Полтава - Лепкий Богдан (библиотека книг бесплатно без регистрации .txt) 📗
— Гадаєте, не вбивали? — відповів палко бурсак. — А скільки кесарів римських не своєю смертю померло! Гадаєте, гріх? Бог простив би за деспота такого. Мало він намучився людей. Та не було такого, щоб сказав: нам треба це зробити, ми зробимо… А жаль, великий жаль! — І його обличчя скривилося.
Сердюки збилися в купу біля оповідача, щоб якого слова не пропустити.
— І що? І що?
— На другий день кажуть мені апостола читать. (У мене голос такий, що другого нема). «Не буду», — кажу. А вони до мене: «Мусиш. Сам цар слухатиме». І батько й мати, всі пристають до мене: «Читай», а я затявся і — «Ні». Аж десь до начальства дійшло. Прийшли і забрали мене. Посадовили в холодну. А в городі парад. Дзвони грають, гармати ревуть, аж земля дрижить. П'янство таке, що тверезого, мабуть, у цілому городі не було. Отож з того і скористала мати моя. Довірених людей післали, а за городом і кінь чекав. Сів я і при помочі Божій якось до вас добився.
Скінчив і відсапнув, ніби камінь важкий йому з грудей скотився.
Сердюки вже не приставали до нього з питаннями. Довідалися, хто він таке. і раді були погостити. Десь і закуска взялася, і плящину добули.
— Випий чарку, веселіше стане. Відпрошувався, ніби соромився.
— Горівка — не дівка, з ума не зведе, лиш на деякий час в голові запорошить, — заохочували.
— А може, ти тому не п'єш, що діла не зробив? Підіжди, ще молодий — поспієш! Деякий і постарівся, і нічого путнього не втяв.
— Випий же! Нагрієшся, а то зубами дзвониш, буцім ти не попович, а паламаренко.
Гість ніби й справді не своїми зубами їв і позиченим ротом випивав чарку.
— Пиймо, доки є, бо хто зна, як завтра буде. Москви і шведа насунуло такого, як хмара, повидудлюють усьо, а нам прийдеться хіба воду пити.
— Добра вода, бо не мутить ума, — доповів котрийсь.
— Мабуть, тобі давно вже помутило, коли ти таке кажеш. Водиця жабам годиться, а не нам. Нашої жаги водою не вгасити.
— Так, так. Нашої жаги водою не вгасити, — повторив сумно той, що вдивлявся у стелю.
Другі півні піли. Вітер зривався знову і конче хотів дерева з корінням повивертати.
В хату скочило щось мале, обсніжене і від інею заволохачене.
— Вечора доброго панам! — запищало.
— А! Рачок з болота виліз, — відповіли. — Пане Рачок! Просимо вашеці сідати! — і котрийсь ухопив його на коліна.
Гетьманський весельчак, як кіт, з колін зістрибнув і на бокуні присів.
— Хами! Шляхтича пошанувати не вміють. Подай такому палець, а він за руку тягне.
— Так тебе й за голову нема що тягнути; скачи за пазуху, нагрієшся!
— Або у карман лізь!
— А очі б вам повилазили, негодяї! Лиш горівку тягнуть, а битися нема кому, — відтинався Рачок.
— Так ти за нас б'єшся, правда? Але язиком.
— А ви і язиками не втнете. Не знаю, до чого вас Господь создав, — і баламкав у воздухах ногами.
— А ваша милість, — приставали до нього козаки, — хай удруге на такий вітер не виходять, бо пірве та закине на яку там дзвіницю, що годі буде й здіймити.
— Підождіть, позакидає вас у багно, чортові діти, — лаявся Рачок. — Не знаю, пощо земля носить таку ледач на собі.
— Цитьте! — буцімто заспокоював великан своїх товаришів. — Цитьте! Не сердьте їх милості, а то поб'ють. Їх милість трудні — від дівчини вертають.
Козаки сміялися, Рачок також.
— Гадаєте, жадна мене не хоче? — говорив, зміняючи голос. — Ого-го! Та я, бачите, дорожу собою.
— Відомо, відомо, є чим. Але дійсно, звідкіля це ваша милість вертають? Чи не з гетьманської ради?
— А хоч би…
— Так повіжте, що там урадили такого?
— Що врадили?.. — І Рачок задумався. — Не твого розуму діло, — відповів і махнув рукою. — Щолиш тепер буцімто й запримітив незнайомого і грізно спитав:
— А ти хто такий будеш, хлопче? В якого пана зі стричка відірвався?
— Ов, пане Рачок, — схопилися козаки, — щось ви собі задуже позволяєте. Не смійте обиджати нашого гостя. Він у Лебедині був.
