На брата брат - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книги бесплатно полностью без регистрации TXT) 📗
Виговський пошукав жерлом трубки князівські намети — не знайшов, у очах рябіло — знову повів оглядову трубку по лугові в бік міста. Намагався розгадати — чи сухий луг, яка відстань звідси до гармат, де лежать містки через рів довкола наметів…
— До біса їх, — кілька разів намагався рахувати намети Дорошенко й збився з лічби. Він упрів під шапкою з кабарги, зняв її — на лобі лишився червоненький пружок, — підмоклий кучерявий чуб заворушив вітер.
А Виговський все ще вглядався у ворожий стан, йому не йнялося віри, що супротивник і досі не відає: козацьке військо стоїть від них за п'ятнадцять верст. Проґавили московити, чи це підступ, десь сховалася залога? Але де вона може сховатися?… Біля містка на горбі?… Там терни, поки крізь них продерешся… Проте вкрити крийма московський табір також не вдасться, щойно минуть місток, їх помітять. І все ж… Доконечного плану баталії ще не мав. Колючі тумани бродили в голові, там кільчилося одне зело і вмирало, прокльовувалося інше: дороги, лінії, комонні ряди і… річка. Скрізь — річка. Через неї туди й назад… Тільки туди?… А назад? «Славен Грицько Гуляницький, протримався стільки в фортеці…» Ще раз, вже востаннє, промацав окуляром трубки стіни міста, погар посаду, московські шанці — блиснула мідь гармати, — кучугури наметів і сховав до торбинки трубку. Він нічого не сказав, і Богун із Дорошенком йшли трохи ображені — гетьман не радився з ними щодо баталії.
Посідали на коні, ще раз проспівали — простогнали соснові мостини, й гетьман нагло осадив коня, аж той забасував копитами й вигнув, гризучи вудило, шию.
— Тут має статися доконечний погром одного з військ.
Богун і Дорошенко перезирнулися.
— Сподіваюся, не нашого? — майже з серцем кинув Богун.
— Хто ж зичить собі лиха, — задумано відказав гетьман і відпустив круто натягнене повіддя.
За півгодини він під'їхав до мосту з Степаном Гуляницьким, покивом пальця наказав стати поруч. Кінь під Гуляницьким бокував, боявся гетьманового вороного румака, котрий пирхав і косував кривавим оком (скрипіло сідло, Гуляницький рвав повіддя), наледве вгамував його.
— Бачиш отсі терни, — вказав праворуч нагайкою на густі, щойно одквітлі, — ще не всі пелюстки пов'яли — чагарі. — Бери п'ять сотень козаків Білоцерківського полку й копайте від них рів до мосту. Копайте потайки, землю не вергайте в цей бік, а скидайте вниз, до річки. Маєте докопати до самого мосту. Тут ось ріденькі кущики, вони сховають вас. Після того, як я нападу на москалів і побіжу назад та перехоплюся через річку, москалі, погнавшись, теж перескочать через неї, ви одразу ж руйнуйте міст та гатіть ним Соснівку. І вкосіть трави, пов'яжіть у кулі — покидаєте їх на гатку. — Покусав вуса, легенько стукнув нагайкою по шиї коня, який нетерпляче переступав копитами. — І не пускайте до рову москалів, відганяйте їх рушничною стрільбою… Хоч їм в ту сторону втікати й нікуди.
…Увечері в просторому гетьманському наметі, де пахло міцним чоловічим потом і шкірою, при хисткому світлі двох трисвічників гетьман виклав план завтрашньої битви. Він не радився, він всю відповідальність брав на себе, й голосом, котрий виключав будь — яке заперечення, казав, а сам водив олівцем по аркушеві паперу, де вже були намальовані річка з містком, луки, місто й обидва табори — козацький та московський. Полковники, генеральна старшина сиділи на килимі, по — татарськи попідгинавши ноги, він стояв, зігнувшись над скринею, до якої був прицвяхований мапований аркуш. Світло від полум'я свіч грало на його обличчі, й воно здавалося застрашливим. Виклавши все, що вважав за потрібне (дещо лишив собі), змусив себе впевнено усміхнутися й, побажавши всім доброї ночі, відпустив полковників та генеральну старшину. Відітнув запитання, розмови. Либонь, нелегко це йому було. Здушив усі тривоги, відкинув вагання, поклався на власний розум, на здобутий у боях разом з Хмелем досвід, чіт чи лишка, на землі чи на небі… Все вирішить завтрашній бій: гетьманувати йому чи ні, скинуть вони з плеча московську руку, чи чавитиме, гнутиме вона їх і далі, жити чи вмерти.
