Будденброки - Манн Томас (читать хорошую книгу txt) 📗
— Так, Томе, — мовив Христіан майже сумно і знову провів рукою по голові. — Це правда, ти дуже добре сказав, У цьому між нами й різниця, розумієш. Ти також любиш ходити до театру, також мав раніше, між нами кажучи, свої фіглі-міглі, залюбки читав романи, вірші й таке інше… Тільки ти завжди вмів це поєднувати з ретельною працею, з поважним ставленням до життя… А мені, бачиш, цього бракує. Мене ця мізерія заполонює всього до останку, і на щось справжнє мене вже не стає… Не знаю, чи ти мене розумієш…
— То ти й сам визнаєш це! — вигукнув Томас і, спинившись, схрестив руки на грудях. — Ти покірно погоджуєшся з цим, а проте все лишається, як було! Ти що: людина чи тварина, Христіане? Повинна ж бути в тебе якась гордість, господи боже мій! Як можна провадити життя, що його ти навіть не зважуєшся виправдати! Але ти саме такий і є! В цьому вся твоя натура. Тобі аби тільки вшпилитись у якусь дурницю, зрозуміти й описати її… Ні, мені вже терпець урвався, Христіане!. — Консул швидко відступив крок назад і рішуче махнув рукою, наче щось перекреслив. — Урвався, кажу тобі! Ти рахуєшся на посаді повірника, а до контори й носа не показуєш… Та це ще півбіди! Іди, гайнуй своє життя, як гайнував досі! Але ти на кожному кроці компрометуєш нас! Нас усіх! Ти наріст, болячка на тілі нашої родини! Ти як чума в цьому місті, і якби цей будинок був мій, я б негайно вигнав тебе за двері! — закричав Том і, широким, сердитим жестом обвівши сад і подвір’я, показав на дім… Він уже не міг опанувати себе: давно стримувана лють вирвалась назовні.
— Що на тебе напало, Томасе! — мовив Христіан. Він був щиро обурений, але виявлялося це досить дивно. Він став у позу, притаманну кривоногим: зігнувшись, наче знак питання, ледь випнувши голову, живіт і коліна; його круглі, глибоко посаджені очі витріщились, а повіки почали червоніти, як у батька, коли той сердився; потім почервоніли й щоки. — Як ти зі мною розмовляєш? Що я тобі зробив? Я сам піду, не треба мене виганяти… Пхе! — додав він з глибоким докором і коротко, рвучко махнув рукою, ніби вловив муху.
Хоч як дивно, але Томас не тільки не розпалився ще дужче, а мовчки опустив голову і повільно рушив далі стежкою. Здавалось, він був задоволений, просто-таки зрадів, що нарешті розсердив брата, спонукав його на рішучішу відповідь, на протест.
— Повір межі, — спокійно вже мовив він і знову заклав руки за спину, — що ця розмова була мені дуже неприємна, Христіане, та колись вона мала відбутися. Такі сцени в родині —страшна річ, але все-таки нам треба було поговорити… Тепер ми можемо обміркувати ці справи цілком спокійно. Отже, тобі, я бачу, не подобається теперішнє твоє становище, га?
— Так, Томе, ти вгадав. Бачиш, спершу я був дуже вдоволений… І, звичайно, тут мені краще, ніж у якійсь чужій фірмі. Але мені, мабуть, бракує самостійності… Я завжди заздрив тобі, коли дивився, як ти сидиш і працюєш. Властиво, для тебе це не робота; ти працюєш не тому, що хтось тебе силує, а як господар, як шеф. Ти примушуєш інших працювати на себе, а сам тільки робиш обрахунки, керуєш… Ти вільна людина. Це щось зовсім інше…
— Добре, Христіане. Чому ж ти не сказав цього раніше? Ти можеш хоч сьогодні стати самостійним чи принаймні самостійнішим. Ти знаєш, що батько тобі, так само як і мені, тим часом виділив п’ятдесят тисяч марок із майбутньої спадщини, і я, певна річ, ладен кожної хвилини відрахувати тобі ці гроші, якщо ти захочеш їх десь розважно й солідно вкласти. У Гамбурзі чи десь-інде є чимало надійних, але невеликих фірм, яким не завадив би приплив капіталу, і ти міг би вступити в котрусь із них компаньйоном… Поміркуймо про це кожен окремо, а при нагоді скажемо матері. Тепер мені треба сідати до праці, а тебе я попросив би за ці дні докінчити ще англійську кореспонденцію… Що ти скажеш, наприклад, про фірму «Г.-Х.-Ф. Бурместер і компанія» в Гамбурзі? — запитав він уже в переході. — Імпортна і експортна контора… Я знаю її шефа і певен, що він ухопиться за таку пропозицію…
Розмова ця відбулася наприкінці травня тисяча вісімсот п’ятдесят сьомого року, а на початку червня Христіан уже виїхав через Бюхен до Гамбурга… То була велика втрата для клубу, міського театру, «Тіволі» і всіх аматорів веселих розваг. Місцеві suitiers у повному складі, серед них доктор Гізеке й Петер Дельман, прийшли на вокзал попрощатися з Христіаном, принесли йому квіти, навіть сигари і реготали, аж за боки бралися, — мабуть, згадували ті історії, що він їм розповідав. Наостанці адвокат Гізеке під схвальні вигуки товариства приколов Христіанові на пальто великий котильйоновий орден з позолоченого паперу. Той орден Кришанові Будденброкові за видатні заслуги дали мешканки одного будинку неподалік від гавані, гостинної оселі, де вечорами перед входом висів червоний ліхтар і де завжди панувала веселість…
Розділ четвертий
Унизу задзеленчав дзвоник, і пані Грюнліх за своєю новою звичкою вибігла на сходи й перехилилася через біле лаковане поруччя поглянути, хто прийшов. Та не встигли відчинитися двері, як вона різким порухом подалася вперед, тоді відскочила, однією рукою притулила хусточку до рота, другою підібрала спідниці і, навіть не випроставшись, поспішила нагору… На сходах до третього поверху вона зустріла мамзель Юнгман і ледь чутно шепнула їй кілька слів, на що Іда з радісного переляку відповіла по-польському, щось ніби «Муй боже кохани!»
