Записки українського самашедшого - Костенко Ліна (читать книги онлайн полные версии TXT) 📗
Отже, кордон російського світу проходить через кухню нашого президента, по коридорах влади, і по нашому коридору теж.
А де ж наш український світ? Де в Україні наш український світ?!
Хіба що під час футбольних матчів. Спортивний патріотизм у нас є. Одна якась перемога на футбольному полі — і вчорашні ненависники всього українського уже скандують на весь стадіон: «Ук-ра-ї-на! Ук-ра-ї-на!» Вимахують прапорами, підскакують, і в пароксизмі національної гордості ідентифікують себе саме з цією державою.
Перемоги піднімають на дусі, поразки знікчемлюють. А в нас уже стільки тих поразок, — навіть перемоги обертаються на поразки, як от наша омріяна Незалежність, яку ми зґавили і тепер почуваємось у своїй державі, як меншина у резервації.
Щоправда, останнім часом доля нам трішечки усміхнулась, кутиками вуст. Наша Руслана перемогла на Євробаченні у Стамбулі, і тепер співає скрізь, дивуючи світ енергетикою своїх «Диких танців». І вже анонсує наступний кліп — «Танці серед вовків». Дуже слушна метафора з огляду на наш історичний і особистий досвід.
Олімпіада в Афінах теж надихає. Дев’ять разів піднімався наш прапор і звучав наш оптимістичний Гімн, звістуючи світу, що Україна ще не вмерла.
Відкриття Олімпіади було грандіозне. Грецька співачка виходила, як із піни морської, у хвилях синьосріблястої сукні, і співала античним голосом. Пройшли спортсмени всіх континентів, усіх рас і народів, кожен під своїм прапором, у ритмах свого темпераменту.
Ішли Кірибаті, Комори й Мальдіви. Йшли Федеративні Штати Мікронезія. Йшов Барбадос, Гамбія і Габон. Ерітрея, Вануату і Сенегал. Замбія, Тонго і ҐвінеяБісау. Я люблю ці далекі, мало нам відомі держави. Люблю ці маленькі народи, їхню екзотичну одежу, їхні стрункі, прогартовані сонцем постаті. Відчуваю в цих людях якусь первозданну вроду. Може, ми всі родом з Африки, тільки потім вицвіли.
Наша делегація була численна, в одежі стримано уніформній і, як завжди, з баластом чиновників, неавантажних для Олімпійських ігор.
На жаль, я не встиг розгледіти, чи були Канари? Те плем’я, що пересвистується, воно ж, мабуть, усе спортивне. Втекти від цивілізації — то неабиякий спринт.
Наш прем’єр, що не збирався у президенти, теж приїхав на Олімпіаду. Помолився на горі Афон, підтримав олімпійців своєю присутністю, і зі всім своїм почтом, як і належить прем’єру великої і заможної країни, зупинився у найдорожчому готелі на пароплаві «Роттердам». Пароплав м’яко похитувався на воді, світився вечірніми вогнями своїх респектабельних ресторанів і кают. А я чомусь подумав про того багатодітного батька, котрий, щоб самосиалитись, позичив десять гривень на каністру з бензином.
Ну, що — розмінялись в історії? За що ж віддав своє життя і той мій дід, що загинув на фронті, і той, що загинув на Колимі?
У Сумах збунтувалися студенти. У нас була революція на граніті, у них революція на траві. Місяць жили в наметах, а оце вже третій день пішки ідуть на Київ. Міліція їх переймає, б’є кийками. Суд забороняє їм іти. Кількох заарештували. А вони йдуть. Протестують проти об’єднання трьох вузів.
Я думаю, що це протест узагалі.
Київські студенти виходять їм назустріч. Житомирські оголосили акцію мобільної непокори. Львівські з ними солідарні. Та й не лише студенти.
Щось нуртує в цьому суспільстві, шукає виходу і вдаряє в глуху стіну.
7 серпня на Хмельницькій атомній станції відкрили й освятили компенсуючу потужність, 2-й блок. А вже за тиждень — три аварійні зупинки. Однак запевняють, що ситуація штатна, зупинки планові, небезпеки нема.
А ще ж відкриють і на Рівненській, де вже й так постчорнобильські села живуть під страхом генетичних ушкоджень. Недавно на тій станції виявили фахівців з липовими документами, порушено десять кримінальних справ. Але наших співгромадян це не хвилює. їм утовкмачили і вони вірять, що компенсуючі потужності компенсують нестачу електроенергії, що без них нам ніяк не можна, бо інакше поринемо в темряву.
Потім забудуть і сам цей термін — компенсуючі потужності і, як кров у наших жилах, цей струм у наших дротах любісінько продаватиметься за кордон. І ніхто нам не компенсує відмерлих зон України і вже непозбутнього страждання втрати Малих Батьківщин.
І що воно таке? Компенсуючі потужності нічого не компенсують. Гарантуючі гаранти нічого не гарантують.
