Янтарне скло - Пулман Филип (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗
— Дякую, — сказала жінка братові Луїсу, котрий усе ще стояв у дверях. — Мені, будь ласка, чашку гарячого шоколаду.
Їй ніхто нічого не пропонував, і вона знала, як образливо було ставитися до ченця як до служки, але він був таким нікчемним, що цілком заслуговував на це. Голова кивнув, і брат Луїс, на своє величезне роздратування, змушений був піти організувати пані Кольтер напій.
— Звичайно, вас заарештовано, — сказав голова, спрямувавши на жінку світло лампи та сівши на інший стілець.
— О, навіщо псувати розмову ще до її початку? — прощебетала пані Кольтер. — Я прийшла сюди з власної волі, відразу після того, як утекла з фортеці лорда Ізраеля. Отче, в мене багато цінної інформації про його сили та про дитину, і я прийшла сюди, щоб передати її вам.
— Тоді почніть із дитини.
— Наразі моїй дочці дванадцять років. Невдовзі вона з дівчинки стане дівчиною, і тоді нам усім буде вже пізно відвертати катастрофу: природа та нагода зустрінуться, як порох та іскра. Завдяки вашому втручанню імовірність цього набагато зросла. Сподіваюсь, ви задоволені цим.
— Ваш обов'язок полягав у тому, щоб віддати її в наші руки. Натомість ви вирішили ховатися в гірській печері — хоча для мене залишається загадкою, як жінка вашого розуму сподівалася, що зможе сховатися від усього світу.
— Мілорде, для вас багато що залишається загадкою, зокрема стосунки матері й дитини. Якщо ви навіть на мить подумали, що я віддам свою дочку, як ви того хотіли, в руки організації чоловіків, украй одержимих сексом, чоловіків із брудними нігтями, пропахлих застарілим потом, чоловіків, хвора уява котрих повзала б по її тілу, наче таргани — якщо ви гадаєте, що я піддала б свою дитину цьому, то ви, мілорде, навіть безголовіші, ніж та дурепа, котрою ви вважаєте мене.
До того, як голова встиг відповісти, у двері постукали, і з'явився брат Луїс із двома чашками шоколаду на дерев'яній таці. Нервово вклонившись, він поставив тацю на стіл та боязко усміхнувся голові Суду, сподіваючись, що його запросять залишитися, однак отець Макфейл кивком показав йому на двері, і юнак неохоче вийшов із приміщення.
— Тоді що ви збиралися зробити? — поцікавився голова.
— Я намірялася перечекати, доки небезпека мине.
— Яку саме небезпеку ви маєте на увазі? — подаючи жінці чашку, спитав отець Макфейл.
— О, гадаю, ви знаєте це. Десь у світі є спокусник, так ви мовити, змій, і я повинна була не дати їм зустрітися.
— Із нею є якийсь хлопець.
— Так. І якби ви не втрутилися, все було б у мене під контролем. Наразі ж вони можуть бути де завгодно, але, принаймні, не в лорда Ізраеля.
— Без сумніву, він шукатиме їх. У хлопця є ніж із надзвичайними можливостями, і їх варто було б розшукувати вже через це.
— Я знаю це, — промовила пані Кольтер. — Мені вдалося зламати його, проте хлопець якось спромігся його полагодити.
При цьому вона посміхнулася. Вона ж не схвалює дії цього поганця?
— Ми знаємо це, — кинув отець Макфейл.
— Дуже цікаво… — протягла жінка. — Здається, Фра Павел стає дедалі спритнішим? Раніше на з'ясування всього цього йому потрібен був би принаймні місяць.
Пані Кольтер зробила ковток шоколаду, котрий ніяк не можна було назвати міцним і гарячим. «Як же цим нудним церковникам подобається поширювати свій самовдоволений аскетизм і на своїх гостей», — подумала вона.
— Розкажіть мені про лорда Ізраеля, — промовив голова Суду. — Розповідайте мені геть усе.
Пані Кольтер зручніше влаштувалася на стільці та почала свою розповідь — вона, безперечно, повідомляла не все, але її співрозмовник і не очікував цього від неї. Жінка розповіла про фортецю, про союзників лорда Ізраеля, про ангелів, про копальні та ливарні.
Упродовж усієї цієї розповіді на обличчі отця Макфейла не здригнувся жоден м'яз. Його деймон-ящірка запам'ятовував кожне слово.
— А як ви сюди потрапили? — спитав голова.
— Я вкрала гіроптер. У ньому скінчилося пальне, і я змушена була кинути його в безлюдній місцевості неподалік звідси. Решту шляху я здолала пішки.
