Зона покриття - Кінг Стівен (книги онлайн бесплатно TXT) 📗
Він був схожий на голос закликальника біля шатра для гри у бінґо на Ейкронському ярмарку, але підходячи все ближче уздовж центральної смути, Клай зрозумів, що цей гучний голос звучить у нього в голові. То був голос Лахмітника. Тільки Лахмітник — це лише (як там його називав Ден?) окозамилювач, і Клай чув голос зграї.
Ліворуч і праворуч, шикуйтеся у дві шеренги, правильно. Так-так.
«Де я? Чому ніхто не визвіряється на мене з криком: "Куди прешся, ставай у чергу!?"»
Попереду дві шеренги, як спуски з магістралі, розходилися в два боки: одна — у намет ліворуч, друга — у таке саме шатро з правого боку дороги. У таких наметах постачальники зазвичай ставили столи для фуршетів, щоб затінити їх у жаркий полудень. Клай бачив, що перед тим, як кожна черга заходила у намет, люди розділялися на десять чи дванадцять коротких черг. Вони були схожі на фанатів, що нетерпляче чекають, поки білетер відірве корінці їхніх квитків і пропустить до зали.
Посеред дороги, там, де подвійна черга розходилася праворуч та ліворуч, стояв сам Лахмітник, досі у своєму пошарпаному червоному «кенгуру».
Праворуч і ліворуч, пані та панове. Губи не ворушаться. Сама тільки телепатія, підсилена міццю зграї. Просуваємося, не стоїмо. У всіх буде можливість зателефонувати тому, кого ви любите, а далі на вас чекає зона без мобільного покриття.
Почуте вразило Клая, але це був шок од відомого, наче він щойно почув кінець смішного анекдоту, який вперше хтось розповідав років десять-двадцять тому. «Де це? — спитав він у Лахмітника. — Що ви робите? Що, чорт забирай, відбувається?»
Але Лахмітник навіть не глянув у його бік, і, звичайно ж, Клай розумів чому. У цьому місці траса-160 вела у Кашвак, і він бачив його уві сні. А щодо того, що відбувалося...
«Це мобільне бінґо, — подумав він. — Це мобільне бінґо, а то намети, у яких грають в цю гру».
Проходимо, проходимо, пані та панове, — навіював Лахмітник. — У нас дві години до заходу сонця, і ми хочемо обробити якомога більше людей, перед тим як зачинимося на ніч.
Обробити.
Чи це був сон?
Клай пішов за чергою, що звивалася у напрямку намету, схожого на павільйон, на лівому боці дорозі, наперед знаючи, що він там побачить. На чолі кожної короткої шеренги стояв один з фонолюдей, цих знавців Лоуренса Велька, Діна Мартіна та Дебі Бун. Кожному, хто опинявся попереду, білетер у брудному одязі (багато хто з них за останні одинадцять днів боротьби за виживання був покалічений сильніше, ніж сам Лахмітник) простягав мобільний телефон.
На очах у Клая найближчий до нього чоловік узяв запропонований телефон, тричі потикав у кнопки і жадібно підніс до вуха. «Алло, — мовив він. — Алло, ма? Ма? Ти там...» — І замовк. Очі стали бездумними, вираз обличчя — тупим. Телефон біля вуха трохи опустився. Посередник (кращого слова Клай дібрати не міг) забрав телефон, підштовхнув чоловіка, щоб той проходив, і жестом показав наступній людині, що можна підходити.
«Праворуч і ліворуч, — гукав Лахмітник. — Не зупиняємося».
Хлопець, який намагався додзвонитися до матері, ледве тягнучи ноги, вийшов із павільйону. За ним Клай бачив натовп із сотень людей, що безцільно блукали довкола. Часом хтось комусь заважав пройти і отримував за це легенького ляпаса. Але такого, як раніше, не було. Тому що...
Тому що сигнал змінився.
Праворуч і ліворуч, пані та панове, не зупиняємося, вас багато, роботи повно, а скоро впаде темрява.
Клай побачив Джонні. На хлопчику були джинси, кепка дитячої ліги й улюблена футболка «Ред Сокс» із ім'ям Тома Вейкфілда і номером на спині. Він саме опинився у голові черги за два відрізки од того місця, де стояв Клай.
Клай рвонув до нього, але йому вперше заступили шлях. «Геть з дороги!» — закричав він, але, ясна річ, чоловік, що застував йому шлях, нервово переминаючись з ноги на ногу, наче хотів у туалет, не міг його чути. Це ж був сон, і на додачу до цього Клай був нормальним і не мав здібностей телепата.
