришу меншеньких.
— Вози є… А коні плохенькі… Не дійшли б. На шлеях висять… Моїх там пара. Одного ви бачили, як ми приїздили сюди… Дереш… Підручний ходив…
— Ага, пригадую… А Каштан же як, живе?
— Крутить кірата, — сказав Івасько–старший.
— О, важко все починається… Що там цінніше — теж до хати з візка.
— Кларнет, — нагадав Явтушок.
— А хто гратиме? — запитав дід.
— Я.
— Ну–ну… — І пішов до шопи по солому. Для нас…
— Ось що воно, Явтуше, відбитись від Вавилона… — кинула Пріся, тримаючи обіруч двох меншеньких. І понесла їх до чужої хати…
Через який день–другий прийшли по Явтушка. Хтось доказав з Вавилона, що він тут, у Зелених Млинах. Повезли його в Копайгород, а вже звідтіля переправлять у Глинськ, до Македонського. Саме той зацікавився ним, а ці, з Копайгорода, якихось претензій до нього ніби й не мають. Для них він — громадянин Голий Я. К.
— Це ви?
— Я… — сказав Явтушок. — Явтух Корнійович… і Голий…
Щоночі Прісю будять поїзди…
А жита квітують перед самим порогом. І проклинала, і любила тут свій Вавилон як ніколи. Зелені Млини не для неї… А Явтушок сказав, що як усе буде гаразд, то він повернеться сюди, може, й назавше…
Розділ одинадцятий
І знову отой майже іграшковий поїздок із «мотузянки», з якого глузувала Іванна Іванівна, коли Тесля виряджав її до Краматорська, де хіба такі поїзди й така станція! Туди приходять з усіх кінців велетні, заходять прямо на їхній завод і вантажать, що їм там потрібно, з велетенських гамірних цехів, одним із яких командує Іванна Іванівна. Обіцяла йому переїхати до Глинська не далі як цієї весни, з дітками, з усіма пожитками, але ще й сама не певна, чи відпустять її. Металургійний завод працює тепер виключно на урядові замовлення. Тесля був слюсарем на тому заводі, прийшов туди з Лебедина у вісімнадцятому, там і побралися вони з Іванною, потомственою краматоркою. Бився з гетьманцями у Краматорську, роззброював те воїнство, показав себе відважним бійцем і агітатором. Тоді ж і вступив до партії. Потім війна із непманом у самім Краматорську, ніби й мирна, але теж запекла війна. Коли прибув до Глинська, то вже не застав Сосніна в комуні, яка була чи не єдиним оплотом нової влади в районі. І ось вони разом із Климом Синицею воювали, вимірювали новий світ довкола комуни, разом пройшли через важкий перевал, щоб зараз разом і прийти на цю невеличку глинську станцію та й собі скористатися «мотузянкою», життя на якій, проте, пожвавішало цієї весни.
У Теслі прикрість. Він переконав цілий район піти в колгосп, а сам виявився сином одноосібника. Ось як воно буває. Старий Сак там, у Лебедині, поставив своїх сірих воликів та свою нову хату на п'ять вікон над усі ідеї, над усі ознаки часу, над долю сина, над усе, чим славен був Теслин рід усі ці роки.
— Тяглися й ми з Іванною на ту хату, відривали від діток і від себе. Подавай йому п'ять вікон і не менше. В халупі ж звікував, багатій нещасний. Спалю ту хату над ним. Клянусь, спалю. Ти мене ще, Климе, не знаєш. Тут погукують на мене, я ж чоловік рішучий, коли треба. Подумати тільки: син одноосібника! А ще поки доберусь туди, то не хитро стати і сином цього самого… Ти уявляєш собі? Глинським воякам тільки дай…
Сак не послухався ані синових листів, ані лебединських комуністів, які скаржилися Максимові сюди, що одного волика батечко вже прирізали, а з другим збираються заподіяти те саме. Пара воликів — воно й ніби ніщо, якби та зараза не перекинулася на цілий Лебедин, загрожуючи колгоспові залишитись без найкращого тягла, бо ж коні в Лебедині ніякі, тут здавна віддавали перевагу волам. Кілька десятків воликів уже впало ні за що, бо ж м'ясо із них жилаве, нікудишнє, пропаде у боднях. Лист був приватний, але ж є у Глинську Харитон Гапочка, на другий день про це вже знали всі. У райпарткомі відбулися досить неприємні для Теслі збори. Клим Синиця, головуючи на них, ледве вгамував Чуприну та Рубана, яких уже саме слово «одноосібник» бісило. Тесля визнав, що класова боротьба не знає компромісів, навіть коли йдеться про рідного батька. Отож і їде рятувати не так батька, як лебединських воликів… Певно, ще жодний син за всю історію не опинявся у такому скрутному становищі. Де Глинськ, де Лебедин, а він мусить відповідати за тамтешніх воликів. Лише подумай, Климе Івановичу, яка напасть. Щоправда, волики там такі, що можуть витягти цілу країну з біди… Де Тесля не бував, ніде чогось подібного і не бачив.
Коли поставив валізу на пероні, то показав, одбігши далеченько від Клима:
— Отака довжина. Отакенні роги, — розкинув руки. — А сила!
На пероні поблимували напівсліпі ліхтарі, то воли лебединські з того, як їх малював Тесля, уявились Климу Синиці просто велетнями.
— А м'ясо із них, Климе, не таке вже й погане. Ти коли–небудь молоденького зубра куштував?
— Де ж би я його мав куштувати?
— Я також не мав такої нагоди. Але хто куштував, то кажуть, що наче молодий волик — делікатес. Диво. В цьому і вся складність моєї місії, — посміхнувся самими ямочками на щоках Тесля.
У Теслі валіза, шинель, яку привіз іще з Краматорська, місцями протерта до дірок, поклав її на валізку, зате парусинові чоботи новенькі, пошив їх собі для жаркого літа. Дивина! У Глинську шістдесят шевців, а ці літні чоботи найкраще шиє Шварц, австріяк. Він закинув своє ремесло давно, прочувши, скільки шевців у Глинську, й повертається до нього лише у виняткових випадках, як він сам каже — «по велька люді Глінська». Що тим австрійцям так важко дохопитися нашої мови? Зиркнувши на розбиті озувки Синиці, Тесля порадив і йому звернутися до товариша Шварца, той і йому змайструє чоботи з зеленої парусини. Дуже зручно.
— Я в іноземців не шию… — Хоч і парило його у тій яловичині страшенно, ноги пекло вогнем.