— Наскільки активно лорд Ізраель шукає дівчинку та хлопця?
— Дуже активно, звичайно.
— Гадаю, йому потрібен ніж. Ви знаєте, що в нього є назва? Скельна погань півночі називає його «тим, що вб'є бога», — промовив голова, підійшовши до вікна та подивившись на криті галереї. — Саме це збирається зробити Ізраель, чи не так? Знищити Господа? Деякі люди стверджують, що Бог уже мертвий. Мабуть, коли Ізраель плекає намір його вбити, то він не належить до їх числа.
— Гаразд, але якщо Бог живий, — сказала пані Кольтер, — то де він? І чому він більше не розмовляє з людьми? Колись Бог ходив по Едемському саду та розмовляв із Адамом і Свою. Потім він почав ховатися і Мойсей чув лише його голос. Пізніше, за часів пророка Даниїла, він був уже старим — в Біблії його називають «старий днями». Де він зараз? Чи він живий? Може, він тепер гнила колода, немічний дідуган, що впав у старечий маразм і нездатний думати, говорити чи діяти, неспроможний навіть умерти? І якщо це так, чи не було б милосердям та проявом справжньої любові до Бога відшукати його та подарувати йому смерть?
Промовляючи все це, пані Кольтер відчула величезне збудження. Вона не знала, чи після таких слів вона вийде звідси живою, але гра з самою смертю в особі цього чоловіка була надзвичайно захоплюючою.
— А Пил? — спитав отець Макфейл. — Яким є погляд запеклої єретички на Пил?
— У мене немає ніяких думок щодо Пилу, — відповіла жінка. — Я не знаю, що це таке, і ніхто цього не знає.
— Зрозуміло. Що ж, я почав із нагадування, що вас заарештовано. Гадаю, настав час підібрати вам місце, де ви могли б трохи поспати. Ви матимете усі вигоди, ніхто вам не завдасть ніякої шкоди, але звідси ви не втечете. Завтра ми продовжимо бесіду.
Отець Макфейл подзвонив у дзвіночок, і майже відразу на порозі з'явився отець Луїс.
— Проведіть пані Кольтер у найкращу кімнату для гостей, — наказав голова Суду. — І замкніть її там.
Найкраща кімната для гостей виявилася обшарпаною та обставленою дешевими меблями, однак там, принаймні, було чисто. Після того як у дверях повернувся ключ, пані Кольтер відразу оглянула кімнату в пошуках мікрофона і знайшла один у вигадливому світильнику, а ще один — у ніжці ліжка. Вона висмикнула обидва, але потім на неї чекала велика несподіванка: із шафи, що стяла за дверима, на неї дивився лорд Роук.
Пані Кольтер зойкнула та схопилася за стіну, щоб не впасти. Галівесп'янин навіть схрестив ноги — вочевидь, почувався тут цілком вільно. Ні жінка, ні золотава мавпа досі його не бачили, і щойно серце пані Кольтер припинило калатати, дихання вповільнилося, вона спитала:
— Мілорде, і коли ви збиралися повідомити мені про свою присутність? Перед тим, як я роздягнулася б, чи пізніше?
— До того, — промовив лорд Роук. — Накажіть своєму деймону заспокоїтися, інакше я зроблю це сам.
Золотава мавпа вищирила ікла, її смух стояв сторчма. Злобний вираз її обличчя залякав би будь-яку звичайну людину, проте лорд Роук лише посміхнувся. Його шпори виблискували у тьмяному світлі. Посидівши так ще кілька секунд, він підвівся та потягнувся.
— Я щойно розмовляв зі своїм зв'язківцем у фортеці лорда Ізраеля, — повідомив він. — Лорд надсилає вам свої вітання та просить повідомити йому про наміри цих людей відразу після того, як вони стануть вам відомі.
У пані Кольтер перехопило дух, наче вони тільки-но боролися з лордом Ізраелем і він кинув її об підлогу. Її очі розширилися, і вона тихо опустилася на ліжко.
— Ви прийшли сюди, щоб стежити за мною чи щоб допомагати мені? — спитала вона.
— І те, й те, і вам пощастило, що я тут є. Щойно ви тут з'явилися, у підвалі почалася якась робота з антарикою. Я не знаю, яка саме, але наразі там працює ціла група науковців. Здається, ваше прибуття підстьобнуло їх.
— Навіть не знаю, радіти мені чи хвилюватися. Узагалі-то я почуваюся виснаженою та збираюся поспати. Можете відвернутися.