Він кинувся у проміжок між неспокійним чоловіком та жінкою, яка стояла за ним. Прорвався крізь наступну шеренгу, думаючи тільки про те, щоб дістатися до Джонні, і тому не звернув уваги на те, чи справжні ті люди, яких він штовхає. Він опинився біля Джонні саме у ту мить, коли якась жінка (з нестримним жахом він побачив, що це невістка Скоттоні, досі вагітна, але вже без одного ока) простягнула хлопчикові мобільний телефон «Моторола».
«Просто набери 911, — сказала вона, не розтуляючи рота. — Усі дзвінки йдуть через 911».
«Ні, Джонні, ні! — закричав Клай і спробував вирвати телефон із рук Крихітки Джонні, коли той почав набирати номер, за яким його давно навчили дзвонити у разі неприємностей. — Не роби цього!»
Джонні ухилився ліворуч, неначе збираючись приховати номер, який він набирає, від тупого погляду єдиного ока вагітної посередниці, і Клай промахнувся. Напевно, йому б усе одно не вдалося зупинити Джонні. Врешті-решт, то був тільки сон.
Його син закінчив набирати номер (натиснути три кнопки — це не довго), натиснув клавішу «ВИКЛИК» і приклав телефон до вуха. «Алло? Тату? Тату, ти мене чуєш? Чуєш мене? Якщо чуєш, будь ласка, прийди й забери м...» — Зі свого місця Клай бачив тільки одне око свого сина, але й цього йому вистачило, щоб зрозуміти: світло згасло. Плечі Джонні поникнули. Телефон опустився. Невістка Скоттоні брудною рукою вихопила трубку й грубо штовхнула Джонні в шию, щоб той ішов у Кашвак, разом з іншими, тими, хто прийшов сюди, сподіваючись знайти безпечне місце. І жестом показала наступній людині в черзі підходити й телефонувати.
«Ліворуч і праворуч, ставайте у дві черги», — прогримів у голові Клая голос Лахмітника, і з криком «Джонні!» він прокинувся. У спальню в котеджі доглядача музею проникали останні скупі промені надвечір'я.
Опівночі Клай, що брів під неприємним холоднющим дощем, часом із мокрим снігом (таку погоду Шарон колись називала «дощовою сльотою»), дістався маленького містечка Норт-Шеплі. Почувши шум моторів, який наближався, він зійшов з траси, старої доброї траси-11, а не дороги зі сну, і ступив на бетонований майданчик перед крамницею «З сьомої до одинадцятої». Світло фар, у якому пелена мжички здавалася сріблястою, належало автомобілям двох спринтерів, що мчали бік у бік, влаштувавши перегони у темряві. Божевілля. Клай став за бензиновим насосом, не те щоб ховаючись, а просто уникаючи сторонніх поглядів. Він дивився, як вони проносяться повз нього, наче картина зниклого світу, здіймаючи невеликі фонтани бризок. Йому здалося, що один із автомобілів — старомодний «корвет», але у світлі єдиної аварійної лампочки на розі крамниці він міг легко помилитися. Перегонники промчали під цілою системою контролю транспорту в Норт-Шеплі (згаслим сигнальним апаратом), деякий час неонові вишні сяяли у темряві, а потім зникли.
«Божевілля, — знову подумав Клай. А коли повернувся на узбіччя, спало на думку: — Хто б казав про божевілля».
Правда. Тому що його сон про мобільне бінґо зовсім не був сном чи був не зовсім сном. Щодо цього він не мав сумнівів. Телепатичні здібності фонерів день у день зростали, і вони прагнули тримати у полі зору якомога більше винищувачів зграй. Тільки цим усе могло пояснюватися. З такими групами, як у Дена Гартвіка, що справді намагалися опиратися їм, могли виникнути ускладнення, але з ним навряд чи були якісь проблеми. Дивним було те, що телепатія нагадувала телефонний зв'язок, тобто обмін повідомленнями відбувався з обох боків. Завдяки цьому він перетворився на... що? Привида в машині? Щось на зразок того. У той час, як вони не спускали з нього очей, він теж міг стежити за ними. Принаймні поки спав. У снах.
Невже на кордоні Кашвака справжні намети, перед якими нормальні шикувалися у черги, очікуючи, поки їх позбавлять мізків? Клай схилявся до думки, що стояли, і не тільки в Кашваці, а й у багатьох подібних до нього містечках по усій країні та в цілому світі. Роботи вже, мабуть, значно менше, але самі КПП — контрольні пункти перетворення — можливо, й досі на місці.