Не роздягаючись, тільки поскидав чоботи, ліг на похідне ліжко, накрився киреєю. Але одразу ж підвівся, взувся, вийшов з намету. Аби скоротити ніч, пішов перевірити дозори. Над його головою розіслався темно — синій намет неба, густо всіяний зорями, він ішов на велику зеленувату зорю, яка повисла над самим обрієм. З небесного небозводу одірвалася колюча іскриста зоря й, викрешуючи іскри, покотилася до обрію, гетьман загадав (й одразу ж подосадував за те на себе): якщо до того, поки дійде до першої дозорної команди, попереду зірветься ще одна, все буде гаразд, якщо ні… Дозорці перегукувалися в пітьмі гаслами: «Марія», «Чигирин», «Глухів». Зоря не зірвалася. Жорстко наказував осавулу дозірної команди пильнувати, дозорці повинні лежати ланцюжком від табору вперед… Немолодий, понурий осавул знав усе сам, слухав мовчки, при світлі зір Виговський уловив у його очах докір. «Але не всі вони такі, досвідчені…» Одначе, не обійшовши й половини дозорів, повернувся, знову ліг на ліжко.
Земля все ще пашіла жаром, він одгорнув з грудей кирею, повернувся на правий бік. Табір глухо гомонів, десь щось побрязкувало, долітали тихі голоси. Ніч тліла, як гніт біля гармати, коли ворог стоїть на видноті й не приступає. Перед очима гетьмана стояли річка, міст без поручнів, широкий луг… Він поведе козаків просто на шанці з гарматами. Добудуть їх — добре, не добудуть — теж не зле. Якщо вогонь буде щільним, повернуть сажнів за двісті… Сказати козакам, аби повертали за його покликом? Тоді вони, знаючи, що мають кинутися назад, тільки й дивитимуться на нього, і в налогу йтимуть мляво — можуть виказати ворогові його замір… Не сказати — погине їх значно більше, вони не встигнуть охмолостатись… Але тоді в очах ворога все відбуватиметься правдиво…
Гетьман знав: якщо й далі розвиватиме в думках план бою — не засне нізащо. Він ніколи не міг заснути, обмірковуючи навіть буденні канцелярські справи. Треба думати про щось стороннє, щось спогадувати або й мріяти… про хороше.
…Бачив себе молодим парубійком у рідному Вигові на шляху на колодках, які обнизали парубки та дівчата, виспівували «Ой у полі озеречко», заспівувала, як звичайно, Ярина й перебирала на шиї корали, червоні, як і її губи. Надворі видно, неначе удень, повний веселий місяць світив з — понад дерев, з блискучого Чумацького Шляху сіялася розсипана небесними чумаками сіль. Іванову сорочку розпирали яблука, він ішов уподовж колод і кожну дівчину нагороджував краденим у багатія Бабоїда яблуком. Отакий він хвацький парубок, не боїться ні лютих псів, що гасають по саду, ні самого Бабоїда з рушницею. Ярині дав найменшеньке яблучко, ще й червиве… Вона знехтувала його любов'ю, і він знехтував її. Вона тоді не знала, який він парубок.
…Двоє хлопчаків бавилося на крижині, її відірвало й понесло по шаленому Ужі, крутячи й нахиляючи, всі репетували на березі, й один він не розгубився, вхопив довгу тичину й кинувся в крижану воду, сягнув крижини та привернув її до берега…
…Дівчата нудьгують на колодках, троїсті музики заблудили на іншому кутку: їх перейняли інші дівчата, й тоді Іван дістав з — під поли чумарки скрипку і вчистив так, що дівчат неначе вихором понесло в танок. Ярина танцювала також, здивовано зиркала на нього з — під стрільчатих брів, а коли, втомившись, посідали на колодки, почала тихенько просити хлопців, аби провели її додому. Хлопці відверталися — боялися Миколи Сахна, котрий стояв біля вір'я й чекав на неї. Сахно — дужака на весь Вигів, кинув на землю, вломивши двоє ребер, заїжджого борця. У нього лоб у півпальця й нижня щелепа в півтора вершки. Іван підводиться з колодки й до Ярини: «Ходімо?» Вони не пройшли й десятка кроків, як Микола згріб його за плече, аж тріснула сорочка. Іван вивернувся, майнув у повітрі велетенський кулак, Іван присів і обома руками вдарив Сахна по щелепі, Сахно беркицьнув, аж блиснули підкови козлових чобіт. Він підвівся й з ревінням знову кинувся на Івана, а той підставив ногу й зацідив у плече, Микола знову розпластався в порохні. Й так кілька разів, аж поки не лишився лежати посеред дороги. Іван довів Ярину до хвіртки й, не пристоявши й хвилини, сухо та ґречно вклонився: «Добраніч». І пішов.