У степах вже було вщухло. Коли ж раптом один снаряд як сказився — влетів прямо в село. Військові запевняють, що не знають, як це сталося. Я їм вірю. Бо якби вони знали, то цього б не сталося.
І загинув ще один наш миротворець. Пішов набрати води з біблійної річки, а воно й пальнуло. На березі був установлений радіокерований фугас.
Взагалі наша дійсність — це колосальний детектив з елементами фантасмагорії. Можна обстріляти села своїми ж снарядами. Можна послати хлопців на чужу сумнівну війну. Можна не платити зарплату робочим людям. У законодавчому органі може засідати кримінальний авторитет. У виконавчій владі угніздитись корупція. У православному монастирі оселитися тамплієри. Так досі й невідомо громадськості, що то за мігруючі тамплієри і яке вони мають відношення до давно неіснуючого французького ордену. Недавно вони знову раптом вигулькнули, у Кам’янець-Подільському. Придивлялись до старої фортеці, хотіли взяти в оренду, і знову зникли.
Втім, громадськість не дуже й запитувала. У громадськості в одне вухо влітає, в друге вилітає. Схоже, на цю аудіотурбулентну властивість нашого слуху влада і розраховує, коли сьогодні говорить одне, завтра інше, а позавтра вже й зовсім протилежне.
Святкуємо. Цього разу — день народження президента. Дата не кругла і навіть не квадратова, але еліта мистецька, і всяка, рвонула у його кримську резиденцію «Мухолатка» засвідчити своє шанування. Видно, думають, що піде на третій термін. Бо вже Конституційний Суд шляхом казуїстичних маніпуляцій винайшов для нього таку можливість — вважати третій термін за другий, бо перший пройшов не за цієї Конституції, через те допустимі будь-які реституції. Тим паче для нації, звиклої до профанації. Особливо, якщо попросить народ.
Але народ чомусь не просить. Це ж не фільм про Івана Грозного.
У київському зоопарку сумна подія. Померла слониха. Слон Бой залишився вдівцем.
Я його пам’ятаю змалку, мене мати завжди водила у зоопарк. Тоді ще у нього були два бивні, потім один украли.
Як можна украсти бивень у слона?! У нас можуть. У нас все можуть. У нас навіть Незалежність украли. Ми думали, що вона є, а її вже не було.
Атмосфера помітно міняється. На стінах з’являються метрові написи: «ВСБО БУДЕТ ДОНЕЦК!» В лексику міцно входять блатні слоґани. В’язні полтавської буцегарні, відчувши свою електоральну значущість, виявляють бажання поїхати миротворцями в Ірак.
Тим часом кандидат від опозиції в рамках літнього відпочинку завойовує серця електорату на півдні. Але його маршрути відстежуються, то на Ай-Петрі за ним учепиться хвіст, то назирці їздять якісь машини. Щоправда, кримська міліція запевняє, що це ніяке не стеження, просто лідера опозиції охороняють від психів.
Психів там справді багато, хоч, може, й не більше, ніж скрізь. Вони його зустрічають погодинно оплаченими протестами, а дехто, мабуть, і щиро, криком і лайкою, і гаслами парканного типу. На херсонській дорозі його машину тричі намагався зіпхнути у кювет КАМАЗ із причепом, що наводило на сумні аналогії.
А він їздить, він молодий, він невтомний. По дорозі зупиняється, розмовляє з людьми, купує кавуни на південних базарах, засмагає під кримським сонцем. І так біблійно розламує коровай, так картинно роздає його в простягнуті руки, що це вже скидається на рекламний ролик, його часто крутять по телебаченню.
— Ну, це вони перебрали, — каже дружина. — Для Месії він надто спортивний.
А мені він подобається. Таки ж харизматик, а не маразматик. Приємно.
Тринадцяту річницю нашої Незалежності відзначили гідно. Грало сорок п’ять військових оркестрів. Майоріли прапори і плакати. Високих гостей зі світу, правда, не було, зате привітав султан Брунею. Міжнародний авторитет як росте, то вже росте. Трибуна стояла під Тріумфалосом, на тлі скляних пірамід і Жовтневого палацу, в підвалах якого колись були катівні НКВД, а потім над ними двигтіла сцена від всіляких культурних імпрез. Тож і тепер там через весь екран за трибуною тяглося довге біле полотнище з анонсом гастролей театру Віктюка «МАЙСТЕР Г МАРГАРИТА». Я не зразу навіть помітив, а дружина аж скрикнула: — Диви! — Я дивився і думав, що все ж це не випадково. Коли ховали Брежнєва і виступав на мавзолеї Андропов, навскоси через весь екран пролетіла ворона. А тепер он стоять на трибуні наші достойники на тлі анонсу «МАЙСТРА І МАРГАРИТИ» — як Воланд, Азазелло, Коров’єв і Бегемот.