— У Лебедині? — і Рачкове обличчя перемінилося в оден мент, ніби і його це грізне слово, як ні одно друге, вразило. В хаті втихло; смертельним холодом повіяло по ній. Від того холоду в'янула охота до жартів. — В Лебедині… Так, так у Лебедині, — лебедів Рачок. — Там карають наших. Праведників карають, а грішних нагороджують. Така тепер правда на світі. А ти бачив?
— Там від тих мук ні очей не заплющиш, ні ушей не затулиш, — відповів гість. А Рачок додав:
— Колесують, вішають, на палях садовлять. Цар до того охотник, знаю, знаю. А не придумав чого нового цей кат?
— Нового? Не знаю. Бачив, як якось кількох мазепинців босоніж на леду поставили і ноги водою поливали, щоб примерзли.
Рачок скривився.
— Мовчи, вашець, мовчи, — і казав собі подати горілки. Його обличчя зробилося таке, ніби він не горілку, а людські сльози пив.
— І в Глухові був? — спитав по хвилині. — У Глухові, кажуть, гетьмана з уряду скидали. Бачив?
— Авжеж, що бачив, — відповів парубок, але якось не спішився разказувати. Ніяково було.
— Так розкажи ж бо! — наставав Рачок.
— Розкажи, розкажи! — гомоніло кругом. Позсувалися докупи, обступили колесом гостя, і він почав.
— Дня п'ятого, цього місяця, листопада, тричі вдарили з гармат. Загули тулумбаси, і народ посунув на майдан. От народ, скликають, так іде. Не дивуватися черні. Але ж бо і міщанські роди, від яких треба би більше розуму сподіватися, теж повиходили, ще й дітей з собою позабирали, щоб дивилися на сором, доселі не бачений у нас. Весь майдан зароївся людьми, місцевими й нетамошніми, бо Глухів по збуренню Батурина буцімто якоюсь новою столицею зробився, і як уперед до Батурина, так тепер у Глухів не оден за ділом поспішає. Мабуть, цей город ще такого зборища не видав. Чорняки, козаки, москалі, черців, як воронів, налетіло; наслухують, чи не балака хто проти царя та чи не жалує гетьмана Мазепи.
— А як почують?
— Питаєте? Тоді, як круки на падло, так вони кидаються на нього, хоч би це й жінка була, а хоч би й недоліток тільки. «Мазепінець, ізмєннік!» — верещать. І вже такому світу Божого не видати…
Оповідач спинився. Знати, нелегко йому оповідалося. Слова нерадо вилітали з горла. Київський бурсак привик до тієї пошани, з якою там ставилися до гетьмана Мазепи, за його повсякчасне піклування церквою і просвітою, тому-то й важко було розказувати про той глум, який у Глухові над тим самим гетьманом учинили. А слухачі принаглювали:
— І що? І що? — допитувався усякий.
— Посеред майдану поміст високий збудували і сходи до нього приставили. Посеред помосту — шибениця.
— Шибениця, — зашипіло кругом.
— Москаль і шибениця — то одно. — В царя шибениця — то ласка. Колесо, паль, розжарена шина — це йому страсть.
— Колесували б їх чорти на тому світі.
— Мала потіха, панове, що на тому світі буде. Але на цім, дивіть, що він з нами творить!
— Віддячимо, віддячимо, дасть Біг.
— Заки віддячите, розказуй, вашець! — перебив Рачок.
— Вдарили з гармат удруге, і майдан московське військо обступило, з фузіями біля ніг. Не знаю, чи якого супротивлення боялися, чи для більшої паради. Але народ не су-противлявся… — і оповідач зітхнув.
— Не супротивлявся народ, — повторив, — тільки деяка дитина зжахнулася московських страховитих облич і хлипати стала. Мами заспокоювали дітей: «Цить, донцю, цить, цар добрий, цар-батюшка кривди тобі не зробить».
— Не зробить. Підождіть! Прийде і на вас пора.
— Поки Москви, поти й Україні добра бути не може.
— Огонь не помириться з водою, а Україна з Москвою.
— То так ви гадаєте, а простий народ все москалі піддурять.
— Наш чоловік себе за хитрого має, та москаль куда хитріший.
— Бо не згідливі ми.
— Трускі. В нас тепер або Кочубеї, або Скоропадські, а Виговські і Богуни де?
— Розказуй, вашець, розказуй, — наглив Рачок.
— В гирлах вулиць, що до майдану ведуть, Меншикова драгуни ескадронами поставали. Коні іржать, квичать, на людей наступають, — крик такий! Аж ось і втретє ревнули гармати, і мені аж в очах замихтіло. Наші генеральні й полкові старшини в контушах та в шубах соболевих, духовенство в ризах дорогоцінних, а попереду Меншиков і Головкін з ордерами й хрестами на поміст увіходять, аж сходи тріщать. Щось там московські охвіцери скомандували, якби їх шилом в черева шпигнув, щось зверещало військо, і загарчали їхні барабани.