Пані Будденброк якраз сиділа в кімнаті з краєвидами і двома великими дерев’яними спицями плела чи то шаль, чи скатерку. Була одинадцята година ранку.
Раптом у ротонді з’явилася служниця, постукала в скляні двері і, підійшовши перевальцем до господині, подала їй візитну картку. Пані Елізабет узяла її, поправила окуляри, якими послуговувалась, коли сідала до плетива, прочитала картку, тоді звела очі на рум’яне обличчя служниці, ще раз прочитала і глянула на дівчину. Нарешті сказала приязно, але твердо:
— Що ти мені принесла, голубко? Що це означає, га?
На картці стояло: «Кс. Ноппе і компанія», але «Кс. Ноппе», а так само й «і» було товсто закреслене синім олівцем, лишилася тільки «компанія».
— Там, пані, прийшов якийсь чоловік, — мовила служниця, — тільки не вміє по-німецькому і якийсь дуже кумедний…
— Проси його сюди, — сказала пані Елізабет, збагнувши, що з нею хоче побачитись саме та «компанія».
Дівчина вийшла. Незабаром скляні двері знову відчинилися і впустили якусь приземкувату постать, що спинилася в темній глибині кімнати й щось протягло вимовила, начебто:
— Маю честь…
— Добрий день, — сказала пані Елізабет. — Може, підійдете ближче?
Вона легенько сперлася рукою на подушечку й трохи підвелася, бо ще не знала, чи їй годиться вставати…
— Дозволю собі… — мовив гість тим самим лагідно-співучим, протяглим голосом і, чемно схилившись, ступив два кроки, тоді знову спинився, шукаючи очима чи то стільця, чи місця, де б можна було покласти капелюха і палицю з закрученою роговою ручкою завдовжки з добрих півтора ліктя, бо все те він захопив з собою до кімнати.
То був чоловік років сорока, огрядний, з короткими руками й ногами, в розстебнутому сурдуті з грубого брунатного сукна, в світлій квітчастій Жилетці, туго напнутій на животі, на якій красувався золотий ланцюжок від годинника, прикрашений справжнім букетом, цілою колекцією брелоків в рогу, кістки, срібла та коралів, і в надто коротких штанях невиразного сіро-зеленого кольору, пошитих, мабуть, з незвичайно цупкої тканини, бо їхні холоші колесом без єдиної зморшки спадали на короткі широкі черевики. Кругла голова з приплющеним носом, ріденькими русявими вусами, що тороками нависали над ротом, і таким самим рідким, скуйовдженим чубом була схожа на тюленячу. Зате борідка в ямці під спідньою губою, на противагу вусам, відстовбурчувалась, як щітка. Неймовірно товсті, гладкі щоки так розрослися вгору, що від очей лишилися тільки дві вузенькі блакитні щілинки, в куточках яких збиралися зморшки. Все це надавало його набряклому обличчю дивного виразу: злісного і водночас безпорадного, зворушливо-простодушного. Від невеличкого підборіддя у вузьку білу краватку прямовисно спадала воласта шия, яку навіть важко було уявити в стоячому комірці. Нижня частина обличчя, щоки, ніс, шия і потилиця зливалися в суцільну, безформну подушку… Шкіра на тому роздутому м’ясиві була так туго натягнена, що біля вух і обабіч носа взялася червоними плямами. В одній руці, коротенькій, гладкій і білій, гість тримав палицю, а в другій — зеленого тірольського капелюха, прикрашеного пучком шерсті із сарни.
